Мі­ла Іван­цо­ва: Ні­чо­го мі­сти­чно­го у то­му, що фі­ло­лог став пи­сьмен­ни­ком

Пи­сьмен­ни­ця — про лю­бов до не­про­стих «ма­лих форм», сто­ли­чне ур­очи­ще Кинь-Грусть, до­бро­чин­ний про­ект і біль­ше де­ся­тка но­вих опо­відань, які мо­жуть ста­ти книж­кою на­сту­пно­го ро­ку

Ukrayina Moloda - - Культура - На­тал­ка КАПУСТЯНСЬКА

Ви­зна­н­ня Мі­лі Іван­цо­вій при­ніс ро­ман «Ро­до­вий від­мі­нок». Хо­ча її опо­віда­н­ня вже бу­ли ві­до­мі за ме­жа­ми кра­ї­ни. За­га­лом чи­та­чі на­зи­ва­ють тво­ри ці­єї пи­сьмен­ни­ці «те­ра­пев­ти­чною про­зою». І не ви­пад­ко­во, адже во­ни по­зи­тив­ні й жит­тє­ра­ді­сні. Та, на­пев­не, най­го­лов­ні­ше — у них ці­ка­ві істо­рії лю­дей, що­прав­да, ча­сто з де­те­ктив­ни­ми ню­ан­са­ми і твор­чо до­ду­ма­ни­ми сю­же­тни­ми ко­лі­зі­я­ми. Дня­ми у сто­ли­чній бі­блі­о­те­ці іме­ні М. Ре­рі­ха укра­їн­ська пи­сьмен­ни­ця, жур­на­ліс­тка, пе­ре­кла­да­чка, ла­у­ре­а­тка «Ко­ро­на­ції сло­ва», во­ло­дар­ка ти­ту­лу «Зо­ло­тий пи­сьмен­ник Укра­ї­ни» Мі­ла Іван­цо­ва пре­зен­ту­ва­ла свою но­ву збір­ку опо­відань «Скринь­ка з опо­від­ка­ми».

Із ча­сом про­за «за­то­пта­ла» вір­ші

Мі­ло, по­дей­ку­ють, що ваш при­хід у лі­те­ра­ту­ру є де­що мі­сти­чним. Це прав­да?

— Ні-ні, не мо­же бу­ти ні­чо­го мі­сти­чно­го в то­му, що фі­ло­лог став пи­сьмен­ни­ком! Хі­ба що те, що цей факт став не­спо­ді­ван­кою для цьо­го фі­ло­ло­га. Хо­ча, мо­жли­во, струс моз­ку, який пе­ре­ду­вав пер­шим мо­їм вір­шам уже в зрі­ло­му ві­ці, де­що «стру­кту­ру­вав» мої твор­чі про­я­ви. Річ у тім, що взим­ку я впа­ла й отри­ма­ла струс моз­ку. А десь уже на­ве­сні з ме­не пі­шли вір­ші…

Про що пи­са­лось у вір­шах? — Во­ни при­хо­ди­ли не­спо­ді­ва­но і бу­ли ду­же рі­зни­ми, по­де­ко­ли я й са­ма не ро­зумі­ла, звід­ки бра­ли­ся ті те­ми, адже в мо­є­му жит­ті та­ко­го до­сві­ду не бу­ло. На­віть при­йшла дум­ка, мо­же, то хтось че­рез ме­не їх «транс­лює». Але по­тім я зви­кла до по­е­зії у сво­їй го­ло­ві. Прав­да, з ча­сом про­за «за­то­пта­ла» вір­ші, ста­ли з’яв­ля­ти­ся опо­віда­н­ня, а по­тім і ро­ма­ни.

Не­дав­но в кни­гар­нях з’яви­ла­ся но­ва книж­ка «Скринь­ка з опо­від­ка­ми». Які опо­віда­н­ня за­хо­ва­ли, ні, вла­сне, ви­тя­гли зі скринь­ки для чи­та­ча?

— Це вже че­твер­та збір­ка мо­їх опо­відань. Там є і ста­рі, і но­ві, ми спе­ці­аль­но ста­ви­ли при ко­жно­му да­ту на­пи­са­н­ня. Усі во­ни рі­зні, і я зав­жди про­шу чи­та­чів не ков­та­ти книж­ку «за­по­єм», а по­сма­ку­ва­ти хо­ча би по одній істо­рії на день.

Біль­ше за­хо­ва­но­го в ар­хі­вах не ли­ши­ло­ся, пе­ре­шер­сти­ла все (усмі­ха­є­ться). Але я зно­ву вві­йшла у та­кий пе­рі­од, ко­ли опо­віда­н­ня за­ро­джу­ю­ться в ме­ні й пи- шу­ться, то­му і ті­шу­ся, адже ду­же лю­блю ці не­про­сті «ма­лі форми». Тож маю вже біль­ше де­ся­тка но­вих опо­відань, які ціл­ком мо­жуть ста­ти книж­кою на­сту­пно­го ро­ку.

Звід­ки чер­па­ли сю­же­ти для опо­відань? І за­га­лом — во­ни ре­аль­ні чи ви­га­да­ні?

— Сю­же­ти пе­ре­пов­ню­ють наш бу­ден­ний світ, не­рід­ко про­сті й не­по­мі­тні, але по­де­ко­ли не та­кі вже й бу­ден­ні. Оскіль­ки я не пи­шу ні­чо­го фан­та­сти­чно­го, то це істо­рії про зви­чай­них лю­дей. То­му зер­но, ідея за­зви­чай ціл­ком ре­аль­на, але в ав­тор­ській уяві во­на обро­стає ви­га­да­ни­ми ню­ан­са­ми і сю­же­тни­ми ко­лі­зі­я­ми, і че­рез якийсь час я й са­ма уже не мо­жу при­га­да­ти, який від­со­ток прав­ди у мо­є­му тво­рі.

Ви­зи­ра­ють фран­цузь­кі «ву­ха»

Знаю, що пра­цю­ва­ли ви­кла­да­чем фран­цузь­кої, сту­ден­ти на­зи­ва­ли вас Ма­дам. Чи бу­ли якість ку­ме­дні істо­рії, які б за­хо­ті­лось пе­ре­не­сти в сю­жет опо­відань?

— Фран­цузь­кі «ву­ха» ви­зи­ра­ють май­же в усіх мо­їх ро­ма­нах і у ба­га­тьох опо­віда­н­нях. А з при­во­ду йме­н­ня «Ма­дам» я одра­зу зга­да­ла та­ку істо­рію. Ко­лись їду еска­ла­то­ром ме­тро вго­ру, на­зу­стріч ме­ні вниз теж їдуть якісь лю­ди. Ра­птом чую звід­ти крик: «Ма­да­а­а­ам! Ма­дам! Це я! Не йдіть ні­ку­ди! Я за­раз під­ні­му­ся до вас!». Це ме­не впі­зна­ла ко­ли­шня сту­ден­тка і ду­же хо­ті­ла по­спіл­ку­ва­ти­ся, по­ді­ли­ти­ся сво­ї­ми но­ви­на­ми. Що, вла­сне, і ста­ло­ся. І по­ді­бних ви­пад­ків у мі­сті бу­ло чи­ма­ло. Я й до­сі ози­ра­ю­ся на це звер­та­н­ня (усмі­ха­є­ться).

Є опо­віда­н­ня, про які б ска­за­ли: це про моє жи­т­тя?..

— Усі на­пи­са­ні істо­рії пропу­ще­ні че­рез ду­шу ав­то­ра. Але да­ле­ко не всі про се­бе. Це, згодь­те­ся, бу­ло б не зов­сім нор­маль­ним. Але є де­які, де ма­ло що до­ве­ло­ся й до­да­ва­ти. На­при­клад, опо­віда­н­ня «По­тен­цій­ний учень». Во­но про хло­пчи­ка, ко­трий з ран­ньо­го ві­ку ду­же мрі­яв учи­ти фран­цузь­ку мо­ву. Але ме­ні, на жаль, так і не ви­па­ло ща­стя ста­ти йо­го вчи­те­лем.

Як до ва­шої лі­те­ра­тур­ної твор­чо­сті став­ля­ться рі­дні? При­слу­ха­є­тесь до їхніх по­рад?

— Так, не­рід­ко пе­ре­ві­ряю на най­ближ­чих лю­дях сві­жо­на­пи­са­не і вдя­чна їм за ува­жне про­чи­та­н­ня. Ав­то­ру не за­ва­дить сві­же сто­рон­нє око і дру­жня кри­ти­ка. Я ра­до обго­во­рюю мої тво­ри в до­пе­ча­тний пе­рі­од, ко­ли ще не ви­йшла книж­ка і мо­жна щось ви­пра­ви­ти. І ви­прав­ляю. Якщо зго­дна. Але якщо ме­не не пе­ре­ко­на­ли, то остан­нє сло­во за автором. Адже це ним ство­ре­ний світ, він ви­но­сив за­дум, ви­пле­кав сво­їх ге­ро­їв, сплів сю­же­тну лі­нію...

Ви лю­би­те при­ро­ду, це ду­же від­чу­тно. Ур­очи­ще Кинь-Грусть! Ва­ше улю­бле­не?

— Дій­сно лю­блю при­ро­ду, хоч і є «ди­тям асфаль­ту», все моє жи­т­тя — це Ки­їв. А ур­очи­ще Кинь-Грусть — це та­ка ча­рів­на мі­сци­на на пів­ні­чній око­ли­ці сто­ли­ці, де ду­шу мою по­ки­дає не­спо­кій, во­на на­пов­ню­є­ться енер­гі­єю і «відба­лан­со­ву­є­ться». Там ро­стуть се­ми­со­тлі­тні ду­би, які мо­жна обійня­ти хі­ба що втрьох, ста­ро­вин­ні ли­пи, ма­что­ві со­сни, є ка­скад із трьох озер, ка­чки, при­ва­тний сектор, див­на не­ки­їв­ська тиша. Ця мі­сци­на тро­хи опи­са­на в мо­є­му ро­ма­ні «Я тут жи­ву».

За­га­лом, де про­йшло ва­ше ди­тин­ство. Мо­же­те при­га­да­ти яскра­вий спо­гад із тих ча­сів?

— Усе жи­т­тя я жи­ву в Ки­є­ві (не див­но, що са­ме на йо­го тлі ро­зви­ва­ю­ться по­дії мо­їх тво­рів). Ди­тя­чих спо­га­дів ба­га­то. На­при­клад, на­ші з ба­тька­ми ви­лаз­ки ви­хі­дно­го дня мо­то­ци­клом з ко­ля­скою на лу­ки, де те­пер Обо­лонь. Ми ку­па­ли­ся в озе­рах чи у Дні­прі (по яко­му то­ді жва­во пла­ва­ли ве­се­лі про­гу­лян­ко­ві ко­ра­бли­ки та со­лі­дні бар­жі), ва­ри­ли по­льо­ву ка­шу, на­пи­на­ли на­мет, зби­ра­ли ве­ли­кі бу­ке­ти ро­ма­шок, а по­тім удо­ма роз­да­ро­ву­ва­ли їх су­сі­дам.

Сто кни­жок для сіль­ської бі­бліо­те­ки

За рей­тин­гом жур­на­лу «Фо­кус» ви по­сі­да­є­те че­твер­те мі­сце в рей­тин­гу 30 най­успі­шні­ших пи­сьмен­ни­ків Укра­ї­ни. У чо­му се­крет успі­ху?

— Цей рей­тинг ви­ра­хо­ву­ють що­ро­ку. У пер­шу че­твір­ку я втра­пи­ла за під­сум­ка­ми 2012-го. Це бу­ла ма­те­ма­ти­ка — під­ра­ху­нок ви­да­них то­го ро­ку при­мір­ни­ків мо­їх тво­рів. Вла­сне, ри­зи­ки ви­дав­ців. Але, на ща­стя, книж­ки швид­ко ро­зі­йшли­ся — ви­дав­ці не по­ми­ли­ли­ся, чи­тач че­кав но­вих ро­ма­нів і отри­мав їх. На­пев­не, я маю ши­ро­ку спів­зву­чну ау­ди­то­рію.

Окрім твор­чо­сті, ви за­йма­є­тесь до­бро­чин­ні­стю, є ор­га­ні­за­тор­кою Все­укра­їн­сько­го бла­го­дій­но­го про­е­кту «Сто кни­жок для сіль­ської бі­бліо­те­ки».

— Про­ект існує вже сьо­мий рік. Ви­ник із то­го, що одна зна­йо­ма пи­сьмен­ни­ця-бі­бліо­те­кар­ка по­скар­жи­ла­ся ме­ні, що лю­ди в се­лі хо­чуть чи­та­ти, але чи­та­ти ні­чо­го — фон­ди вкрай за­ста­рі­лі, по­пов­не­н­ня мі­ні­маль­не і рід­ко акту­аль­ни­ми книж­ка­ми. Я ви­рі­ши­ла їй до­по­мог­ти, звер­ну­ла­ся че­рез «Фейсбук» до зна­йо­мих пи­сьмен­ни­ків та й ін­ших лю­дей, що­би по­ді­ли­ли­ся хо­ро­ши­ми книж­ка­ми. За ти­ждень пе­ре­да­ли ту­ди пов­ний ба­га­жник кни­жок.

По­тім ста­ли звер­та­ти­ся ін­ші бі­бліо­те­ки, а стру­мо­чки до­бро­чин­ців про­дов­жу­ва­ли не­сти по­да­рун­ки для них. Так до­сі й три­ває. Без уся­ко­го фі­нан­су­ва­н­ня й зо­бов’язань пе­ред ін­стан­ці­я­ми — ви­ня­тко­во на до­брій во­лі до­брих лю­дей. Але на­ра­зі я вже мен­ше тя­гаю до­до­му тих ко­ро­бок, а з до­му — на по­шту. Знаю, що про­бле­ма гло­баль­на, про­шу тих, хто має чим по­ді­ли­ти­ся, від­прав­ля­ти за адре­са­ми, які мо­жу на­да­ти я, або про­сто за­во­зи­ти в бу­дья­ку сіль­ську бі­бліо­те­ку.

Скрізь бу­дуть ра­ді книж­кам су­ча­сних укра­їн­ських та за­ру­бі­жних ав­то­рів, ди­тя­чій лі­те­ра­ту­рі. Аби це бу­ли не пе­ре­бір­ки ста­рих книж­ко­вих шаф (що теж бу­ва­ло не раз), бо на се­лі не по­тре­бу­ють ра­дян­сько­го агіт-до­бра чи на­віть су­ча­сних ро­сій­ських кни­жок про їхній до­бле­сний спе­цназ. Я сві­до­ма то­го, що ні­який до­бро­чин­ний про­ект не ви­ко­нає у пов­но­му об­ся­зі фун­кції дер­жа­ви. Але при­найм­ні при­вер­не ува­гу дер­жа­ви і щось змі­нить. Так і ста­ло­ся — змі­ни вже є, хоч і по­сту­по­ві.

Якщо є віль­ний час, чим по­лю­бля­є­те за­йма­ти­ся?

— Віль­но­го ча­су ме­ні зав­жди не ви­ста­чає, бо маю чи­ма­ло ці­ка­вих за­нять — це і да­ча, і рі­зне ру­ко­ді­л­ля, і зу­стрі­чі з дру­зя­ми та з чи­та­ча­ми, по­їзд­ки, по­хо­ди у те­атр. Слід­кую за но­вин­ка­ми укра­їн­сько­го кі­но, ста­ра­ю­ся не про­пу­ска­ти но­вих філь­мів. А ще чи­ма­ло ча­су кра­де «Фейсбук», але як пу­блі­чна лю­ди­на я не мо­жу йо­го зре­кти­ся. Там ба­га­то мо­їх чи­та­чів та ко­лег по пе­ру, я хо­чу бу­ти в кур­сі но­вин сві­ту, кра­ї­ни, куль­тур­но­го жи­т­тя, в кур­сі книж­ко­вих, кі­не­ма­то­гра­фі­чних та те­а­траль­них но­вин.

Мі­ла Іван­цо­ва ві­рить у каз­ко­ві но­во­рі­чні ди­ва?

— Мі­ла Іван­цо­ва вза­га­лі ві­рить у ди­ва. І не має ні­чо­го про­ти, якщо во­ни ста­ну­ться під Но­вий рік! Ба­жаю здій­сне­н­ня до­брих мрій, а та­кож пе­ре­мо­ги і роз­кві­ту на­шій Укра­ї­ні!

Фото з сай­та m.gorod.cn.ua.

Cкри­паль­ка Ми­ро­сла­ва Ко­то­ро­вич (у цен­трі).

Мі­ла Іван­цо­ва.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.