«Укра­їн­ська за­хи­ща­ти­ся аси­мі­ля­ції»

«Про­сві­ті» — 150 ро­ків: з чо­го по­чи­на­ло­ся най­ві­до­мі­ше укра­їн­ське то­ва­ри­ство та які зав­да­н­ня ста­вить пе­ред со­бою сьо­го­дні

Ukrayina Moloda - - Нація - Та­рас ЗДОРОВИЛО

Во­сьмо­го г р уд н я Всеу к р а ї н с ь ке т о в а р и с т в о « Про­сві т а » і ме­ні Та р а с а Шев­чен­ка в і д з н ач а т и - ме с в і й 1 5 0 - р і ч н и й юві л е й . Ур о ч и с т о с т і п р о й д у т ь у Льво­ві , д е й з а р о д жу­ва­ло­ся с в о г о ч а с у т о в а р и с т в о . Го л о в а « Про­сві т и » Пав­ло Мов­чан — у к р а ї н с ь к и й г р о мад­ський д і я ч , жур­на­лі с т і п о л і т и к , п о е т , п е р е к л а д ач , с ц е н а р и с т , з а с л у же­ний д і я ч ми­стецтв Ук р а ї н и — р о з п о в і в « УМ » , і з ч о г о в с е п о ч и н а л о с я , х т о б у в і н і ц і а т о р о м с т в о р е н н я т о в а р и с т в а , я ко ю б ул а й о г о ме­та. По­ді л и в с я Пав­ло Ми­хай­ло­вич й т е п е р і шні­ми п р о б л е ма­ми « Про­сві т и » : ч и м з а й ма­ю­ться т а я к ви­жи­ва­ють.

«Ближ­че до лю­ду»

— Усе має свою істо­ри­чну об­умов­ле­ність, — роз­по­від­ає Пав­ло Мов­чан. — 1848 рік... Від­бу­ва­ю­ться ве­ли­кі єв­ро­пей­ські транс­фор­ма­ції. Роз­па­да­ю­ться ім­пе­рії, фор­му­ю­ться на­ціо­наль­ні утво­ре­н­ня. Ко­жна єв­ро­пей­ська на­ція від­сто­ює свої істо­ри­чні пра­ва на вла­сну дер­жав­ність та стру­кту­ри в рі­зних сфе­рах — куль­тур­ній, осві­тній. Пі­сля при­ду­ше­н­ня поль­сько­го пов­ста­н­ня по­чи­на­є­ться бо­роть­ба по­ля­ків за свою окре­мі­шність. У свою чер­гу, угор­ці до­ма­га­ю­ться осо­бли­во­го ста­ту­су в Ав­стро-Угор­ській ім­пе­рії. Ця бо­роть­ба не мо­гла не за­тор­кну­ти й укра­їн­ців. На ту по­ру це бу­ли «ру­си­ни» в Ав­стро-Угор­ській ім­пе­рії. Ро­сій­ські по­не­во­лю­ва­чі, пі­сля пе­ре­ді­лу Поль­щі, по­тра­кто­ву­ють ру­син­ство як «рус­скость» (так са­мо, як і сьо­го­дні).

Ва­жли­во, що до 150-річ­чя «Про­сві­ти» ми ста­ви­мо кра­пки над ти­ми мі­фо­ло­ге­ма­ми, які бу­ли сфор­мо­ва­ні са­ме в ХІХ сто­річ­чі. Як­би не бу­ло та­ко­го то­ва­ри­ства, як «Про­сві­та», то бу­ла б якась су­міш мо­сков­сько­укра­їн­сько-ру­син­сько­го «язи­чія», яке вже то­ді по­чи­на­ло до­мі­ну­ва­ти. І вже бу­ли за­сно­ва­ні га­зе­ти за спри­я­н­ня ро­сій­ської ім­пер­ської вла­ди, які пи­са­ли­ся «язи­чі­єм», та­кож ви­да­ва­ли­ся кни­ги та­кою ж «мо­вою».

І тіль­ки зав­дя­ки ство­рен­ню «Про­сві­ти» по­ча­ли­ся за­кли­ки «ближ­че до лю­ду, ближ­че то то­го ру­син­ства, яке є но­сі­єм справ­жніх цін­но­стей». Іні­ці­а­то­ра­ми ці­єї істо­ри­чно зна­чи­мої по­дії на За­хі­дній Укра­ї­ні, у Льво­ві, бу­ли пе­ре­ва­жно гре­ко­ка­то­ли­цькі свя­ще­ни­ки, ака­де­мі­чне сту­дент­ство й ці­ла ко­гор­та лю­дей, які вже бу­ли не­за­ле­жні від вла­ди (за­мо­жні лю­ди та се­ре­дній клас). Фа­кти­чно ство­ре­н­ня то­ва­ри­ства ста­ло­ся пі­сля то­го, як їхня спро­ба з «Ру­ською бе­сі­дою» (ра­ні­ше бу­ли утво­ре­ні та­кі мо­скво­філь­ські осе­ред­ки у Льво­ві) по­ка­за­ла, вла­сне, свою без­пер­спе­ктив­ність.

І то­му мо­ло­ді лю­ди, та­кі, як ком­по­зи­тор Ана­толь Ва­хня­нен­ко, отець За­я­чків­ський та ін­ші, об­ґрун­ту­ва­ли не­об­хі­дність ство­ре­н­ня та­ко­го то­ва­ри­ства на зра­зок уже за­сно­ва­них, та­ких, як че­ське, сло­вен­ське, серб­ське. І хоч во­ни їх фа­кти­чно на­слі­ду­ва­ли, але це бу­ла за­галь­на пе­ре­йня­тість усіх (бо ж не існу­ва­ло мо­де­лі й, мов­ляв, да­вай­те її за­по­зи­чи­мо) — це був рух, то бу­ла істо­ри­чна об­умов­ле­ність.

Укра­їн­ська на­ція по­ча­ла за­хи­ща­ти­ся й про­ти­ді­я­ти аси­мі­ля­ції! При­чо­му аси­мі­ля­ції по­двій­ній. Роз­по­ча­ли­ся діа­ло­ги: яким має бу­ти то­ва­ри­ство; які на­ші прі­о­ри­те­ти; «мо­же, все-та­ки дво­ма мо­ва­ми — поль­ською та ру­син­ською?» (бу­ли й та­кі кон­це­пції); хтось по­го­джу­вав­ся, а хтось ні, що­до «взі­ру­ва­н­ня» на «бі­ло­го ца­ря» (тоб­то на Ро­сію), бо, мов­ляв, на­ві­що нам при­ду­му­ва­ти ще якусь ін­шу мо­ву, якщо в нас є зраз­ко­ва лі­те­ра­тур­на ро­сій­ська мо­ва.

«Най­бі­дні­ші бу­ли най­сві­до­мі­ші»

Усе це «іде­о­ло­гі­чне бро­ді­н­ня» не мо­гло не при­йти до одно­го усві­дом­ле­н­ня: тре­ба бу­ти со­бою! І бу­ти со­бою озна­чає: не­об­хі­дно ви­зна­чи­ти­ся від­по­від­но до на­да­них кон­сти­ту­цій­них прав (адже бу­ла прийня­та пер­ша Кон­сти­ту­ція в 1867 ро­ці на те­ре­нах Ав­стро-Угор­щи­ни й ство­ри­ла­ся кон­сти­ту­цій­на мо­нар­хія), ско­ри­ста­ти­ся ни­ми й сфор­му­ва­ти та­ку стру­кту­ру, яка від­по­від­а­ла б ви­мо­гам са­ме «укра­їн­сько­сті» (або, як то­ді ка­за­ли, «ру­син­ства»). До ре­чі, то­ді вжи­ва­ли тер­мін і та­кий, і та­кий — він іще не був чі­тко зве­де­ний до «укра­їн­сько­сті». Бо, на­при­клад, ко­ли Іван Фран­ко ка­зав про те, що він пи­ше укра­їн­ською мо­вою, а не ру­син­ською, то йо­го пи­та­ли: «А це для ко­го?» і ка­за­ли, що «в нас є два укра­їн­ці в На­гу­є­ви­чах — це най­бі­дні­ші лю­ди!» Але, як не па­ра­до­ксаль­но, най­бі­дні­ші бу­ли най­сві­до­мі­ші!

Це та­кі па­ра­до­кси то­го ча­су, які не мо­гли не по­зна­чи­ти­ся на ба­га­тьох вну­трі­шніх сто­сун­ках рі­зних стру­ктур. То­му мо­жу ска­за­ти одне: да­та про­ве­де­н­ня з’їзду, що за­по­ча­тку­вав ство­ре­н­ня то­ва­ри­ства, 8 гру­дня бу­ла обра­на не­ви­пад­ко­во — це День не­по­ро­чно­го за­ча­т­тя Ді­ви Ма­рії за ка­то­ли­цьким ка­лен­да­рем. Цей день оби­рав­ся са­ме як по­чин й іде­о­ло­гі­чно пе­ре­гу­ку­вав­ся з хри­сти­ян­ськи­ми до­гма­ми та на­ста­но­ва­ми.

На то­му пер­шо­му уста­нов­чо­му з’їзді у Льво­ві в 1868 ро­ці бу­ло ли­ше 64 де­ле­га­ти. Так, це не­ба­га­то, але по­ча­ток був ду­же сер­йо­зний. Бу­ли ду­же яскра­ві про­мо­ви, ці­ка­ві ар­гу­мен­та­ції (зокре­ма, як нам уни­кну­ти га­не­бної мо­жли­вої втра­ти се­бе й ко­смо­по­лі­ти­за­ції). «Ба­тьки» «Про­сві­ти» усві­дом­лю­ва­ли, що тре­ба щось ро­би­ти, тре­ба ор­га­ні­зо­ву­ва­ти­ся. Для по­ча­тку слід бу­ло при­дба­ти при­мі­ще­н­ня, а на це не­об­хі­дно зі­бра­ти ко­шти. Про­те цьо­му ні­хто не спри­яв — жо­дна вла­да.

Бу­ди­нок все ж та­ки при­дба­ли — у по­ля­ків-на­ро­до­філь­ців, які спри­я­ли й бу­ли по­мір­ко­ва­ні до ру­си­нів, до­бре ста­ви­ли­ся до мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня. Ці по­ля­ки по­го­ди­ли­ся за по­мір­ну ці­ну про­да­ти у Льво­ві бу­ди­нок на ву­ли­ці Рин­ко­ва, 10 (на жаль, це істо­ри­чне при­мі­ще­н­ня зараз у ду­же за­не­дба­но­му ста­ні).

То­ді «Про­сві­та» зро­би­ла ко­ло­саль­ний ри­вок: бу­кваль­но за кіль­ка ро­ків во­на охо­пи­ла всі се­ла, мі­сте­чка й мі­ста Га­ли­чи­ни, та­кож «пе­ре­сі­ла» на На­дні­прян­щи­ну. А ще за­сну­ва­ла ці­лу низ­ку рі­зних бан­ків­ських стру­ктур (кре­ди­тних спі­лок), та­ких, як «Са­мо­по­міч» — їхнiм га­слом бу­ло: «Свій до сво­го по своє». У «Про­сві­ті», крім то­го, по­ча­ли­ся ви­шко­ли, які по­тім пе­ре­ро­сли в «Пласт» і «Со­ко­ли».

Тож усе по­чи­на­ло­ся від «Про­сві­ти»! Ми на­віть до цьо­го ча­су не­до­оці­ню­ю­є­мо її фе­но­ме­наль­но­го зна­че­н­ня. То­му й не­ви­пад­ко­во, що пер­ші ре­пре­сії ко­ло­ні­за­то­рів по­ча­ли­ся з «Про­сві­ти». У нас є «роз­стріль­ні спи­ски» — у ко­жній обла­сті, в ко­жно­му мі­сті Укра­ї­ни (чи Над­дні­прян­щи­ни, чи Лі­в­обе­реж­жя, чи Га­ли­чи­ни, чи Бу­ко­ви­ни) — роз­стрі­лю­ва­ли.

«Ро­сі­я­ни зро­би­ли ще про­сті­ше: ка­пі­таль­но все «за­чи­сти­ли»

Був та­кий поль­ський істо­рик Бе­лев­ський, який у час за­сну­ва­н­ня «Про­сві­ти» ка­зав про те, що «ви­зна­ва­ти окре­мі­шність ру­син­ську (укра­їн­ську. — Авт.) — це все одно, що Поль­щі при­став­ля­ти бри­тву до гор­ла!» За­га­лом опір поль­ський був ша­ле­ний! Ко­ли на­ші пред­став­ни­ки в Сей­мі (поль­сько­му пар­ла­мен­ті. — Авт.) від ру­син­ства по­чи­на­ли те­му укра­їн­ської осві­ти, шко­ли й кни­ги — по­ля­ки всі ці теми «бом­бар­ду­ва­ли».

А ро­сі­я­ни зро­би­ли ще про­сті­ше: во­ни ка­пі­таль­но все «за­чи­сти­ли» — пер­ші їхні ре­пре­сії по­ча­ли­ся в 1914 ро­ці під час оку­па­ції Га­ли­чи­ни, в час Пер­шої сві­то­вої вій­ни. Бу­ла про­ти­дія укра­їн­ству, бо во­ни вба­ча­ли в цьо­му се­па­ра­тизм і на­зи­ва­ли це так: «укра­їн­ський не­без­пе­чний се­па­ра­тизм». І то­му «Про­сві­та» бу­ла ти­ми «дрі­жджа­ми», на яких усе пі­ді­йма­ло­ся.

До­дам, що при «Про­сві­ті» ді­я­ли ще рі­зні ці­ка­ві ре­чі, зокре­ма, бу­ли то­ва­ри­ства тве­ре­зо­сті — та­ким чи­ном ве­ла­ся бо­роть­ба з ал­ко­го­лі­змом. Адже в ко­жно­му се­лі був ши­нок — спо­ю­ва­ли бі­дних ру­си­нів по­валь­но (про це мо­жна на­віть у Фран­ка про­чи­та­ти). Та­кож то­ва­ри­ство куль­ти­ву­ва­ло на­ро­дні зви­чаї. Але най­ва­жли­ві­шим є те, що по­ча­ли ви­да­ва­ти укра­їн­ську книж­ку. Адже бу­ло ро­зу­мі­н­ня то­го, що до лю­дей перш за все тре­ба йти че­рез бі­бліо­те­ку й чи­таль­ню. То­му в ко­жно­му на­ро­дно­му до­мі бу­ло за­сно­ва­но чи­таль­ні. Все це існу­ва­ло на по­жер­тви.

Ав­стрій­ський уряд, ро­зу­мі­ю­чи, що він му­сить ура­хо­ву­ва­ти цю вже й по­лі­ти­чну скла­до­ву, на­віть по­чав час­тко­во фі­нан­су­ва­ти то­ва­ри­ство. Бо, під­три­му­ю­чи й фі­нан­су­ю­чи «Про­сві­ту», ав­стрій­ський уряд і зокре­ма Франц Йо­сиф (Франц Йо­сиф I — ім­пе­ра­тор Ав­стрій­ської ім­пе­рії і ко­роль Бо­ге­мії з 2 гру­дня 1848 ро­ку, апо­столь­ний ко­роль Угор­щи­ни в 1848—1849 ро­ках; ко­роль Га­ли­чи­ни та Во­ло­ди­ми­рії; ве­ли­кий гер­цог Бу­ко­ви­ни; з 15 бе­ре­зня 1867 ро­ку — го­ло­ва дво­єди­ної дер­жа­ви — Ав­стро-Угор­ської мо­нар­хії. — Авт.) ка­зав, що «ми та­ким чи­ном галь­му­є­мо поль­ське й ро­сій­ське до­мі­ну­ва­н­ня язи­чія». Бо Мо­сква че­рез свої стру­кту­ри, ви­да­н­ня (так як і сьо­го­дні, але то­ді бу­ли ін­ші фор­ми за­ді­я­ні) — впли­ва­ла на «уми» на те­ре­нах Ав­стро-Угор­щи­ни, це ж ро­би­ли й від­ро­джу­ва­ні по­ля­ки.

«Ба­га­то свя­ще­ни­ків очо­лю­ва­ли «Про­сві­ти»

Але най­ва­жли­ві­ше, що ко­ли на­ші «про­сві­тя­ни» по­ста­ви­ли пи­та­н­ня про за­сну­ва­н­ня у Льво­ві укра­їн­сько­го Уні­вер­си­те­ту, десь у 1911-1912 ро­ках, то ро­сій­ський цар Ми­ко­ла ІІ від­ре­а­гу­вав на цю іні­ці­а­ти­ву та­ким чи­ном: «Якщо це тра­пи­ться, то ми зараз же ого­ло­шу­є­мо вій­ну Ав­стро-Угор­щи­ні». Тоб­то Пер-

Очіль­ник «Про­сві­ти» Пав­ло Мов­чан.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.