І все-таки ми
Повоювавши в Анголі ще за Союзу, учасник тих подій Василь Гунько і досі не може довести своє перебування на Чорному Континенті та участь у бойових діях
Якщо запитати у читачів «України молодої», з чим вони асоціюють заголовок статті і з якими подіями у світі пов’язують 11 листопада, то, мабуть, лише ветерани війни в Анголі скажуть, що 45 років тому — 11 листопада 1975 року — ця африканська держава проголосила свою незалежність від Португалії, колонією якої вона була. А вже наступного дня, 12 листопада 1975 року, на прохання президента НРА Антоніо Агоштіньо Нето Рада міністрів СРСР ухвалила розпорядження № 2502-рс про надання Анголі військової допомоги. На підставі цього розпорядження в Анголу (впродовж багаторічної «невідомої війни») було відправлено десятки тисяч одиниць військової техніки, зброї і понад 12 тисяч радянських військовослужбовців — офіцерів, сержантів, рядових, яких «там бути не могло». Військовий перекладач Олександр Полівін згодом напише вірш «Нас там быть не могло», який буде покладений на музику і стане гімном Союзу ветеранів Анголи: Куда нас, дружище, с тобой занесло? Мы верим в большое и нужное дело. Да нет, — говорят, — нас там быть не могло! И кровью советской Анголы земля не алела... Щорічно, як правило, 16 листопада (це традиція) учасники ангольської війни (яким сьогодні вже за 60!) збираються разом, щоб відзначити День ветерана Анголи. Фронтовики поминають своїх полеглих бойових побратимів і тих, хто відійшов у вічність після повернення додому. Згадують свої бойові операції і будні на Чорному Континенті. Чому саме 16 листопада? Це дата, коли перші радянські військові ступили на ангольську землю...
«Інтернаціональний обов’язок»
Моє покоління добре знає, що таке «інтернаціональний обов’язок», «локальні невідомі війни за кордоном», «нас там бути не могло», «ми вас туди не посилали» і таке інше. Нам випала доля надавати так звану «інтернаціональну допомогу» багатьом країнам світу на трьох континентах планети. Радянські військові побували у більш ніж ста країнах світу і в сорока з них брали безпосередню участь у війнах або воєнних конфліктах. Корея, В’єтнам, Лаос, Камбоджа, Індія, Бангладеш, Єгипет, Сирія, Лівія, Ірак, Північний і Південний Ємен, Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Алжир, Сомалі, Зімбабве, Руанда, Чад, Гвінея-Бісау, Куба, Нікарагуа, Чилі, Перу, Афганістан, Югославія — цей перелік можна продовжувати.
За неповними даними, у цих війнах і конфліктах брали участь не менше 1,4 мільйона радянських військових (українців серед них — понад чверть). Загинули, померли від ран і хвороб майже 18 тисяч.
Сьогодні я розповім про долю одного з ветеранів «невідомої» війни в Анголі — Василя Гунька, 17 травня 1957 року народження (сина фронтовика Ігнатія Васильовича Гунька і вчительки Євдокії Федорівни), який упродовж останніх семи років добивається правди, щоб отримати статус учасника бойових дій. Він єдиний в Україні, який досі не визнаний державою учасником бойових дій в Анголі в період 1975– 1979 років.
11 травня 1975 року 18-річного сільського юнака Василя Гунька призвали на строкову військову службу в 12-й окремий Гвардійський митавський полк Урядового зв’язку КДБ СРСР на посаду водія (військове звання — рядовий) в м. Нєсвіж Білоруської РСР. 19 серпня 1975 року в складі трьох військовослужбовців Гунько був відряджений у Мінськ, де пройшов спецпідготовку в навчальному центрі КДБ СРСР. Через чотири місяці у складі спецгрупи особливого призначення був відправлений у Москву.
В аеропорту «Шереметьєво» співробітники КДБ СРСР вилучили в особового складу групи військову форму, всі наявні документи і переодягли їх у цивільний одяг. 24 грудня 1975 року Василь Гунько у складі групи з шести військовослужбовців був відправлений літаком ІЛ-62 з Москви через Кубу в Анголу, де в той час велися бойові дії. Там їх переодягли у форму ангольської армії, сформували спецгрупу, командиром якої був майор Єрмолаєв (позивний «Батя»), видали зброю і боєприпаси.
Радянські військові, які брали участь у бойових спецопераціях в Анголі чи інших африканських країнах, не мали при собі ніяких документів, що підтверджували їх особу. Вони мали позивний, а в підборі взуття бійців спецназу був схований жетон із кодом (набір літер і цифр), за якими їх можна було б ідентифікувати у випадку тяжкого поранення, контузії, втрати свідомості, пам’яті чи загибелі. Головне, як жартували мої побратимиспецназівці, зберегти на нозі «черевик» (а не голову), де був схований жетон.
Військовим, які прибули в Анголу в 1975-76 роках, робили «макіяж» обличчя під колір шкіри місцевого населення, а на руки вдягали рукавички чорного кольору. Потім заводили в «ленінську кімнату», щоб вони висміялися, зняли підвищену емоційність і вже з серйозним виразом обличчя перебували серед військових Анголи.
Жити доводилося під відкритим небом, у палатках, землянках, остерігаючись не лише нападу диверсійних груп противника, а й мух цеце, кобр і скорпіонів...
Офіцери і солдати, які виконували свій «інтернаціональний обов’язок» в Африці, ніби й не існували, їх, як правило, не нагороджували медалями й орденами, про їхні подвиги не писала радянська преса. У військових квитках учасників африканських війн не було ніяких записів про відрядження на Чорний Континент, їх «не бачила» офіційна статистика.
«Якщо потрапите в полон, ми вас не знаємо»
Перед відправленням в африканські країни військове командування попереджало військовослужбовців: «Майте на увазі, якщо потрапите в полон, ми вас не знаємо, вибирайтеся самі, як зможете. Тримайтеся «легенди», що ви фахівці цивільних професій: інженери, механіки, моряки, пілоти цивільної авіації, будівельники, які прибули в країну на роботу. А краще — куля в голову...» Для «легенди» видавали документи прикриття, у яких значилися видумане прізвище і «цивільна професія».
Тих, кого відправляли в Анголу, «інструктували» ще жорсткіше: «Потрапите в полон до «юарівців» — вас викупають у сірчаній кислоті, а у «заїрців» будете плавати з крокодилами». І ніхто не відмовлявся від невідомого небезпечного спецвідрядження на Чорний Континент.
За офіційними даними, за час війни в Анголі в полон потрапив лише один радянський військовий (звільнений за дипломатичними каналами), за неофіційними — три. Були випадки, коли хлопці підривали себе гранатами, щоб не потрапити в полон.
Розшифрую, хто такі були в той час «юарівці» і «заїрці». Перші — це військові частини ПАР (російською — ЮАР), другі — військові частини, а також найманці Республіки Заїр (з 1997 року — Демократична Республіка Конго). Ці країни відкрито вторглися в Анголу і воювали на боці двох ангольських військовополітичних організацій ФНЛА (Національний фронт визволення Анголи під керівництвом Холден Роберто) і УНІТА (Національний союз за повну незалежність Анголи під головуванням Жонаса Савімбі) при підтримці США проти Радянського Союзу і Куби, які підтримували Народний рух за визволення Анголи (Партія праці — МПЛА) на чолі з президентом Нето.
Довгий час офіційна позиція керівництва Радянського Союзу була незмінною: в Анголі немає жодного радянського військовослужбовця! У 1989 році МЗС СРСР, відбиваючись від звинувачень Заходу про участь радянських військових у бойових діях в Африці, Азії і Латинській Америці, офіційно заявило, що «радянські військові радники в бойових діях за кордоном участі не беруть». Тим часом лише по лінії 10-го Головного управління ГШ МО СРСР з 1975 по 1991 рік через Анголу пройшли 10 985 військових (генералів, офіцерів, прапорщиків, сержантів і рядових), 54 з них загинули. В Ефіопію за цей період було відправлено 11 143 радянські військовослужбовці. Думаю, що ця офіційна радянська статистика не є повною.
В особових справах абсолютної більшості радянських військових, які виконували «інтернаціональний обов’язок» в Анголі чи інших африканських країнах, ніяких записів або документів про проходження ними там служби не було. Лише на особових справах старших офіцерів і генералів (і то не всіх) стояв, наприклад, штамп «Службове відрядження в НРА» або непримітний штамп із номером військової частини, за якою «ховалося» 10-те Головне управління ГШ МО СРСР, про що знали лише кадровики штабу. Картки обліку заохочень і стягнень особового складу, які були відправлені в «африканське відрядження», були заборонені. Така конспірація пояснювалася міркуваннями таємності перебування радянських військових в африканських країнах.
Партійні організації і їхні збори називалися «профспілковими», комсомольські — «спортивними». Військові Анголи, які були обізнаними в цьому, жартували: «Радянські товариші дуже просунуті, у них навіть є воєнна профспілка».
Загиблих і померлих від поранень у цих «невідомих» африканських війнах оформляли як «померлих від природних причин» (інфаркт, інсульт, «тропічні» захворювання: жовта лихоманка або «нещасний випадок»). На обелісках похованих воїнівінтернаціоналістів був стандартний напис: «Загинув при виконанні службового обов’язку».
Коли ж учасники ангольської війни почали звертатися у військові комісаріати, щоб отримати статус УБД, їм відповідали: «Вас там бути не могло!». Але ми там були... Свою участь у бойових діях в Африці потрібно було ще довести, проходячи не одне коло пекла вітчизняної бюрократії.
Поранення отримав, нагороди — ні
Рядовий Василь Гунько був водієм у складі спецгрупи особливого призначення КДБ СРСР. Перед Новим роком, в ніч із 27 на 28 грудня 1975 року, під обстрілом, під прикриттям військових Куби, з групою радянських військових зв’язківців Гунько брав участь у перевезенні і встановленні в міжнародному аеропорту в Луанді станцій урядового зв’язку. Операція була успішно виконана.
Під безпосереднім керівництвом полковника Василя Гавриловича Трофименка у перших числах січня 1976 року Василь Гунько у складі двох зведених груп, командиром однієї з яких був майор Єрмолаєв («Батя»), брав участь у бойовій спецоперації у провінції Кабінда.
У боях Гунько отримав поранення: 6 січня 1976 року в провінції Кванза — легкі осколкові поранення в голову та шию; 8 лютого того ж року в районі військового аеродрому Лобіто — два вогнепальні поранення: в нижню частину правої лопатки, а також поранення в праву ногу вище коліна з втратою крові; а за два тижні — 28 лютого — внаслідок прямого влучання в автомобіль заряду із гранатомета від вибухової хвилі Гунько отримав тяжку контузію і ураження голови з переломом кісток носа, лівої ключиці, вивихи правого плеча та пра