Но­ти, що обле­ті­ли весь світ

Пи­сьмен­ни­ця Ірен Ро­здо­будь­ко пре­зен­ту­ва­ла ро­ман про вби­то­го аген­том ЧК ком­по­зи­то­ра Ми­ко­лу Ле­он­то­ви­ча і йо­го зна­ме­ни­тий «Ще­дрик»

Ukrayina Moloda - - Культура - На­тал­ка КАПУСТЯНСЬКА

Дня­ми у Ки­є­ві в одній з бі­бліо­тек ві­до­ма укра­їн­ська пи­сьмен­ни­ця Ірен Ро­здо­будь­ко пре­зен­ту­ва­ла свій но­вий ро­ман «При­ле­ті­ла ла­сті­во­чка». Це книж­ка про ком­по­зи­то­ра Ми­ко­лу Ле­он­то­ви­ча, чия ме­ло­дія ось уже по­над сто ро­ків лу­нає по всьому сві­ту, — наш укра­їн­ський «Ще­дрик».

За­ра­ди «двох абза­ців» до­ве­ло­ся пе­ре­чи­та­ти всі стат­ті Си­мо­на Пе­тлю­ри

Па­ні Ірен, як ви­ни­кла ідея на­пи­са­ти ро­ман про Ми­ко­лу Ле­он­то­ви­ча? І за­га­лом, чо­му звер­ну­лись до ці­єї по­ста­ті?

— Ідея на­ле­жа­ла про­дю­се­ру Ан­дрію Чер­ню­ку, який два ро­ки то­му при­йшов до ме­не з про­по­зи­ці­єю ство­ри­ти сце­на­рій на осно­ві істо­рії жи­т­тя і смерті ком­по­зи­то­ра. По­ки я пи­са­ла цей сце­на­рій, ви­ни­кла ідея книж­ки. Адже по­стать Ле­он­то­ви­ча ду­же ці­ка­ва, а істо­рія йо­го жи­т­тя і смерті не ду­же ві­до­ма ши­ро­ко­му за­га­лу, не­зва­жа­ю­чи на те, що «Ще­дрик» у йо­го оброб­ці знає чи не ко­жна лю­ди­на в Укра­ї­ні.

Але ці­ка­во й те, що ця ме­ло­дія лу­нає за кор­до­ном під ін­шим іме­нем — ком­по­зи­то­ра і аран­жу­валь­ни­ка Пі­те­ра Віль­хов­сько­го. І у сві­ті її зна­ють са­ме як Carol of the Bells — «Гімн дзво­ни­ків». І це та­кож спо­ну­ка­ло вста­но­ви­ти «ма­лень­ку спра­ве­дли­вість» що­до пер­шо­го дже­ре­ла ці­єї ме­ло­дії. Вла­сне, ці­ка­во й те, що ця ме­ло­дія, як пра­дав­ня ще­дрів­ка, яку ге­ні­аль­но аран­жу­вав Ми­ко­ла Ле­он­то­вич, за­ко­рі­не­на ще в глиб­шо­му ча­сі.

У ро­ма­ні тіль­ки су­то ре­аль­ні фа­кти чи є і до­ми­сли?

— Ро­ман — не є пря­мою біо­гра­фі­єю ви­да­тно­го ком­по­зи­то­ра. Але я на­ма­га­лась при­три­му­ва­ти­ся фа­ктів. Про­те, во­ни за­ву­а­льо­ва­ні і не ви­гля­да­ють як «біо­гра­фі­чна до­від­ка». На­при­клад, на­віть у діа­ло­гах ге­ро­їв я на­ма­га­ла­ся за­сто­со­ву­ва­ти їхні ре­аль­ні ви­слов­лю­ва­н­ня про ту чи ін­шу по­дію. Від­со­тків сім­де­сят у ро­ма­ні — це фа­кти.

І до­ми­сли, зві­сно, є — без них ро­ман не був би ро­ма­ном. Ви­га­да­ні пер­со­на­жі про­сто до­по­ма­га­ють глиб­ше і смі­ли­ві­ше мір­ку­ва­ти над фа­кта­ми.

По­дії в ро­ма­ні від­бу­ва­ю­ться і в Укра­ї­ні, і в Аме­ри­ці. Звід­ки чер­па­ли ін­фор­ма­цію, ска­жі­мо, про аме­ри­кан­ський по­бут?

— Я бу­ва­ла в Аме­ри­ці не раз. І не про­сто бу­ва­ла, а об’їзди­ла її ра­зом із чо­ло­ві­ком вздовж і впо­пе­рек із твор­чи­ми зу­стрі­ча­ми. До­во­ди­лось жи­ти се­ред аме­ри­кан­ців, у їхніх бу­дин­ках, чу­ти їхню істо­рію жи­т­тя, ба­га­то го­во­ри­ти про по­лі­ти­ку, істо­рію кра­ї­ни і ба­чи­ти зво­ро­тний бік фір­мо­вої аме­ри­кан­ської по­смі­шки. Це ці­ка­ва кра­ї­на зі сво­ї­ми про­бле­ма­ми, не­про­стою до­лею і роз­ма­ї­т­тям лю­дей рі­зних на­ціо­наль­но­стей, ко­трі вва­жа­ють її сво­єю ба­тьків­щи­ною.

Ро­ман та­кож про­ся­кну­тий укра­їн­ськи­ми атри­бу­та­ми і фоль­кло­ром. Досліджували ав­тен­ти­чність із мо­но­гра­фій чи кон­суль­ту­ва­ли­ся з фа­хів­ця­ми?

— Не мо­жу ска­за­ти, що я щось «до­слі­джу­ва­ла» — я про­сто про­пу­ска­ла крізь се­бе пев­ний фа­ктаж, жи­ла ним. Але, дій­сно, за­для то­го, аби одним-дво­ма ре­че­н­ня­ми зма­лю­ва­ти ав­тен­ти­чну ви­шив­ку По­ді­л­ля, я про­чи­та­ла ці­лу книж­ку про ви­шив­ку, а ще по­ба­чи­ла її в му­зеї на вла­сні очі на ста­ро­вин­них со­ро­чках. Зди­ву­ва­ла­ся то­му, що на По­діл­лі не ви­ши­ва­ли хре­сти­ком!

А за­ра­ди ін­ших «двох абза­ців» до­ве­ло­ся пе­ре­чи­та­ти всі стат­ті Си­мо­на Пе­тлю­ри, по­чи­на­ю­чи від юна­цьких, при­свя­че­них те­а­тру. Тоб­то ці «до­слі­дже­н­ня» бу­ли ці­ка­ві в пер­шу чер­гу ме­ні. І я хо­ті­ла по­ді­ли­ти­ся сво­ї­ми «від­кри­т­тя­ми» з чи­та­чем — і тек- ста­ми ста­ро­вин­них ко­ля­док у то­му чи­слі. Але пра­цю­ва­ти над кни­гою ме­ні не до­по­ма­гав жо­ден «кон­суль­тант», окрім са­мо­го Ле­он­то­ви­ча і йо­го «Ще­дри­ка».

Усе про­сте мо­же ви­яви­тись ві­чним

У мі­сте­чку Те­плик, що на Він­нич­чи­ні, на твор­чій зу­стрі­чі з ва­ми бу­ли й ав­то­ри мо­но­гра­фій, які досліджували твор­чість ком­по­зи­то­ра. Не ля­чно бу­ло по­чу­ти дум­ку на­у­ков­ців про ро­ман?

— Зві­сно, я не є пер­шою лю­ди­ною, хто звер­нув­ся до твор­чо­сті і до­лі Ми­ко­ли Ле­он­то­ви­ча. Але зде­біль­шо­го це бу­ли на­у­ко­ві пра­ці, мо­но­гра­фії про му­зи­чний спа­док ком­по­зи­то­ра. Існу­ють і спо­га­ди про ньо­го йо­го су­ча­сни­ків. То­му тре­ба бу­ло під­хо­ди­ти до бе­ле­три­зо­ва­ної біо­гра­фії до­сить обе­ре­жно і з на­ле­жним пі­є­те­том. По­ки я не чу­ла від фа­хів­ців не­га­тив­ної дум­ки. Во­ни по­ста­ви­ли­ся з ро­зу­мі­н­ням до то­го, що на­у­ко­ві пра­ці і мо­но­гра­фії чи­тає не та­ке ши­ро­ке ко­ло лю­дей, а ро­ман у сти­лі «ба­йо­пік» усе ж та­ки має біль­шу ау­ди­то­рію. І я спо­ді­ва­юсь, що чи­тач, ко­трий дій­сно за­ці­ка­вив­ся по­ста­т­тю ком­по­зи­то­ра, сам зна­йде стеж­ку і до на­у­ко­вих праць.

Я нав­ми­сно уни­ка­ла су­то «жур­на­ліст­ської» ро­бо­ти бра­ти ін­терв’ю чи кон­суль­та­цію у фа­хів­ців, адже в та­ко­му ви­пад­ку му­си­ла б зві­ту­ва­ти пе­ред та­ким кон­суль­тан­том, зві­ря­ти ко­жний су­то лі­те­ра­тур­ний при­йом із ко­мен­та­ря­ми. А це вже не є сво­бо­дою у на­пи­сан­ні ро­ма­ну. Все, що ме­ні тре­ба, я зна­хо­ди­ла в... му­зи­ці. І в тих «на­тя­ках», які ба­чи­ла крізь ряд­ки, на­пи­са­ні су­ча­сни­ка­ми Ле­он­то­ви­ча до­сить дав­но.

Ми­ко­ла Ле­он­то­вич де­який час пра­цю­вав на Дон­ба­сі, звід­ки ви ро­дом. Не вва­жа­є­те це чи­мось мі­сти­чним...

— Цьо­го року в По­кров­ську (ко­ли­шньо­му Кра­сно­ар­мій­ську) на­віть по­ста­ви­ли пам’ятник ком­по­зи­то­ру ав­тор­ства Пе­тра Ан­ти­па, теж мо­го зем­ля­ка, що те­пер є пе­ре­се­лен­цем із Гор­лів­ки. Як на ме­не, все це ті «не­спо­від­и­мі шля­хи», ко­три­ми ми всі ни­ні йде­мо. Ми­ко­ла Ле­он­то­вич дій­сно пра­цю­вав на Дон­ба­сі. І, хто знає, мо­жли­во, там зі­йшли па­рос­тки, які він по­сі­яв сво­єю му­зи­кою.

Що для Ірен Ро­здо­будь­ко озна­ча­ють три з по­ло­ви­ною но­ти?..

— Для ко­гось і ці­ла сим­фо­нія не має ні­яко­го зна­че­н­ня! А три но­ти Ле­он­то­ви­ча під­ко­ри­ли увесь світ. Що це озна­чає осо­би­сто для ме­не? Те, що все, на пер­ший по­гляд, про­сте, мо­же ви­яви­тись ві­чним. І нав­па­ки.

Моє ди­тин­ство бу­ло на­пов­не­не не

Ірен, при­від­крий­те се­крет сво­го іме­ні. — Так, своє ім’я я отри­ма­ла не ви­пад­ко­во. Все ста­ло­ся че­рез... ро­ман Гол­су­ор­сі «Са­га про Фор­сай­тів», якою був за­хо­пле­ний мій ба­тько. Він чи­тав йо­го, ко­ли ма­ма ще хо­ди­ла ва­гі­тною, і твер­до ви­рі­шив: якщо на­ро­ди­ться дів­чин­ка, на­зве її на честь улю­бле­ної ге­ро­ї­ні цьо­го ро­ма­ну — Ірен Фор­сайт. Ма­ма на­віть рев­ну­ва­ла йо­го до ці­єї лі­те­ра­тур­ної ге­ро­ї­ні! При ре­є­стра­ції ди­ти­ни в РАГСі про­по­ну­ва­ли на­зва­ти ме­не «Іри­ною», адже в ті ча­си да­ва­ти ді­тям не­зро­зумі­лі іно­зем­ні імена вва­жа­ло­ся за­бо­ро­не­ним. Але ба­тько на­по­ліг на сво­є­му. По­тім він ча­сто роз­по­від­ав ме­ні про «про­то­тип» мо­го іме­ні — мов­ляв, це бу­ла жін­ка з сі­ри­ми очи­ма і ці­ка­вою скла­дною до­лею. Із «сі­ри­ми очи­ма», вла­сне, у ме­не скла­ло­ся.

Ва­ші по­ба­жа­н­ня чи­та­чам на­пе­ре­до­дні Рі­здвя­них свят.

— Так скла­да­є­ться, що ми звер­та­є­мо­ся до Бо­га у свя­тко­ві дні... То­му я б по­ба­жа­ла ВІ­РИ в кра­ще — зав­жди. Ни­ні ми про­жи­ва­є­мо скла­дні, але й ду­же ці­ка­ві ча­си і му­си­мо не про­ґа­ви­ти шанс, який за­ся­яв для Укра­ї­ни сто ро­ків то­му — шанс на не­за­ле­жність і вла­сний шлях. То­му й ба­жаю всім ві­ри, опти­мі­зму і сві­тло­го шля­ху в но­вий рік.

ли­ше сіль­ським по­лі­ським по­бу­том, а й рі­здвя­ною ко­ляд­кою. А ва­ше?

— Я нав­ряд чи мо­жу ска­за­ти про се­бе щось по­ді­бне. Я — «ди­ти­на асфаль­ту», ви­ро­ста­ла в До­не­цьку, де не свя­тку­ва­ли ані Рі­здва, ані Ве­ли­ко­дня — при­найм­ні, так бу­ло в мо­їй ро­ди­ні. Свя­то Рі­здва для ме­не по­ча­лось і ста­ло зна­ко­вим до­сить пі­зно — вже ко­ли я пе­ре­їха­ла до Ки­є­ва.

У ме­не не бу­ло ро­ди­чів у се­лі, де мо­жна бу­ло б до­тор­кну­ти­ся до каз­ко­вих від­чут­тів на­ро­дних свят, до ви­то­ків ав­тен­ти­чно­сті, до фоль­кло­ру. До всьо­го цьо­го я ді­йшла са­ма в до­сить пі­зньо­му ві­ці. Але, мо­жли­во, в то­му є і свій «плюс»: всі від­кри­т­тя я ро­би­ла сві­до­мо. Адже те, що ти здо­бу­ва­єш са­мо­туж­ки, біль­ше ці­ну­єш.

Ко­го з укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків вва­жа­є­те сво­ї­ми дру­зя­ми і яких ав­то­рів чи­та­є­те?

— Се­ред пи­сьмен­ни­ків моя най­ближ­ча по­дру­га — Ле­ся Во­ро­ни­на, одна з про­від­них ди­тя­чих пи­сьмен­ниць. Але є й ін­ші, пе­ре­ра­хо­ву­ва­ти яких — «нев­дя­чна спра­ва», адже мо­жу ко­гось пропу­сти­ти. А чи­та­ти, хо­ча б по ді­а­го­на­лі, на­ма­га­юсь чи не всіх.

Ни­ні ве­ли­че­зне роз­ма­ї­т­тя лі­те­ра­ту­ри на будь-який смак і за­пит. У ме­не на по­ли­ці — ці­ла чер­га з іще не про­чи­та­них кни­жок. У ній май­же всі пи­сьмен­ни­ки, які остан­нім ча­сом ви­да­ли но­вин­ки.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.