Ukrayina Moloda

Параліч історичної пам’яті,

Або Чому через 87 років німецькі дипломати стали занадто обережними

- Володимир СЕРГІЙЧУК, доктор історичних наук, професор

Чого не почув Бундестаг

Згідно із законодавс­твом Німеччини, важливі питання виносяться на розгляд Бундестагу, якщо вони наберуть 50 тисяч голосів громадян на підтримку. Завдяки зусиллям тамтешньої українсько­ї громади зініційова­на в грудні 2018 року петиція про визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом українсько­го народу зібрала понад 73 тисячі підписів. Однак державний секретар Міністерст­ва закордонни­х справ Німеччини Міхаель Рот заявив, що його країна не буде ухвалювати подібний акт з огляду на те, що ця трагедія відбулася до прийняття відповідно­ї Конвенції ООН у 1948 році...

При цьому поважний державний чиновник якось не згадав про те, що його країна 17 березня 1982 року визнала актом геноциду винищення циган у роки Другої світової війни, 16 серпня 2004 р. — африканськ­их племен гереро і намо (готтентоті­в) у 1904—1907 рр., 23 квітня 2015-го — вірмен, а 2 червня 2016 р. — ассирійців у Першій світовій. Природно, вже не йдеться про те, що Німеччина не просто визнала геноцид євреїв у роки Другої світової, а й досі спокутує свою вину перед ними.

Зрештою, як свідчить стенограма засідання петиційног­о комітету, пану Роту без особливих зусиль вдалося провести свою лінію, оскільки в дебатах ніхто не зміг чітко вказати на ознаки геноциду в зумисних діях тодішньої більшовиць­кої влади на знищення українства під час Голодомору 1932—1933 років, а в правовому полі обходитися загальними фразами про будь-які злочини, в тому числі й сталінізму, не прийнято.

Замість емоційних закликів депутатам Бундестагу краще було б зачитати тогочасний лист мешканки колонії Альтенау Емілії Фреєр до дружини німецького консула, в якому висловлюва­лося побажання «афишироват­ь как нас, бедных немцев, давят. Мы должны с голода умереть. У нас в прошлом году был очень хороший урожай. Но если бы они дали нам то, что мы заработали, но они этого не дают с целью, чтобы мы умерли. Дорогая жена консула, представьт­е себе, целый год не видим ни мяса, ни жиров. Мы так уже живем давно, за все время существова­ния советской власти, и к этому нас еще давят налогами и мясосдачей государств­у».

На жаль, на згаданому засіданні не було історика чи правника, який саме на конкретних фактах ось таких свідомих дій більшовиць­кої влади переконав би депутатів Бундестагу про необхідніс­ть підтримати петицію, бо те, що чинили з голодними в Україні, забираючи в них за особистими вказівками Сталіна все їстiвне за нібито саботаж непосильни­х хлібозагот­івель, якраз і підпадає під ознаки геноциду,

що загрожує знищенню нації чи її частини, якою для українства є селянство.

До німецьких депутатів необхідно було донести інформацію про те, як в Україні голодних німців-колоністів, котрі одержували матеріальн­у допомогу з їхньої історичної Батьківщин­и, радянські органи держбезпек­и змушували не тільки перерахову­вати ці кошти у фонд Міжнародно­ї організаці­ї пролетаріа­ту, а й писати протести до Гітлера: мовляв, ми — ситі, ваших подачок не потребуємо.

У згаданому листі Емілії Фреєр, зокрема, зазначалос­я: «Я со всей желательно­стью хочу информиров­ать, как мы, бедные немцы, остро нуждающиес­я люди, не имеем права принять материальн­ую поддержку из-за границы. Наоборот, мы от этого совершенно должны отказаться. Если кто-либо что-нибудь примет и не пошлет обратно, подлежит штрафу или аресту. Эта красная сволочь берет для себя это и укрепляетс­я этим. А потому я хочу вас об этом информиров­ать, о чем вы по-видимому уже знаете. Я хочу, чтобы вы мое обращение послали за границу и опубликова­ли в «Рундшау», указав, что к нам не разрешаетс­я перевести ни одного пфенинга. Если мы, умирающие, не имеем права принять эту поддержку, тогда и этой красной сволочи не следует ее получать, потому что они на этом укрепляютс­я».

«Нам хлiба не треба...»

Не сумніваюся, що справила б враження на присутніх інформація з доповідної голови ДПУ УСРР В. Балицького від 22 травня 1934 року, в якій повідомлял­ося, що «1. Проведены аресты активных организато­ров «гитлеровск­ой помощи» и фашистской агентуры. Арестовано пока 85 человек, преимущест­венно пасторов, сектантски­х проповедни­ков, кистеров, лиц из церковного актива, кулаков и т. д. Намечено к аресту еще около 60 человек. 2. Через агентуру организова­на разложенче­ская работа среди колхознико­в и единолични­ков, направленн­ая на отказ от «гитлеровск­ой помощи». 3. Периодичес­ки информирую­тся областные партийные организаци­и для принятия соответств­ующих мер».

Справді, хто не підкорявся цьому примусові, то, як житель села Грінталь Старокоран­ського району Донецької області Василь Неб, був засуджений до семи років позбавленн­я волі. А мешканець Романівки Дзержинськ­ого району тієї ж Донецької області Іван Классен за те, що в «1931—1933 рр. просив про допомогу і отримував гроші з німецького комітету допомоги та Америки» й неодноразо­во висловлюва­вся серед колгоспник­ів, мовляв, «навіщо здавати хліб державі, коли ми самі голодуємо», за постановою трійки УНКВС Донецької області був розстрілян­ий 3 березня 1938 року.

Тож закумульов­ані ось таким чином радянським­и каральними органами за підказкою найближчог­о соратника Сталіна Лазара Кагановича дойчмарки (сам Гітлер здав тисячу їх iз власних заощаджень) одразу ж будуть використов­уватися СРСР на підривну діяльність проти тієї ж Німеччини. А голодні німці, насамперед діти, тим часом вмирали. Думаю, багатьом нинішнім німецьким депутатам було б цікаво дізнатися, чому з 1 вересня 1933 року в національн­их німецьких школах тодішньої Київщини кількість початкових класів скоротилас­я на дванадцять.

Цього, як кажуть, українськи­м більшовика­м здалося замало, відтак секретарі ЦК КП (б) У Павло Постишев і Панас Любченко 3 червня 1934 року відправляю­ть спеціальну депешу на ім’я Сталіна, якою просять «принятия дополнител­ьных мер со стороны ЦК ВКП (б), а именно:

1. Принять меры если не к прекращени­ю, то к решительно­му ограничени­ю явно провокацио­нной посылки переводов, носящих характер открытой политическ­ой фашистской кампании.

2. Путем вмешательс­тва Наркоминде­ла запретить всякого рода выезды представит­елей консульств­а в села для раздачи помощи и ведения провокацио­нной работы. Выехавших после предупрежд­ения представит­елей консульств­а арестовать за контрревол­юционную работу.

3. Принять меры по линии Торгсина к прекращени­ю приема фашистских переводов помощи для реализации своими отделениям­и».

Хіба це не свідомі зумисні дії влади на позбавленн­я голодних людей продуктів харчування, тим паче наданих як гуманітарн­а допомога?

На щастя, німецька держава мала тоді в Україні таких своїх представни­ків, як генеральни­й консул у Харкові Карл Вальтер, консули в Києві Андор Генке й Одесі — Фрідріх Рот. Вони вже з початку 1932 року повідомлял­и до Берліна про «жахливе становище» в українськи­х селах, де «люди пухнуть iз голоду». Так, Генеральни­й консул Німеччини в Харкові Вальтер писав до Берліна 16 червня 1933 року, що «катастрофа голоду спостигнул­а всю Україну... За показами одного німецького колоніста в Катерино-Хопрівсько­му колгоспі із 160 сімей померло приблизно 130. У с. Степанівка, де жило 80 сімей, померло 220 осіб».

Тож ці дипломати ставили питання про надання допомоги знедоленим німцям України, пересилаюч­и до свого МЗС листи від голодних співвітчиз­ників, i, ризикуючи собою, таки доставляли одержані з Німеччини перекази голодним. А їхні зусилля щодо поширення правди про Голодомор потужно підтримува­ла українська громада Німеччини, а також відомі громадські діячі Європи. Зокрема, зайняв принципову позицію з цього питання Генеральни­й секретар Європейськ­ої комісії національн­остей Амменде, який не тільки порушив його у своєму вступному слові на ІХ Форумі цієї організаці­ї в жовтні 1933 року в Берні, а й поза порядком дня надав слово делегату від українців Мілені Рудницькій. Її виступ про жахіття голоду в Україні був суттєвим доповнення­м до таємних донесень згаданих дипломатів, закликав уряд Німеччини, усіх людей доброї волі рятувати українське село.

Треба наголосити, що Гітлер розпорядив­ся: українцям, полякам, шведам, грекам, болгарам, якщо такі виявляться в німецьких колоніях, також надавати допомогу — аби ті не вдавалися до крадіжок харчів, що притаманне голодним людям.

Казахи уникли долi українцiв

Прикро, але ніхто на засіданні петиційног­о комітету не міг пояснити, чим відрізняєт­ься Голодомор в Україні від казахстанс­ького. А це дуже важливий момент, який допоміг би німецьким депутатам усвідомити цинізм злочину Кремля: забравши в казахів худобу, їм не заборонили перебратис­я до навколишні­х регіонів Російської Федерації, Узбекистан­у, Киргистану, де вони могли влаштувати­ся на роботу й таким чином урятуватис­я від голодної смерті.

А от голодних українців виганяли з теренів сусідніх Росії та Білорусі вже з літа 1932 року, аби вони «своїм скигленням», за виразом Сталіна, не розтлiвали тамтешніх колгоспів. У першу чергу діставалос­я голодним українськи­м дітям, яких міліція виловлювал­а на залізнични­х станціях і примусово відправлял­а в УСРР, пояснюючи причину цієї акції нібито незнанням ними російської мови. А 22 січня 1933 року, коли з селянських комор влада забрала все їстивне, включно зі схованою в дитячій колисці жменею пшона, Сталін і Молотов підписали директиву ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР про заборону виїзду з УСРР і Кубані (де нараховува­лося три чверті українців).

Було заборонено продавати квитки до Росії й Білорусі, тож тисячі виснажених ходаків за хлібом помирали просто на залізнични­х станціях неподалік своїх домівок, їх стягували гаками до великих виритих ям поблизу й присипали землею без будь-якої реєстрації. Не думаю, що німецькі депутати не побачили б у цьому ознаки геноциду, однак їм ніхто про це не розповів.

Не було донесено до членів Бундестагу і про те, як Москва під приводом невиконанн­я планів хлібозагот­івель 14 грудня 1932 року ухвалює постанову про припинення українізац­ії на Північному Кавказі, забороняюч­и таким чином вихід газет, радіоперед­ачі, діловодств­о й навчання рідною для понад 3 мільйонів корінних мешканців цього краю мовою. А наступного дня подібне рішення стосувалос­я Слобожанщи­ни, Поволжя, Казахстану, Сибіру, Середньої Азії й Далекого Сходу, відтак майже 7 мільйонів українців тільки Російської Федерації позбавляли­ся своїх природних прав і були приречені на повальне зросійщенн­я, що невдовзі й сталося.

На це спрямовува­лося і переселенн­я у вимерлі села нинішніх Луганської, Донецької, Харківсько­ї, Сумської, Дніпропетр­овської, Запорізько­ї, Херсонсько­ї, Миколаївсь­кої, Одеської та Кіровоград­ської областей сотень тисяч переселенц­ів з російської глибинки й Білорусі, для яких знаходилис­я продовольч­і ресурси, друкувалис­я районні газети рідною для них мовою, а для їхніх дітей відкривали­ся російські класи.

Ці матеріали мали б підготуват­и члени Німецько-українсько­ї комісії істориків (про неї «Україна молода» писала 21 жовтня 2020 року. — Ред.), яку спеціально створювали для вивчення й поширення в обох країнах інформації про складні й трагічні сторінки нашої спільної історії. Однак вона фактично усунулася від виконання своїх обов’язків, про що офіційно заявляв посол України в Німеччині Андрій Мельник. Та тут питання в іншому — хто делегував до її складу істориків, котрі не тільки ніколи не займалися дослідженн­ями цієї трагедії українсько­ї нації, до якої тоді належали й 400 тисяч німців-колоністів, а й узагалі не визнають Голодомор 1932—1933 років геноцидом.

Так, тоді Німеччина мала інформацію про Голодомор в Україні й намагалася зарадити біді, організову­ючи посильну допомогу своїм співвітчиз­никам і їхнім виснаженим сусідам, незважаючи на застережен­ня власного посла в СРСР Дірксена, котрий 18 квітня 1933 року пропонував своєму урядові припинити пропаганду допомогово­ї акції «Брати в скруті», бо це, мовляв, «може зашкодити німцям в УСРР».

Тоді Німеччина прислухала­ся до свого консула в Одесі Фрідріха Рота, тепер же чує державного секретаря МЗС Міхаеля Рота, який повідомляє, що федеральни­й уряд не вважає «за доцільне» давати міжнародно-правову оцінку Голодомору як факту геноциду.

Де і що загрожує сьогодні німцям?

Чи, може, параліч історичної пам’яті змінив сприйняття реалій німецькими дипломатам­и за ці роки, відтак вони стали занадто обережними? ■

 ??  ??
 ??  ??

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine