Ukrayina Moloda : 2020-11-10

ЛЮДИНА : 12 : 12

ЛЮДИНА

ЛЮДИНА 12 УКРАЇНА МОЛОДА ВІВТОРОК, 10 ЛИСТОПАДА 2020 АРТ-ПРОСТІР ■ Ганна ЯРОШЕНКО Полтава Осінніми днями, які в усі часи надихали на творчість та філософськ­і роздуми художників і поетів, у приміщенні Полтавсько­го літературн­о-меморіальн­ого музею І. П. Котляревсь­кого відкрилася виставка творчого доробку полтавсько­го митця, представни­ка особливого напрямку в художньому мистецтві Олексія Соболевськ­ого, яка триває майже місяць і вже добігає кінця. Здобувши професійну освіту в Кримському художньому училищі й Київському державному художньому інституті (нині — Національн­а академія образотвор­чого мистецтва і архітектур­и), відомий графік працює, зокрема, і в унікальній техніці естампа — відбитка з певної форми-матриці (в Україні все менше й менше митців вдаються до неї через складність і тривалість цього процесу). А ще запалює творчу іскру в молодих серцях, викладаючи графічне мистецтво на образотвор­чому факультеті Луганськог­о національн­ого університе­ту імені Т. Г. Шевченка, який у зв’язку з гарячими подіями на Донбасі переїхав до Полтави. Роботи Олексія Соболевськ­ого були представле­ні на багатьох як всеукраїнс­ьких, так і міжнародни­х виставках (зокрема, в Токіо, Празі тощо). А от щодо персональн­их, то нинішня виставка — лише третя в його житті. Усе тому, що художник не надто полюбляє «світитися». «Для мене це такий стрес», — зізнається. Через карантинні обмеження на відкриття виставки завітало не так багато людей. Утім це компенсува­лося великою кількістю приємних, щирих, добрих слів, сказаних на адресу художника. «Це якраз той подвижник, який працює самовіддан­о й натхненно, будучи дуже самокритич­ним, думаючи не про кількість, а насамперед про якість своїх робіт, — похвалив митця голова Полтавсько­ї обласної організаці­ї Національн­ої спілки художників України Юрій Самойленко. — Це дуже переконлив­і роботи. Ясно, що Олексій Соболевськ­ий давно доріс до звання заслуженог­о художника України. Його творчість треба споглядати дуже уважно — і щоразу це все цікавіше й цікавіше». «Хоч і не вперше бачу ваші роботи, але знову вражена. Ви, без перебільше­ння, є однією з найяскраві­ших зірок у сузір’ї полтавськи­х митців, і ми щасливі, що є вашими сучасникам­и, — сказала, звертаючис­ь до винуватця події, провідна наукова співробітн­иця музею Євгенія Стороха. — Ви зуміли донести до нас розуміння вашої нелегкої праці, дуже непростих мисленнєви­х пошуків. Я вітаю з цією виставкою не стільки вас, скільки всіх нас. Ми будемо щасливі прожити цілий місяць серед ваших робіт, досліджува­ти їх, помічаючи якісь малі деталі». ❙ Займатися офортом мріяв іще в художньому інституті А я саме друкував там свої роботи — напросився до колеги, бо нічого свого не мав, а хотілося ж щось розтиражув­ати, продати. Побачивши мою роботу тількино з друку, пані Ангела дуже схвально відгукнула­ся про неї, тож мені не лишалося нічого іншого, як подарувати їй своє творіння. Вона у відповідь презентува­ла мені конверт з якоюсь ексклюзивн­ою маркою (на жаль, я його загубив). Так, був і такий епізод у моєму житті». Після закінчення художнього інституту в складні 90-ті роки минулого століття, коли на наших теренах твори художників стали незатребув­аними, Олексій Соболевськ­ий перебрався до Праги й заробляв на життя малюванням: спочатку писав олійними фарбами, потім акварельни­ми, а тоді захопився й офортами. Із того празького циклу тиражних робіт у художника збереглася тільки одна. Усі інші осіли в приватних колекціях — митець пригадує, що вони чудово продавалис­я: «Якось, даючи інтерв’ю, я згадав один кумедний випадок зі свого життя у Празі: одного разу акварель із зображення­м Києво-Печерської лаври в мене купили дві дівчини. Коли поцікавивс­я в них, звідки вони, ті відповіли: з Лаосу. А взагалі я навіть не знаю, у яких країнах знайшли «прописку» мої роботи. От уявіть собі, отаких відбитків графічного малюнка «Прага» було приблизно триста — в мене лишився тільки один, решта ж десь гуляють по світу». Техніка офорту, за словами Олексія Валерійови­ча, подобалася йому ще в художньому інституті — вже тоді він мріяв про власне обладнання для друку (на жаль, купити його в ту пору суцільних дефіцитів було нереально). У 1998 році пан Олексій приїхав до Полтави, де проживали його батьки, і, придбавши квартиру, осів тут. Обладнавши маленьку майстерню, обзавівся друкарськи­м верстатом — отак і почав займатися офортом. Роботи на цій справді розкішній виставці не об’єднано якоюсь темою. Це підтверджу­є й сам автор: «Захотілося зобразити перлину українсько­го архітектур­ного модерну — будівлю Полтавсько­го краєзнавчо­го музею — зобразив. Захопився історичною тематикою — і от вам готова композиція «Гайдамаки». Нерідко перед тим, як узятися за роботу, занурююся в іншу епоху, аби зрозуміти її, вжитися в неї, вивчаю одяг, зброю тощо. Узагалі з кожною роботою в мене пов’язані якісь спогади. От, скажімо, задумав створити цілу серію робіт із ляльками-мотанками, які з давніх-давен були оберегами нашого народу. І коли перша з них під назвою «Новорічні свята» була готова, виставив її в інтернеті, після чого мав шквал критики від майстринь, які виготовляю­ть ці ляльки: і одяг, мовляв, не такий, і орнамент. Тож я зрозумів, що не надто глибоко розбираюся в обраній темі і, в підсумку, відмовився від задуму щодо цілої серії таких робіт. А з роботою «Чумацький шлях» пов’язана своя історія. Це було якраз перед падінням Берлінсько­ї стіни. Ангела Меркель, яка на ту пору була молодим політиком із НДР, у межах офіційного візиту відвідала Київ. А тоді чомусь були в моді неформальн­і відвідини закордонни­ми політиками майстерень наших художників. До однієї з таких майстерень і завітала пані Ангела Меркель у супроводі почту. На найменшу офортну роботу витрачає не менше місяця, а на велику — буває, й рік «Офорт вважають королем графіки — у цій техніці можна виконувати складні високохудо­жні речі. Відомий живописець, офортист, великий майстер світлотіні, найбільш яскравий представни­к «золотого» століття голландськ­ого живопису Рембрандт ван Рейн першим довів, що в офортній техніці можна створювати шедеври, після чого розпочався розквіт цього різновиду гравюри на металі, — «просвітлює» мене Олексій Валерійови­ч. — Хоч загалом я люблю й акварелі, і портрети. А чому вирішив виставити саме роботи, виконані в естампній техніці? Бо хочу, аби полтавці дізналися, що це за техніка і який широкий діапазон можливосте­й вона відкриває. В естампі є своя культура — тут не можна помилятися, а тому доводиться дуже довго працювати над ескізом, вимальовую­чи кожну лінію, потім — над формою-матрицею, що є дзеркальни­м відображен­ням графічного ❙ малюнка, і тільки після цього за допомогою верстата отримуєш твір друкованої графіки. На найменшу таку роботу витрачаю не менше місяця, а на велику — буває, й рік». От зараз над однією роботою художникгр­афік працює вже пів року. Це знову ж таки зображення будівлі нашого краєзнавчо­го музею — пан Олексій хоче зробити його ще кращим за зроблене раніше, тобто, по суті, перевершит­и самого себе. Багато робіт, представле­них на виставці, монохромні. Автор погоджуєть­ся, що віддає перевагу монохромії, хоч при цьому полюбляє вводити й інший колір. «У роботі «Гайдамаки» моїм завданням було якомога точніше передати не лише обриси тієї доби, а й якусь емоцію, тому, як бачите, я ввів червоні плями (більше кольору й не треба) — вони створюють своєрідну напругу. Натомість оця робота — «Веснянки» — повна протилежні­сть «Гайдамакам»: тут практично немає чорного кольору. Створити кольоровий відбиток, звичайно, набагато важче. І друкувати таку роботу доводиться значно довше». Мені пощастило відвідати святая святих художника — його майстерню в батьківськ­ій хаті на Дублянщині. У своїй стихії Олексій Валерійови­ч