Юрій Му­шке­тик: За пер­ший го­но­рар ку­пив ба­тькам ха­ту

Ав­тор май­же чо­ти­рьох де­ся­тків по­ві­стей і ро­ма­нів — про «кур­куль­ську» ба­тьків­ську ро­ди­ну, цен­зу­ру у ра­дян­ські ча­си і ще не ви­да­ні на­пи­са­ні спо­га­ди про 89 ро­ків жи­т­тя

Ukrayina Moloda - - Історія. Культура - Та­рас ЗДОРОВИЛО

Отри­мав­ши по те­ле­фо­ну «до­бро», ледь стри­му­вав ра­дість у пе­ред­чут­ті не­за­бу­тньої зу­стрі­чі з пи­сьмен­ни­ком-кла­си­ком. У сво­їй са­ди­бі у Кон­чі-Озер­ній нас із дру­жи­ною при­ві­тно зу­стрів Юрій Му­шке­тик. У свої 89 ро­ків че­рез по­га­ний зір, як ска­зав Юрій Ми­хай­ло­вич, «не дру­жить» ні з га­зе­та­ми, ні з те­ле­ві­зо­ром, тож від су­ча­сно­го жи­т­тя до­сить ві­дір­ва­ний. У 1986—2001 ро­ках Юрій Му­шке­тик три­чі по­спіль оби­рав­ся го­ло­вою На­ціо­наль­ної Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків Укра­ї­ни. За пле­ча­ми Ге­роя Укра­ї­ни, ла­у­ре­а­та Шев­чен­ків­ської пре­мії чи­ма­лий лі­те­ра­тур­ний ван­таж — йо­го пе­ру на­ле­жить твор­чий до­ро­бок із май­же чо­ти­рьох де­ся­тків по­ві­стей та ро­ма­нів, чи­ма­ло з яких пе­ре­кла­де­ні й ви­да­ні за кор­до­ном.

«Та­кі бу­ли до­лі, та­кі бу­ли ро­ди­ни»...

Юрій Ми­хай­ло­вич, роз­ка­жіть про свою ро­ди­ну, ди­тин­ство...

— Огля­да­ю­чись, ми ба­чи­мо ли­ше ру­ї­ни... Ро­дом я з Чер­ні­гів­щи­ни з «огір­ко­во­го» Ні­жин­сько­го ра­йо­ну, се­ла Вер­ті­їв­ки (хо­ча спер­шу во­но бу­ло Вер­кі­їв­кою — на­зва­не на честь йо­го за­снов­ни­ка на ім’я Овер­ко).

Дід, по ма­ми­ній лі­нії, пі­сля ро­сій­сько-ту­ре­цької вій­ни за­ли­шив­ся з одні­єю но­гою. А бу­ло у ді­да 11 сво­їх ді­тей і ще троє при­йом­них! І та­кі ді­ти, що бе­ри ко­жно­го — і це окре­мий ро­ман! Ду­же лю­бив ко­ней, мав ве­ли­ке го­спо­дар­ство, був ко­ва­лем, мав ха­ту під бля­хою, а от­же — кур­куль: тож біль­шо­ви­ки й за­сла­ли в Си­бір, де він і по­мер! А ще, на­ба­га­то ра­ні­ше, ді­да роз­стрі­лю­вав та­кий со­бі Ми­ко­ла Кра­пив’ян­ський — ко­ман­дир пер­шої ре­во­лю­цій­ної ди­ві­зії, хо­ча, хи­бно, ко­ман­ду­ва­н­ня ці­єю ди­ві­зі­єю при­пи­су­є­ться Ми­ко­лі Щор­су. Так от дід із про­стре­ле­ни­ми й про­штри­кну­ти­ми ба­гне­том гру­дьми — все ж то­ді ви­жив... Вар­то до­да­ти, що сво­го ча­су дід вря­ту­вав ба­тька цьо­го Кра­пив’ян­сько­го, ви­хід­ця з су­сі­дньо­го се­ла Во­лодь­ко­ва ді­ви­ця (пе­ре­йме­но­ва­но­го за «со­ве­тів» у Чер­во- не пар­ти­зан­ське) — ось та­ка бу­ла Ми­ко­ли­на біль­шо­ви­цька «по­дя­ка».

Мій ба­тько чо­ти­ри ро­ки був у Чер­во­ній ар­мії, сво­го ча­су ді­йшов до Крим­сько­го Пе­ре­ко­пу. Та­то був ду­же спо­кій­ною й ске­пти­чною лю­ди­ною. До­ве­ло­ся йо­му во­ю­ва­ти й у Дру­гу сві­то­ву вій­ну, був ка­пі­та­ном. По­тра­пив у ні­ме­цький по­лон — пра­цю­вав на за­во­ді. Втік і во­ю­вав вже у скла­ді сло­ва­цько­го пар­ти­зан­сько­го за­го­ну. Ко­ли фронт пе­ре­су­нув­ся й при­йшли «чер­во­ні», ба­тька за­бра­ли в «наш» філь­тра­цій­ний та­бір — пе­ре­ві­ря­ли на «бла­го­на­дій­ність». Був він там десь до 1946-1947 ро­ків, і вже ко­ли по­ми­рав, ле­жа­чи під сті­ною, йо­го вре­шті як «до­х­одя­гу» від­пу­сти­ли до­до­му. Але на сіль­ських хар­чах він, на­брав­шись сил, ви­жив, по­чав вчи­те­лю­ва­ти (за­кін­чив ін­сти­тут, хоч і до­сить пі­зно), вів і в ме­не уро­ки.

Ма­ти, Уля­на Ону­фрів­на, на про­ти­ва­гу ба­тьку — бу­ла як во­гонь. Як ска­жу, то й не ду­же по­ві­ри­те — во­на бу­ла го­ло­вою най­біль­шо­го кол­го­спу в Чер­ні­гів­ській обла­сті, при­чо­му... без­пар­тій­на й до­чка ж «кур­ку­ля».

І, якщо на го­ло­ву-ко­му­ні­ста мо­жна бу­ло «ти­сну­ти» (здав зер­но — ве­зи ще, а ні, то попла­ти­шся пар­ткви­тком), то мою ма­тір ра­йон­не на­чаль­ство упро­шу­ва­ло. А во­на у від­по­відь: «Ви­дам аванс, за­си­плю по­сів­ний фонд і що за­ли­ши­ться, те й по­ве­зу зда­ва­ти дер­жа­ві. А іна­кше — не по­ве­зу!» Чи­ма­ло ра­зів мі­сце­ві пар­тій­ні бон­зи хо­ті­ли її звіль­ни­ти з ро­бо­ти, але одно­сель­ча­ни не го­ло­су­ва­ли за ко­гось ін­шо­го!

Ма­тір я май­же ні­ко­ли в ди­тин­стві не ба­чив: встаю вран­ці — у пе­чі вже зва­ре­на ква­со­ля­на юшка, а її не­має... Го­ло­вою кол­го­спу во­на бу­ла де­кіль­ка ро­ків по­спіль. Ко­ли пі­ді­йшов пен­сій­ний вік — їй пом­сти­ли­ся за те, що бу­ла сво­го ча­су са­мо­стій­на, й не да­ли пен­сії.

Був у ме­не ще брат — Ле­о­нід, який про­йшов вій­ну в штур­мо­во­му ба­таль­йо­ні ря­до­вим (за ста­ти­сти­кою, «око­пна ро­та» про­жи­ва­ла рік — за рік в по­стій­них бо­ях усіх «ви­би­ва­ли»). Під кі­нець вій­ни отри­мав важ­ке по­ра­не­н­ня в го­ло­ву. Гру­зин, про­фе­сор­хі­рург — зро­бив вда­лу й уні­каль­ну на той час опе­ра­цію: вийняв ку­ски че­ре­па з моз­ку, вста­вив пла­сти­ну. Ми ні­чо­го дов­гий час про Льо­ню не зна­ли — він дов­го ва­ляв­ся по го­спі­та­лях. По по­вер­нен­ню до­до­му — із ча­сом за­кін­чив аспі­ран­ту­ру, а зго­дом пра­цю­вав у ін­сти­ту­ті сіль­сько­го го­спо­дар­ства...

Як Ви справ­ля­є­те­ся по «го­спо­дар­ству» са­мі?..

— Так, на жаль, моя дру­жи­на вже 10 ро­ків як по­мер­ла. Ду­же гір­ко без неї жи­ти... Маю дві до­чки: мен­ша за­кін­чи­ла по­лі­гра­фі­чний ін­сти­тут, по­тро­шки ма­лює, член Спіл­ки ху­до­жни­ків, а стар­ша — фі­ло­лог, до­ктор на­ук, член-ко­ре­спон­дент АНУ.

Один із зя­тів був ди­пло­ма­том, а ін­ший пра­цює на за­во­ді іме­ні Ар­те­ма (жи­вуть скру­тно, бо ли­ше два ро­бо­чих дні че­рез те, що за­вод фа­кти­чно сто­їть...). Донь­ки по­стій­но ме­не під­три­му­ють, ча­сто при­їздять у Кон­че-Озер­ну щось до­по­мог­ти по до­му.

Якось при­хо­ди­ли по­ку­пці, то, по­ба­чив­ши мою «ха­ту-са­ди­бу», ка­жуть: «Во­на нам і на ну­жник не по­трі­бна!..» До сло­ва, не­по­да­лік ме­не ха­ти по­друж­жя Лю­бо­ві За­ба­шти та Ан­дрія Ма­ли­шка, Ра­ї­си Іван­чен­ко, Ан­дрія Го­лов­ка, Ми­ко­ли Ру­ден­ка, Іва­на Дра­ча, Дми­тра Пав­ли­чка, Пав­ла За­гре­бель­но­го, Оле­га Чор­но­гу­за, Ми­ко­ли Жу­лин­сько­го. За­раз там май­же скрізь но­ві го­спо­да­рі й нав­ко­ло вже май­же всі «кру­ті»: ось хо­ча би су­сід­ка пра­во­руч — тут ме­шкає... донь­ка Ти­мо­шен­ко.

Цей бу­ди­нок в Кон­чі-Озер­ній Ви по­бу­ду­ва­ли са­мі?

— Ні, сво­го ча­су бу­ла по­ста­но­ва, згі­дно з якою, ви­ді­ли­ли зем­лю й трест бу­ду­вав. Але ко­жен із го­спо­да­рів отри­ма­ної ді­лян­ки бу­ду­вав бу­ди­нок за свої гро­ші. Цей бу­ди­но­чок я при­дбав у 1985 ро­ці у На­та­лі За­бі­лої (ни­ні вже по­кій­ної). Мій ва­рі­ант одно­по­вер­хо­вої бу­дів­лі у со­рок «ква­дра­тів» де­що гір­ший, а ось, на­при­клад, дво­по­вер­хо­ві по­ме­шка­н­ня Гон­ча­ра та Пан­ча, які не­по­да­лік, — кра­щі.

Фо­то Та­ра­са ЗДОРОВИЛА.

Юрій Му­шке­тик.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.