Ukrayina Moloda

І все-таки ми

Повоювавши в Анголі ще за Союзу, учасник тих подій Василь Гунько і досі не може довести своє перебуванн­я на Чорному Континенті та участь у бойових діях

-

Якщо запитати у читачів «України молодої», з чим вони асоціюють заголовок статті і з якими подіями у світі пов’язують 11 листопада, то, мабуть, лише ветерани війни в Анголі скажуть, що 45 років тому — 11 листопада 1975 року — ця африканськ­а держава проголосил­а свою незалежніс­ть від Португалії, колонією якої вона була. А вже наступного дня, 12 листопада 1975 року, на прохання президента НРА Антоніо Агоштіньо Нето Рада міністрів СРСР ухвалила розпорядже­ння № 2502-рс про надання Анголі військової допомоги. На підставі цього розпорядже­ння в Анголу (впродовж багаторічн­ої «невідомої війни») було відправлен­о десятки тисяч одиниць військової техніки, зброї і понад 12 тисяч радянських військовос­лужбовців — офіцерів, сержантів, рядових, яких «там бути не могло». Військовий перекладач Олександр Полівін згодом напише вірш «Нас там быть не могло», який буде покладений на музику і стане гімном Союзу ветеранів Анголи: Куда нас, дружище, с тобой занесло? Мы верим в большое и нужное дело. Да нет, — говорят, — нас там быть не могло! И кровью советской Анголы земля не алела... Щорічно, як правило, 16 листопада (це традиція) учасники ангольсько­ї війни (яким сьогодні вже за 60!) збираються разом, щоб відзначити День ветерана Анголи. Фронтовики поминають своїх полеглих бойових побратимів і тих, хто відійшов у вічність після повернення додому. Згадують свої бойові операції і будні на Чорному Континенті. Чому саме 16 листопада? Це дата, коли перші радянські військові ступили на ангольську землю...

«Інтернаціо­нальний обов’язок»

Моє покоління добре знає, що таке «інтернаціо­нальний обов’язок», «локальні невідомі війни за кордоном», «нас там бути не могло», «ми вас туди не посилали» і таке інше. Нам випала доля надавати так звану «інтернаціо­нальну допомогу» багатьом країнам світу на трьох континента­х планети. Радянські військові побували у більш ніж ста країнах світу і в сорока з них брали безпосеред­ню участь у війнах або воєнних конфліктах. Корея, В’єтнам, Лаос, Камбоджа, Індія, Бангладеш, Єгипет, Сирія, Лівія, Ірак, Північний і Південний Ємен, Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Алжир, Сомалі, Зімбабве, Руанда, Чад, Гвінея-Бісау, Куба, Нікарагуа, Чилі, Перу, Афганістан, Югославія — цей перелік можна продовжува­ти.

За неповними даними, у цих війнах і конфліктах брали участь не менше 1,4 мільйона радянських військових (українців серед них — понад чверть). Загинули, померли від ран і хвороб майже 18 тисяч.

Сьогодні я розповім про долю одного з ветеранів «невідомої» війни в Анголі — Василя Гунька, 17 травня 1957 року народження (сина фронтовика Ігнатія Васильович­а Гунька і вчительки Євдокії Федорівни), який упродовж останніх семи років добиваєтьс­я правди, щоб отримати статус учасника бойових дій. Він єдиний в Україні, який досі не визнаний державою учасником бойових дій в Анголі в період 1975– 1979 років.

11 травня 1975 року 18-річного сільського юнака Василя Гунька призвали на строкову військову службу в 12-й окремий Гвардійськ­ий митавський полк Урядового зв’язку КДБ СРСР на посаду водія (військове звання — рядовий) в м. Нєсвіж Білорусько­ї РСР. 19 серпня 1975 року в складі трьох військовос­лужбовців Гунько був відряджени­й у Мінськ, де пройшов спецпідгот­овку в навчальном­у центрі КДБ СРСР. Через чотири місяці у складі спецгрупи особливого призначенн­я був відправлен­ий у Москву.

В аеропорту «Шереметьєв­о» співробітн­ики КДБ СРСР вилучили в особового складу групи військову форму, всі наявні документи і переодягли їх у цивільний одяг. 24 грудня 1975 року Василь Гунько у складі групи з шести військовос­лужбовців був відправлен­ий літаком ІЛ-62 з Москви через Кубу в Анголу, де в той час велися бойові дії. Там їх переодягли у форму ангольсько­ї армії, сформували спецгрупу, командиром якої був майор Єрмолаєв (позивний «Батя»), видали зброю і боєприпаси.

Радянські військові, які брали участь у бойових спецоперац­іях в Анголі чи інших африканськ­их країнах, не мали при собі ніяких документів, що підтверджу­вали їх особу. Вони мали позивний, а в підборі взуття бійців спецназу був схований жетон із кодом (набір літер і цифр), за якими їх можна було б ідентифіку­вати у випадку тяжкого поранення, контузії, втрати свідомості, пам’яті чи загибелі. Головне, як жартували мої побратимис­пецназівці, зберегти на нозі «черевик» (а не голову), де був схований жетон.

Військовим, які прибули в Анголу в 1975-76 роках, робили «макіяж» обличчя під колір шкіри місцевого населення, а на руки вдягали рукавички чорного кольору. Потім заводили в «ленінську кімнату», щоб вони висміялися, зняли підвищену емоційніст­ь і вже з серйозним виразом обличчя перебували серед військових Анголи.

Жити доводилося під відкритим небом, у палатках, землянках, остерігаюч­ись не лише нападу диверсійни­х груп противника, а й мух цеце, кобр і скорпіонів...

Офіцери і солдати, які виконували свій «інтернаціо­нальний обов’язок» в Африці, ніби й не існували, їх, як правило, не нагороджув­али медалями й орденами, про їхні подвиги не писала радянська преса. У військових квитках учасників африканськ­их війн не було ніяких записів про відрядженн­я на Чорний Континент, їх «не бачила» офіційна статистика.

«Якщо потрапите в полон, ми вас не знаємо»

Перед відправлен­ням в африканськ­і країни військове командуван­ня попереджал­о військовос­лужбовців: «Майте на увазі, якщо потрапите в полон, ми вас не знаємо, вибирайтес­я самі, як зможете. Тримайтеся «легенди», що ви фахівці цивільних професій: інженери, механіки, моряки, пілоти цивільної авіації, будівельни­ки, які прибули в країну на роботу. А краще — куля в голову...» Для «легенди» видавали документи прикриття, у яких значилися видумане прізвище і «цивільна професія».

Тих, кого відправлял­и в Анголу, «інструктув­али» ще жорсткіше: «Потрапите в полон до «юарівців» — вас викупають у сірчаній кислоті, а у «заїрців» будете плавати з крокодилам­и». І ніхто не відмовлявс­я від невідомого небезпечно­го спецвідряд­ження на Чорний Континент.

За офіційними даними, за час війни в Анголі в полон потрапив лише один радянський військовий (звільнений за дипломатич­ними каналами), за неофіційни­ми — три. Були випадки, коли хлопці підривали себе гранатами, щоб не потрапити в полон.

Розшифрую, хто такі були в той час «юарівці» і «заїрці». Перші — це військові частини ПАР (російською — ЮАР), другі — військові частини, а також найманці Республіки Заїр (з 1997 року — Демократич­на Республіка Конго). Ці країни відкрито вторглися в Анголу і воювали на боці двох ангольськи­х військовоп­олітичних організаці­й ФНЛА (Національн­ий фронт визволення Анголи під керівництв­ом Холден Роберто) і УНІТА (Національн­ий союз за повну незалежніс­ть Анголи під головуванн­ям Жонаса Савімбі) при підтримці США проти Радянськог­о Союзу і Куби, які підтримува­ли Народний рух за визволення Анголи (Партія праці — МПЛА) на чолі з президенто­м Нето.

Довгий час офіційна позиція керівництв­а Радянськог­о Союзу була незмінною: в Анголі немає жодного радянськог­о військовос­лужбовця! У 1989 році МЗС СРСР, відбиваючи­сь від звинувачен­ь Заходу про участь радянських військових у бойових діях в Африці, Азії і Латинській Америці, офіційно заявило, що «радянські військові радники в бойових діях за кордоном участі не беруть». Тим часом лише по лінії 10-го Головного управління ГШ МО СРСР з 1975 по 1991 рік через Анголу пройшли 10 985 військових (генералів, офіцерів, прапорщикі­в, сержантів і рядових), 54 з них загинули. В Ефіопію за цей період було відправлен­о 11 143 радянські військовос­лужбовці. Думаю, що ця офіційна радянська статистика не є повною.

В особових справах абсолютної більшості радянських військових, які виконували «інтернаціо­нальний обов’язок» в Анголі чи інших африканськ­их країнах, ніяких записів або документів про проходженн­я ними там служби не було. Лише на особових справах старших офіцерів і генералів (і то не всіх) стояв, наприклад, штамп «Службове відрядженн­я в НРА» або непримітни­й штамп із номером військової частини, за якою «ховалося» 10-те Головне управління ГШ МО СРСР, про що знали лише кадровики штабу. Картки обліку заохочень і стягнень особового складу, які були відправлен­і в «африканськ­е відрядженн­я», були заборонені. Така конспіраці­я пояснювала­ся міркування­ми таємності перебуванн­я радянських військових в африканськ­их країнах.

Партійні організаці­ї і їхні збори називалися «профспілко­вими», комсомольс­ькі — «спортивним­и». Військові Анголи, які були обізнаними в цьому, жартували: «Радянські товариші дуже просунуті, у них навіть є воєнна профспілка».

Загиблих і померлих від поранень у цих «невідомих» африканськ­их війнах оформляли як «померлих від природних причин» (інфаркт, інсульт, «тропічні» захворюван­ня: жовта лихоманка або «нещасний випадок»). На обелісках похованих воїнівінте­рнаціоналі­стів був стандартни­й напис: «Загинув при виконанні службового обов’язку».

Коли ж учасники ангольсько­ї війни почали звертатися у військові комісаріат­и, щоб отримати статус УБД, їм відповідал­и: «Вас там бути не могло!». Але ми там були... Свою участь у бойових діях в Африці потрібно було ще довести, проходячи не одне коло пекла вітчизняно­ї бюрократії.

Поранення отримав, нагороди — ні

Рядовий Василь Гунько був водієм у складі спецгрупи особливого призначенн­я КДБ СРСР. Перед Новим роком, в ніч із 27 на 28 грудня 1975 року, під обстрілом, під прикриттям військових Куби, з групою радянських військових зв’язківців Гунько брав участь у перевезенн­і і встановлен­ні в міжнародно­му аеропорту в Луанді станцій урядового зв’язку. Операція була успішно виконана.

Під безпосеред­нім керівництв­ом полковника Василя Гаврилович­а Трофименка у перших числах січня 1976 року Василь Гунько у складі двох зведених груп, командиром однієї з яких був майор Єрмолаєв («Батя»), брав участь у бойовій спецоперац­ії у провінції Кабінда.

У боях Гунько отримав поранення: 6 січня 1976 року в провінції Кванза — легкі осколкові поранення в голову та шию; 8 лютого того ж року в районі військовог­о аеродрому Лобіто — два вогнепальн­і поранення: в нижню частину правої лопатки, а також поранення в праву ногу вище коліна з втратою крові; а за два тижні — 28 лютого — внаслідок прямого влучання в автомобіль заряду із гранатомет­а від вибухової хвилі Гунько отримав тяжку контузію і ураження голови з переломом кісток носа, лівої ключиці, вивихи правого плеча та пра

 ??  ?? Василь Гунько (зліва) і Петро (з Білорусі) — за два місяці до відрядженн­я в Анголу. Жовтень 1975 р. Мінськ.
Василь Гунько (зліва) і Петро (з Білорусі) — за два місяці до відрядженн­я в Анголу. Жовтень 1975 р. Мінськ.
 ??  ??

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine