На­та­лія Зо­ло­тай­ко: Іду­чи на ро­бо­ту, ма­ти за­пи­ра­ла нас із бра­том у ха­ті, бо хо­ди­ли чу­тки, що від го­ло­ду лю­ди ді­тей їдять

Жи­ві свід­ки Го­ло­до­мо­ру 1932-1933 ро­ків мо­жуть роз­по­ві­сти прав­ду про ге­но­цид укра­їн­сько­го на­ро­ду

Ukrayina Moloda - - Пам’ять - Ган­на ЯРОШЕНКО Пол­та­ва

У День пам’яті жертв Го­ло­до­мо­ру 1932-33 ро­ків — акту ге­но­ци­ду укра­їн­сько­го на­ро­ду, ви­кли­ка­но­го сві­до­ми­ми ді­я­ми ви­що­го мо­сков­сько­го ке­рів­ни­цтва, на Те­а­траль­ній пло­щі Пол­та­ви бу­ло, як і по всій Укра­ї­ні, ве­ле­лю­дно: лю­ди зі­бра­ли­ся, аби пом’яну­ти за­ка­то­ва­них шту­чно ство­ре­ним го­ло­дом зем­ля­ків, за­па­ли­ти сві­чки скор­бо­ти. Про­зву­ча­ли стра­шні чи­сла, від яких му­ра­шки по шкі­рі: у черв­ні 1933 ро­ку в Укра­ї­ні що­до­би по­ми­ра­ли 34 ти­ся­чі 170 осіб, що­го­ди­ни — 1 ти­ся­ча 420, що­хви­ли­ни — 24, ко­жні 5 се­кунд — 2 лю­ди­ни... На при­су­тніх че­ка­ло щем­ли­ве те­а­тра­лі­зо­ва­не дій­ство: ма­ти от-от по­ді­лить із ді­тьми остан­ню хлі­би­ну, а за пле­чи­ма на них уже ча­тує смерть... Усі охо­чі мо­гли ску­шту­ва­ти й ва­ри­во з ко­ри де­ре­ва, хвої, ши­шок, ка­ча­нів ку­ку­ру­дзи — кра­ще, що мо­гли со­бі до­зво­ли­ти укра­їн­ці в стра­шні ча­си Го­ло­до­мо­ру. — Ми, сту­ден­ти Укра­їн­ської ака­де­мії лі­дер­ства, бу­ли ор­га­ні­за­то­ра­ми ці­єї акції, — роз­по­ві­ла Ма­рія Граб­ко. — Ми­ну­ло­го ро­ку по­ді­бну акцію про­ве­ли в Тель-Аві­ві, а по­тім Брюс­се­лі — її іні­ці­а­то­ром та­кож ви­сту­пи­ла на­ша ака­де­мія. Бо ба­га­то кра­їн, на жаль, не ви­зна­ють, що Го­ло­до­мор був актом ге­но­ци­ду укра­їн­сько­го на­ро­ду. На­ли­ва­ю­чи в склян­ки ось це ва­ри­во й роз­да­ю­чи лю­дям, хо­че­мо, аби во­ни від­чу­ли, обра­зно ка­жу­чи, смак го­ло­ду. Хоч на­справ­ді в ті стра­шні ча­си все бу­ло на­ба­га­то гір­ше.

«Я мрі­я­ла про одне — на­їсти­ся хлі­ба»

Іще жи­ві свід­ки тих тра­гі­чних по­дій. Пол­тав­ці На­та­лії Зо­ло­тай­ко вже за 90. Го­во­рить: не мо­гла не при­йти на цей зво­ру­шли­вий за­хід (хоч до­бра­ти­ся з мі­кро­ра­йо­ну По­лов­ки, де во­на про­жи­ває, до цен­тру мі­ста їй уже не так лег­ко), адже знає, що та­ке го­лод, не з чу­ток.

«Ми з ма­тір’ю та бра­том під час то­го ор­га­ні­зо­ва­но­го Мо­сквою ма­со­во­го вбив­ства се­лян ви­жи­ли, а от у сім’ї мо­го дядь­ка, яка ме­шка­ла з на­ми в одній ха­ті че­рез сті­ну, всі троє ді­тей опу­хли й по­мер­ли — уже ве­ли­чень­кі бу­ли, — при­га­дує На­та­лія Іва­нів­на. — У 1933-му ме­ні бу­ло десь ро­ків шість, та, по­при це, все пам’ятаю. Ми жи­ли в се­лі Зін­ці Пол­тав­сько­го ра­йо­ну. Ба­тько був за­лі­зни­чни­ком і за­ги­нув у 1931-му під час ка­та­стро­фи по­тя­га. Ма­ти, ли­шив­шись са­ма з дво­ма ді­тьми, пі­шла ми­ти ва­го­ни на за­лі­зни­цю, де їй ви­да­ва­ли 200 гра­мів хлі­ба. Іду­чи на ро­бо­ту, за­пи­ра­ла нас у ха­ті, бо хо­ди­ли чу­тки, що від го­ло­ду лю­ди ді­тей їдять. Але ми зі стар­шим на два ро­ки бра­том бу­ли та­кі го­ло­дні, що, по­при пу­хлі но­ги, ви­стри­бу­ва­ли че­рез ві­кно — і гай­да па­сти­ся. По­ряд бу­ли ліс, лу­ки. Ми про­сто на­би­ва­ли шлун­ки тра­вою — зав­дя­ки їй, га­даю, і ви­жи­ли. Із ма­слю­ків ва­ри­ли суп. Та, зби­ра­ю­чи гри­би, не мо­гла втри­ма­ти­ся від го­ло­ду і їла їх си­ри­ми. Іще, пам’ятаю, спо­жи­ва­ли жо­лу­ді й у ва­ри­во їх ки­да­ли. Ми з бра­том бу­ли ду­же про­вор­ни­ми: із бо­лі­тця ді­ста­ва­ли мі­дії, роз­ла­му­ва­ли їх і сма­ку­ва­ли си­ри­ми — во­ни аж шквар­ча­ли в ро­ті. Та най­біль­шим ща­стям бу­ло, ко­ли вда­ва­ло­ся роз­до­бу­ти на ко­лі­ях зер­на, що ви­си­па­ло­ся з ва­го­нів під час йо­го ви­ве­зе­н­ня, — тут уже нам до­во­ди­ло­ся зма­га­ти­ся з та­ки­ми ж го­ло­дни­ми во­ро­на­ми. А якщо з ва­го­на ви­па­де бу­ряк, схо­ва­єш, бу­ло, зна­хід­ку під одяг — і нав­ті­ка­ча, щоб ком­не­за­мів­ці не за­сту­ка­ли. Я пе­ре­жи­ла й вій­ну, і го­лод 1947 ро­ку, ко­ли до­во­ди­ло­ся їсти на­віть цвіт ака­ції (у ме­не й то­ді но­ги опу­хли), але Го­ло­до­мор 1932-33 ро­ків — то бу­ло най­стра­шні­ше в жит­ті. При­га­дую, як по се­лу, мов сно­ви­ди, бро­ди­ли лю­ди, ко­трих го­лод по­гнав із до­мі­вок, і про­си­ли щось по­да­ти. Та чим во­ни мо­гли по­жи­ви­ти­ся в та­ких са­мих зли­днів? Бу­ло, зай­ди, не в змо­зі йти да­лі, па­да­ли про­сто по­се­ред до­ро­ги — то­ді ком­не­за­мів­ці бра­ли їх за но­ги й тя­гну­ли до кла­до­ви­ща, де ще жи­ви­ми ки­да­ли до за­го­тов­ле­ної ями, — усе це на очах у нас, ді­тей... Три­ва­лий час я мрі­я­ла про одне — на­їсти­ся хлі­ба. Із ті­єю мрі­єю ля­га­ла спа­ти і про­ки­да­ла­ся вран­ці...

За­раз для ме­не теж не­лег­кі ча­си на­ста­ли — бу­ва та­ке, що й на хліб ко­штів не ви­ста­чає. Бо жи­ве­мо вдвох із донь­ко­ю­пен­сіо­нер­кою на дрі­бні пен­сії. Дер­жа­ва нас, лі­тніх лю­дей, обра­жає — от суб­си­дію ві­ді­бра­ли че­рез те, що в на­шій осе­лі про­пи­са­ний ще й онук, хоч ра­зом із на­ми він не про­жи­ває. Тож пен­сії йдуть, вва­жай, на «ко­му­нал­ку» та лі­ки, що за­над­то до­ро­гі. От і до­во­ди­ться еко­но­ми­ти на про­ду­ктах».

«У ме­не зав­жди має бу­ти за­пас про­ду­ктів — ма­буть, це пе­ре­да­ло­ся від по­ко­лінь, які пе­ре­жи­ли го­лод»

Що­ро­ку при­хо­дить вша­ну­ва­ти пам’ять про жертв Го­ло­до­мо­ру й пол­тав­ка На­дія Зе­зе­ка­ло ра­зом зі сво­їм чо­ло­ві­ком.

«Го­ло­до­мор про­йшов­ся, ні, про­їхав­ся по всіх укра­їн­ських ро­ди­нах. Я ро­дом із Га­дя­цько­го ра­йо­ну, а мій чо­ло­вік — із Зінь­ків­сько­го. Так от, у ньо­го бу­ло дядь­ків і ті­ток — дев’ять душ, а пі­сля го­ло­ду 193233 ро­ків ли­ши­ли­ся жи­ви­ми ли­ше троє. То хі­ба мо­жна вси­ді­ти цьо­го дня вдо­ма? — за­пи­тує па­ні На­дія. — Моя ба­бу­ся по ма­те­рі (зва­ли її Ма­ри­на На­за­рен­ко), ко­тра про­жи­ва­ла в се­лі Обу­хів­ці Га­дя­цько­го ра­йо­ну, у ті стра­шні го­ло­дні ро­ки, са­ма не ма­ю­чи і кри­хти хлі­ба в до­мі, при­хи­сти­ла жін­ку із дво­ма ді­тьми, ко­трі, ря­ту­ю­чись від го­ло­ду, при­йшли пі­шки аж із Дон­ба­су й на­стіль­ки зне­си­лі­ли, що сі­ли бі­ля пе­ре­ла­зу ба­бу­си­ної ха­ти, яка сто­я­ла на око­ли­ці се­ла, і не мо­гли ру­ха­ти­ся да­лі. Во­ни всі ра­зом ви­жи­ли то­ді зав­дя­ки бу­зи­ні, що ро­сла у дво­рі, та вся­ким ко­рін­цям. Ме­ні ду­же дов­го не роз­по­від­а­ли ці­єї істо­рії, і я в ди­тин­стві не мо­гла зро­зу­мі­ти, чо­му до­ро­слі син і донь­ка ті­єї жін­ки роз­мов­ля­ють ро­сій­ською і чо­му, обні­ма­ю­чи мою ма­му та її се­стру, го­во­рять: «Ви нам се­стри». У мо­єї ма­ми (1915 ро­ку на­ро­дже­н­ня) був та­лант шва­чки. Ма­ю­чи швей­ну ма­шин­ку, во­на об­ши­ва­ла все се­ло. Ко­ли ком­не­за­мів­ці по­ча­ли від­би­ра­ти в се­лян усе під­ряд, ма­ма ту швей­ну ма­шин­ку за­ко­па­ла, про­те її все одно зна­йшли. І то­ді ма­ма, ма- ючи за пле­чи­ма всьо­го 17 ро­ків і не бу­ду­чи до цьо­го ні­де да­лі сво­го се­ла, по­тай­ки ви­ру­ши­ла в да­ле­ку по­до­рож у Ка­зах­стан, де їй вда­ло­ся ви­жи­ти. В укра­їн­ських се­лян за­би­ра­ли остан­нє — то бу­ла ці­ле­спря­мо­ва­на по­лі­ти­ка їх ви­ни­ще­н­ня, і ні­хто з мо­жно­влад­ців, при­че­тних до цьо­го зло­чи­ну, так і не по­ніс по­ка­ра­н­ня. Моя ба­бу­ся якось ви­би­ла отвір у ко­ми­ні, за­хо­ва­ла ту­ди груд­ко­вий цу­кор і звер­ху за­ма­за­ла гли­ною, про­те ком­не­за­мів­ські акти­ві­сти і там йо­го зна­йшли... Чо­ло­вік смі­є­ться з мо­єї зви­чки зав­жди ма­ти вдо­ма за­пас про­ду­ктів. А я ду­маю: це пе­ре­да­ло­ся від по­ко­лінь, які пе­ре­жи­ли го­лод».

На­сам­кі­нець із Бо­жим сло­вом до при­су­тніх звер­нув­ся ар­хі­єпис­коп Пол­тав­ський і Кре­мен­чу­цький УПЦ КП Фе­дір. А по­тім пол­тав­ці про­йшли скор­бо­тною хре­сною хо­дою до го­лов­но­го хра­му Пол­та­ви — Свя­то-Успен­сько­го ка­фе­драль­но­го со­бо­ру, де від­бу­ла­ся ко­ро­тка за­у­по­кій­на слу­жба — щи­ра мо­ли­тва за ду­ші укра­їн­ців, ко­трі за­ги­ну­ли му­че­ни­цькою смер­тю від го­ло­ду. Ві­чна їм пам’ять.

Сту­ден­ти Укра­їн­ської ака­де­мії лі­дер­ства при­го­ща­ли всіх охо­чих ва­ри­вом, що від­да­ле­но на­га­ду­ва­ло те, яке мо­гли со­бі до­зво­ли­ти укра­їн­ці в стра­шні ча­си го­ло­ду.

Фо­то ав­то­ра.

Сві­чки скор­бо­ти.

Пол­тав­ка На­та­лія Зо­ло­тай­ко сві­док Го­ло­до­мо­ру.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.