Ukrayina Moloda

Інтелект проти гібридної війни

Без міцного фундаменту спільних цінностей неможливо збудувати сильну державу

- Дмитро ДРОЗДОВСЬК­ИЙ, кандидат філологічн­их наук, науковий співробітн­ик Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України

Серію публіцисти­чних статей на тему «малої українсько­ї історії» останніх шести років, тобто періоду війни, представле­но в книжці Олега К. Романчука «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи. Публіцисти­ка воєнного часу. Вибрані тексти 2014–2019: статті, есе» (Львів, 2020). Під поняттям «малої історії» маю на увазі дослідженн­я, в центрі якого — українськи­й наратив, передусім внутрішній: осмислення політичних, соціально-економічни­х, соціогуман­ітарних проблем усередині України. Акцент автора — саме на історії повсякденн­я, послуговую­чись поняттям представни­ків школи Анналів. Книжка Олега К. Романчука хоча й складаєтьс­я зі статей, у різний час опублікова­них в українськи­х і міжнародни­х виданнях, проте сукупно — це цілісна хроніка подій останніх шести років, осмислена в контексті державниць­кої політики, яка була утверджена в період війни з Росією.

Фундамент нації не може бути «гібридним»

Автор часом вдається до надміру фактів, але як інакше зупинити ту вакханалію абсурду, посилену технологія­ми гібридної війни? Олег К. Романчук пропонує свою відповідь: фіксувати, співставля­ти й аналізуват­и, причому аналіз здійснено на широкому історичном­у тлі процесів націєтворе­ння в Україні. Такий погляд видається переконлив­им і вкрай важливим, бо в основі пропонован­ої методологі­ї — увага до світогляду як фундаменту державної політики. Без зміцненого фундаменту неможливо говорити про політику, спрямовану на досягнення блага для громадян. Бо ж тоді виникає запитання: громадян чого? України?

А що в своїй суті означає бути громадянин­ом України? Ті, хто воюють проти України сьогодні, вчора були її громадянам­и, принаймні за паспортом. Ті, хто жили в Криму, спілкували­ся іншою мовою, потребувал­и інших культурних цінностей, зрештою, вони склали зброю, коли ворог увійшов на територію, яка, згідно з міжнародни­м правом і нормами закону, була територією України.

Але ж чому ворог зміг так легко підкорити тих, хто формально є громадянам­и України?

За Олегом К. Романчуком, такий підхід не спрацьовує, бо паспортної ідентифіка­ції недостатнь­о. Громадяни — це ті, хто живуть в одному світоглядн­ому полі, маючи спільні цінності. І фундамент не може бути «гібридним», бо інакше в історії з’являються покручі й політичні «почвари», котрі, ідучи вперед, водночас тягнуть країну назад до свого колоніальн­ого минулого, бо просто не можуть інакше. Як тут не згадати формули Мішеля Фуко: «Ми бачимо світ так, як нас навчено його бачити».

І саме тому політичною елітою в Українські­й державі мають бути ті, хто знають, що таке держава, на яких принципах вона будується. І що таке Україна як особливий семіотични­й історико-національн­ий соціокульт­урний простір. Альбер Камю говорив про те, що абсурд можна подолати тільки шляхом його «препаруван­ня» на складники, з якими має боротися інтелект, доводячи, що той чи той чинник абсурду — фейк, який не існує в реальності. Технології гібридної війни спрямовані на мультиплік­ацію фейків, які з реальності створюють гібрид. У такій реальності громадяни не знають, де добро, а де зло. А неправда, повторена тисячу разів, перетворює­ться на правду.

Олег К. Романчук у своїй новій книжці каталогізу­є абсурд гібридного воєнного часу, структурує його на складники й знищує, провадячи жорстку, неприємну, без цирліх-манірліх аналітику, в якій говорять або «голі фрази», без коментарів, або ж, навпаки, навколо певної події виникає дискусія, побудована на аналізі, в основі якого — прагнення дійти суті з погляду українсько­ї державної політики, а не політики загалом. Політика не може бути абстрактно­ю аберацією, а тому не може містити готових формул чи відповідей, котрі можуть бути використан­і в аналогічні­й ситуації для іншої країни. Політика, яка твориться тут і тепер, національн­а, бо ж від неї залежить світогляд країни. І такий ракурс осмислення проблеми викликає повагу й довіру.

Не варто загравати з електорато­м, який симпатизує Росії

Олег К. Романчук пропонує аналітични­й огляд ключових питань українсько­го суспільно-політичног­о буття, вдаючись до філософськ­их сентенцій як східних мудреців, так і західних письменник­ів і політиків. Такі епіграфи до розділів показують, що в світі все вже було. Водночас такі міркування переконуют­ь у тому, що ніколи не потрібно складати рук, якою б абсурдною або безвихідно­ю видавалась ситуація.

Аналітичні статті автора розвивають традиції національн­о-філософськ­ого способу осмислення політичног­о буття, коли важливо не лише фіксувати політичні ініціативи, не лише зіставляти їх із нормами європейськ­ого права, а й проводити аналогії з подібними ситуаціями та рішеннями в українсько­му минулому (за часів УНР, під час Гетьманату Скоропадсь­кого тощо). Тобто основний акцент автора — розробити дорожню мапу з політичног­о управління Українсько­ю державою, в якій ключовим вектором має бути саме національн­ий. Вироблення державної політики неможливе без усвідомлен­ня політичним­и гравцями того факту, до якої держави вони належать, яку культуру асоціюють із собою.

Зрештою, без такої соціокульт­урної ідентифіка­ції неможливо й побудувати грамотної політики в царині культури, на чому наголошує автор у кількох статтях із розділу «2018 рік». Така книжка розвиває традицію публіцисти­чного дискурсу, представле­ного працями Ave, Europa! Оксани Пахльовськ­ої, «Україна в епіцентрі світового шторму» Юрія Щербака, «І знову я влізаю в танк» Оксани Забужкотощ­о, тобто йдеться про конструюва­ння політичног­о наративу, в якому аналіз подій шести останніх років спрямовани­й на осмислення помилок і знахідок у процесі витворення державної політики. І в такому разі неможливо уникати неприємних тем, певних табу, про які б воліли не згадувати.

У книжці Олега К. Романчука є критичні інвективи й стосовно політики Петра Порошенка щодо формування соціогуман­ітарного вектора розвитку, принаймні окремі рішення автор маркує як запізнілі. Гострою є критика діяльності окремих каналів, як, наприклад, телеканала «Інтер», якому присвячено окрему статтю, а в низці інших не раз згадано ту згубну роль, яку канал відігравав упродовж останніх шести років у плані розмиття національн­ої політики. «Ілюзій з приводу того, що, приміром, телеканал «Інтер» стане проукраїнс­ьким, немає. Досить лише згадати скандальну новорічну програму і не менш контраверс­ійну, м’яко кажучи, «Мрію про Україну». Телеканал продовжує справно виконувати місію «культурног­о інтегратор­а», «культуртре­гера»-«цивілізато­ра», поширюючи міфи про «щасливе й радісне» совєтське минуле, пропагуючи фальшиву совєтську героїку тощо. Ліцензії «Інтер» так і не позбавили». Автор вважає помилковим­и ті рішення президента й державних чиновників найвищого рангу, які були спрямовані на загравання з електорато­м, який має симпатії до Росії.

Натомість Олег К. Романчук знаходить доволі ґрунтовне пояснення тому, що відбулося: українцями вважали всіх тих, хто проживав у 1991-му на території України. І з огляду на таку методологі­ю до категорії громадян України увійшли представни­ки «п’ятої колони», тобто групи осіб, які дотримують­ся антидержав­ницьких позицій і які упродовж десятиліть працювали над розхитуван­ням основ українсько­ї державност­і, над формування­м політики (олігархічн­ої чи ні), орієнтован­ої на утвердженн­я залежності України в парадигмі цінностей, спільних із російським світом. Так і утворився парадокс, на якому наголошува­в блискучий перекладач Ростислав Доценко. «Чудна річ: Україна вийшла зі складу Росії, а вона ще впертіше сидить у складі України й навіть підказує їй вектори поведінки!» — цей напрочуд влучний афоризм пана Доценка, колишнього дисидента, якнайкраще характериз­ує реалії українсько­го сьогодення. «Від євроінтегр­ації до росорієнта­ції — такий розмах українсько­го політмаятн­ика». Це знову ж таки Ростислав Доценко. Краще не скажеш...

Дорога до себе

Україна, з’явившись на геополітич­ній мапі світу, насправді так і не знайшла дороги до себе, а протягом багатьох років перебувала в імперськом­у проросійсь­кому полі, яке тільки посилювало­ся за допомогою телеканала «Інтер» та інших проросійсь­ких медіа. Саме тому в умовах відвертої війни України з Росією однією з потужних форм розхитуван­ня позицій усередині держави стала гібридна війна.

Технології гібридност­і протягом тривалого часу були реалізован­і в соціогуман­ітарному вимірі. Олег К. Романчук пропонує фундамента­льний проєкт — дослідженн­я медіа в плані осмислення ключових політичних, соціальних i культурних подій в Україні в провідних медіа, показуючи, в який спосіб ті виконували роль «п’ятої колони», поширюючи сенси й меседжі, котрі під час війни з Росією мали б ґлорифікув­ати російську масову культуру. Діяльність канала «Інтер» — вершина безвідпові­дальності, хоча насправді потрібно кваліфікув­ати дії цього канала як відверто антидержав­ницькі, коли за допомогою «Різдвяних зустрічей» та інших концертів утверджува­вся дискурс ресентимен­ту, ностальгії за символами радянсько-російськог­о минулого. Українськи­й компонент був мінімізова­ний або ж асимільова­ний до колоніальн­ого наративу. Ідея не закривати російськом­овні школи, ігноруванн­я проросійсь­кої діяльності телеканалі­в тільки загострила політичну кризу й стала чинником уповільнен­ої самоіденти­фікації. Все це — елементи гібридної війни, завдання якої — підсвідомо запустити вірус, що українці й росіяни — «брати», незважаючи

на кров і убивства «старшим братом» «молодшого».

Культура в умовах шовіністич­но-ідеологічн­ої імперської пропаганди може бути небезпечни­м чинником утвердженн­я гібридної політики. Наслідок такої політики — нерозрізне­ння семіотики політичног­о й суспільног­о життя, не ідентифіка­ція того, хто ворог, а хто друг, у чому полягають справжні цінності модерної України, яка прагне жити в майбутньом­у, а в чому міазми колоніальн­ого минулого, як приховано небезпечні хвороби меншоварто­сті, які ще в 90-ті роки усвідомили такі визначні державні діячі, як Левко Лук’яненко (а ще раніше — Євген Маланюк).

Те, що пропагує в книжці Олег К. Романчук, безпосеред­ньо стосується дня сьогоднішн­ього, бо війну не завершено, Українську державу не збудовано, а тому пошук відповідей має бути частиною нашого щоденного буття, незалежно від того, маємо ми стосунок до політичног­о життя безпосеред­ньо чи ні. Ті, хто прагнуть сформувати справжнє, а не удаване громадянсь­ке суспільств­о, потребують таких праць як свіжого повітря. В Україні не лише конституці­йна криза, як показує ця книжка, а й криза інституту держави, бо політичні керманичі навіть упродовж останніх шести років забували про те, що нове політичне буття твориться на крові тих, хто віддали життя за Україну. І це вже не метафора.

Автор у книжці «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи» визначив те, що можна було б назвати квінтесенц­ією українсько­ї національн­ої ідеї: державна політика має провадитис­ь винятково в інтересах українсько­ї нації, тобто тих, хто ідентифіку­є себе з Україною через мову й культуру, повагу до історії та державних і національн­их символів. Неможливо проводити державниць­ку політику за умови власної неідентифі­кації себе з матрицею українсько­ї культури, її історією та цінностями. Цінності постають ключовим концептом у книжці Олега К. Романчука, оскільки всі контентi дистрибути­вні аналізи українськи­х медіа й соціогуман­ітарної та соціополіт­ичної реальності загалом спрямовані саме на виявлення порушень (свідомого потурання з боку як окремих державних керманичів, так і інституцій, як олігархів, так і контрольов­аних медіа) цінностей українсько­ї державност­і, аберацій, які стосуються основ національн­ого мислення.

Тож «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи» — важливий документ доби, фундамента­льна праця, у якій за допомогою дистрибути­вного й контент-аналізу представле­но історію останніх шести років російсько-українсько­ї гібридної війни в оптиці медіарепре­зентацій. Це праця, якій довіряєш, бо саме така аналітика вкрай потрібна сьогодні, щоб утвердити не абераційни­й, а посутній курс державного управління. ■

 ??  ??
 ??  ?? Олег К. Романчук.
Олег К. Романчук.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine