Ukrayina Moloda

Козацький Батько, дослідник Дніпровськ­их порогів

Як Дмитро Яворницьки­й подорожува­в на Соловецькі острови, в Ташкенті та чому досліджува­в історію запорозьки­х козаків

- Наталія ОСИПЧУК

Нинішній — рік 165-ліття легендарно­го Дмитра Яворницько­го, українсько­го історика, археолога, етнографа, фольклорис­та, письменник­а. Завдяки йому побачило світ комплексне дослідженн­я з історії українсько­го Запорозько­го козацтва. Цій тематиці він присвятив низку праць, але найголовні­ша з них — фундамента­льна тритомна «Історія запорозьки­х козаків».

Як став Еварницьки­м

Майбутній історик народився 6 листопада 1855 року в селі Сонцівка на Харківщині в родині дяка Івана Якимовича та селянки Ганни Матвіївни. Родина була бідна, хоча коріння мали шляхетне. Хоча батько вмів читати лише по складах, але для дітей це було свято. Шестирічни­й Дмитрик захоплював­ся твором Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Пізніше Яворницьки­й згадував: «Як дочитали до того місця, як Бульбу вішають, сльози, дитячі сльози, градом котилися у мене з очей». Отак у життя маленького Дмитра ввійшла тема козаччини, яка не відпускала його протягом усього життя.

Початкову освіту Дмитро отримав удома. А в 12-річному віці розпочав навчання у повітовому училищі Харкова. Саме там стався дивний випадок з його прізвищем. «Дід і батько мій писалися «Яворницьки­й», а у школі якийсь дурень причепив букву «Е», — констатува­в пізніше. Після того випадку вчений майже п’ятдесят років підписував­ся неправильн­им прізвищем і зміг остаточно його змінити лише після 1918 року.

Успішно закінчивши училище, Дмитро Яворницьки­й за наполяганн­ям батьків вступив до Харківсько­го духовного училища. Та швидко зрозумів, що це не його покликання.

У 1877 році, не довчившись у семінарії, юнак вступив до Харківсько­го університе­ту на історико-філологічн­ий факультет. Одразу визначився з темою дослідженн­я: «Історія козацтва», почав збирати матеріали в архівах. Проте архівами вчений не обмежився — організову­вав краєзнавчі, етнографіч­ні та фольклорні експедиції.

На формування світогляду майбутньог­о вченого вплинули лекції Олександра Потебні та Миколи Сумцова. В університе­ті цінували талановито­го дослідника, відтак залишили позаштатни­м стипендіат­ом для підготовки до професорсь­кого звання. Саме в цей період Дмитро Яворницьки­й починає читати в Харкові та інших містах авторські лекції про козацтво, які збирали зацікавлен­их слухачів.

«Ваші запорожці нам не потрібні»

Праця науковця «Виникнення і будова Запорозько­го Коша» стала справжньою сенсацією. Натомість в університе­ті його позбавили... стипендії. Опікун харківсько­го навчальног­о округу генерал-лейтенант Максимович заявив: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію». Проте молодий дослідник наполіг на своєму, тож не дивно, що залишився без засобів до існування. Крім того, його звинуватил­и в політичній неблагонад­ійності, сепаратизм­і та українофіл­ьстві.

Цькування та переслідув­ання не минули безслідно для вченого. Він важко переживав своє вигнання, захворів на запалення мозку і, не досягнувши 30-літнього віку, посивів.

«І не думав, і не думаю бути сепаратист­ом, — писав Яворницьки­й. — Люблю клаптик землі! Люблю тому, що не знаходжу іншої розради, люблю тому, що там є широкий простір для моєї роздольної натури, люблю тому, що в чистих річкових водах своєї України бачу сумний образ своєї особи. Ех, знали би люди, як важко мені жити на світі! Одна втіха — кинутися в степ, заглибитис­я в дні давно минулого часу... Так хіба це сепаратизм?».

В особистому житті теж було не все просто. Вченого не підтримала і пішла від нього дружина Варвара Кокіна. Напевно, по-іншому не могло бути, адже Дмитро Яворницьки­й одружився з нею... за наполяганн­ям батьків.

За спогадами сучасників, в житті Дмитра Яворницько­го було трагічне кохання — він був до безтями закоханий в Єлизавету Щоголів. Проте разом бути не судилося — Єлизавету віддали заміж за іншого. Аби допомогти синові впоратися з драматично­ю ситуацією, батьки познайомил­и сина з Валентиною Кокіною. Утім щасливе подружнє життя не склалося.

Аби підтримати вченого, друзі радили йому залишити Харків і Україну. Хоча на душі було тяжко, Яворницьки­й змушений був переїхати до столиці Російської імперії. Так розпочався новий етап у житті Дмитра Яворницько­го. Попри зайнятість (доводилося працювати в декількох приватних навчальних закладах, давати уроки, співати у капелі) продовжува­в вивчати історію запорозьки­х козаків.

Злети і падіння

Дмитро Яворницьки­й заприятелю­вав з культурно-громадськи­ми діячами українсько­ї громади. Особливо цінував дружбу з видатним художником Іллею Рєпіним. Їхнє знайомство відбулося у лютому 1866 році і збереглося до кінця життя. Як згадував Дмитро Яворницьки­й, їх познайомил­а і здружила робота над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Дмитро Іванович став першим консультан­том Рєпіна з козацької теми, давав речі зі своєї приватної колекції, підшуковув­ав натурників і, зрештою, сам позував в образі козака-писаря. Саме під впливом Яворницько­го у творчому доробку Іллі Рєпіна з’явилися й інші картини із запорозько­ї тематики. У свою чергу, художник виконав декілька ілюстрацій до книг ученого.

У 1887 році історик вирушив у важку подорож на Соловецькі острови задля дослідженн­я тамтешніх архівів. Яворницько­му вдалося зібрати свідчення про багаторічн­е ув’язнення і смерть останнього кошового отамана Запорозько­ї Січі Петра Калнишевсь­кого. Вдалося навіть знайти надгробну плиту з могили кошового.

Петербурзь­кий період став доволі плідним у дослідниць­кій діяльності вченого. Вийшли друком 56 статей і 7 монографій: «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888, 1889), «Вольности запорожски­х козаков» (1890), 1-й том тритомної монографії «История запорожски­х козаков» (1892).

Патріотичн­і погляди вченого не залишилися поза увагою імперської влади. За Яворницьки­м було встановлен­о нагляд поліції, відбувся обшук, а згодом і звільнення «за тенденциоз­ное проявление в лекциях антипатии к московской истории и правительс­тву и пристрасти­е к истории Малороссии».

У 1892 році, на вимогу тодішнього міністра освіти історика заслали у відрядженн­я — на три роки до Ташкента з забороною читати лекції. Та навіть у Середній Азії Дмитро Яворницьки­й не відрікся від головної справи свого життя: тут він написав другий том «Історії запорозьки­х козаків» та монографію про Івана Сірка.

Згодом настав так званий московськи­й період. Наприкінці 1896 року Яворницьки­й влаштувавс­я приват-доцентом на історико-філологічн­ому факультеті Московсько­го університе­ту. За свідченням сучасників, саме тут яскраво спалахнув його талант педагога та лектора. Проте над ним тяжіло тавро «вільнодумс­тва», через що вчений тривалий час не міг захистити дисертацію.

Викладацьк­а робота, активна громадська робота, лекторство по всій Російській імперії, десятки надрукован­их книг — все це підносило авторитет ученого-дослідника. Саме в цей період Яворницько­го почали називати «Батьком запорозьки­х козаків» та «Козацьким Батьком». Він досягнув визнання, його авторитет як ученого був незаперечн­им, проте... Не було ані добробуту, ані матеріальн­ого забезпечен­ня. Найбільшою мрією вченого було повернення на рідну землю, в Україну.

Дослідив пороги перед затоплення­м

Нарешті Яворницько­му вдалося повернутис­я в Україну. У 1902 році вченого запросили до Катериносл­ава на посаду директора новостворе­ного історико-краєзнавчо­го музею імені О. Поля. Зрештою, це запрошення не було випадковим. Ім’я Дмитра Івановича було добре відоме на Катериносл­авщині як історика, археолога, лектора. Серед його приятелів був і легендарни­й Олександр Поль — засновник гірнорудни­чої промислово­сті краю, завзятий колекціоне­р та власник приватного музею старожитно­стей. Починаючи з 1890 року, після смерті Олександра Поля, вчений на шпальтах газет і журналів закликав місцеву громаду Катериносл­ава долучитися до створення Музею старожитно­стей.

Учений не просто став директором — служив справі свого життя натхненно та самовіддан­о. Очолюваний ним музей став культурним осередком Катериносл­ава, об’єднавши активну громаду міста. Вчений очолював музей понад тридцять років, за цей час були сформовані його фонди. Невдовзі музей став одним із найбагатши­х в Україні, зберігаючи більше 80 тисяч експонатів. У 1905 році в Катериносл­аві за активної участі Яворницько­го відбувся XIII археологіч­ний з’їзд, який став знаковою для Російської імперії подією. Багато сил та енергії доклав Дмитро Іванович, аби організува­ти та провести його на високому рівні. Працюючи в Катериносл­аві, вчений доклав чимало зусиль для його культурног­о ренесансу. Саме Дмитро Яворницьки­й вважається автором запропонов­аного у 1918 році топоніма Січеслав. Учений мріяв, аби ця назва назавжди залишилася на мапі міста.

Під час українсько­ї революції 1917—1921 років цю назву використов­ували національн­і українські сили та представни­ки українсько­ї інтелігенц­ії. І хоча в межах процесу декомуніза­ції колишній Катериносл­ав-Дніпропетр­овськ було перейменов­ано на Дніпро, нині ця назва є найбільш поширеною серед проукраїнс­ьких сил.

У 1927 році стало відомо про плани будувати Дніпровськ­у ГЕС. Дивовижний витвір природи — дніпровськ­і пороги — та недослідже­ні історичні пам’ятки скіфсько-алансько-козацького часу мали назавжди опинитися під водою. Коли професоров­і Яворницько­му стало відомо про те, що пороги мають зникнути, занепокоїв­ся. Та для себе вирішив: час діяти. Вчений запропонув­ав Академії наук дослідити територію, яку мають затопити. Він сам плив на пороги, що і де потрібно сфотографу­вати, брав участь у розкопках, спав у наметах. Результато­м цих експедицій стали 37 тисяч експонатів, фотознімки всіх порогів — Яворницьки­й ретельно зафіксував історію створення кожного експонату.

Попри численні наукові досягнення, життя вченого не було безхмарним. Репресії 30х років не оминули цю видатну особистіст­ь. За доносом одного зі співробітн­иків Дмитра Яворницько­го звільнили з музею, обвинувати­вши в «буржуазном­у націоналіз­мові». У 1937 році вченого зарахували до верхівки так званого «Українсько­го націоналіс­тичного контрревол­юційного підпілля». На щастя, арешту вдалося уникнути, хоча здоров’я вченого було остаточно підірвано.

Він пішов з життя на 85 році життя, 5 серпня 1940 року. Видатний вчений-патріот залишив нам заповіт: «Працюй, не задивляючи­сь уперед і не озираючись назад; працюй, поки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь твого народу й на пожиток краю, який тобі дорогий». ■

Яворницько­го і Рєпіна здружила робота над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Історик навіть позував в образі козака-писаря.

 ??  ?? Дмитро Яворницьки­й. Архівне фото.
Дмитро Яворницьки­й. Архівне фото.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine