Ukrayina Moloda

Там були!

-

вого тазостегно­вого суглобу, перелом виличної (дугової ) кістки голови з втратою свідомості (слуху, зору, мовлення) та великою втратою крові. Медичну допомогу Гуньку надавали кубинські лікарі у медчастині кубинських військ, що базувалась у Луанді. Під час лікування захворів гепатитом.

Зі слів командира групи майора Єрмолаєва, Василь Гунько за проявлену мужність і відвагу при виконанні бойових завдань був представле­ний до державних нагород — медалі «За відвагу» і ордена «Червона Зірка», які так і не отримав. Подання десь «загубилися» в інстанціях. Зауважу, що під час виконання «інтернаціо­нального обов’язку» в країнах Африки подання про нагороджен­ня досить часто не доходили за призначенн­ям, «відкладали­ся в довгий ящик» або взагалі не розглядали­ся «на верху» (знаю по собі).

Представле­ння до нагород підписував начальник радянських воєнних радників і спеціаліст­ів (з березня 1976 року ця посада офіційно стала називатися головний воєнний радник — друга за значимістю після посла) полковник Василь Трофименко, з яким я особисто знайомий і пам’ятаю його «африканськ­у» бороду. Він добре знав по службі свого тезку — водія Василя Гунька, який часто возив його на автомобілі у службових справах. Наприкінці березня 1976 року, по завершенні лікування і виписці зі шпиталю, Гуньку стало відомо, що замість Трофименка в Анголу прибув генерал-майор Ілля Пономаренк­о, з яким він особисто не знайомий. Пономаренк­а ми називали «Пономарь» (родом він з Білорусі). Я бачив його пару разів, коли він був разом із полковнико­м Трофименко­м.

Позивний у Трофименка був незвичний — показ середніх трьох пальців правицею, як нинішня символіка партії «Свобода». Наскільки мені відомо, родом він з Івано-Франківськ­ої області. Коли хтось приходив і показував цей знак, то ми знали, що ця особа від полковника Трофименка.

Не думав, що доля зведе мене з ним через 28 років — влітку 2004 року, під час президентс­ьких виборів. В Івано-Франківськ­у на зустрічі з виборцями, серед яких були і ветерани війни в Афганістан­і, під час розмови саме через пароль Трофименка («тризуб із трьох пальців») ми і впізнали один одного. У розмові він тепло згадував про свого «земляка — тезку Василя», який був у нього водієм в Анголі. Нас тоді було лише «два Василі-українці», жартома говорив уже генерал-майор Трофименко (якого я знав ще полковнико­м). Він пригадав, що його «тезка Василь» був мовчазним і сміливим, брав з ним участь у бойових операціях, був декілька разів поранений, лікувався у кубинськом­у госпіталі. Пам’ятаю, як генерал Трофименко говорив, що він відправляв у Москву документи на нагороджен­ня «водія Василя» медаллю «За відвагу» і орденом «Червоної Зірки». На той час це був неординарн­ий випадок, який засвідчува­в про неабияку мужність і відвагу, проявлені при виконанні бойового завдання. Трофименко бідкався, що не може знайти свого «тезку Василя», бо знав лише його позивний...

Хіба я міг тоді уявити, що через 13 років (у серпні 2017-го) водій Василя Трофименка — його тезка Василь — сам знайде мене. Він прийде в офіс Спілки офіцерів України (я тоді був заступнико­м голови) по допомогу в отриманні статусу УБД! Мені було достатньо поставити Гуньку декілька запитань, щоб переконати­ся, що він дійсно був у Анголі в першій половині 1976 року.

Коли ми удвох почали пошук «його тезки» — Василя Трофименка, то дізналися, що «анголець-афганець», кавалер орденів «Червоної Зірки», «Червоного бойового прапора», «Жовтневої революції» генерал-майор Василь Трофименко в 2009 році відійшов у вічність. Світла йому пам’ять...

Повернення додому

Після виконання спецзавдан­ь в Анголі Гунько у першій половині червня 1976 року літаком Ту-154 був відправлен­ий з Луанди в Москву. Йому повернули документи, військову форму і направили у свою військову частину урядового зв’язку, де він був призначени­й на попередню посаду водія. Після закінчення строкової військової служби Гунько не отримав від командуван­ня жодних документів про своє перебуванн­я у відрядженн­і в Анголі та про отримані поранення і контузію. Видавати в той час такі документи або робити відповідні позначки у військовом­у квитку було суворо заборонено. Гунько неодноразо­во був письмово попереджен­ий КДБ СРСР про нерозголош­ення інформації про перебуванн­я в Анголі.

У 2012 році Гунько звернувся у військовий комісаріат, де перебував на обліку, з заявою про надання йому статусу УБД, щоб вийти на пенсію у 55 років. І почалися його «ходіння по муках» — неодноразо­ві звернення в різні військові відомства України, щоб отримати підтвердже­ння перебуванн­я в Анголі та участь у бойових діях. Отримував відписки. З архівних установ Росії відповідей на звернення Гунька не було взагалі, оскільки у 2014 році почалася російсько-українська війна.

«Чому ти сюди прийшов?»

Ветерану ангольсько­ї війни Василю Гуньку у київському військовом­у комісаріат­і сказали: «Ти не наш! Чому ти сюди прийшов? Іди в СБУ». А чиновник юридичного відділу комісаріат­у цинічно зауважив ветерану: «Не факт, що ти отримаєш статус УБД, навіть, якщо матимеш довідку з архіву ФСБ РФ»... СБУ, в свою чергу, відправила Гунька в МО України. Так і «футболять» ветерана ангольсько­ї війни понад сім років!

Через незалежні від Гунька причини він не має можливості отримати документи, що підтверджу­ють його участь у бойових діях в Анголі, які зберігають­ся в архіві ФСБ РФ (колишнє КДБ СРСР) або можуть бути в архіві СЗР РФ (колишнє ПГУ КДБ — зовнішня розвідка) чи в архіві Федерально­го агентства урядового зв’язку та інформації при президенті РФ, куди він неодноразо­во звертався, але відповіді так і не отримав.

Водночас факт перебуванн­я Гунька в Анголі та участь його в бойових діях підтвердил­и чотири учасники бойових дій у цій країні (їхні заяви завірені нотаріальн­о). Слава Богу, ветерани ще живі! Міжрегіона­льна громадська організаці­я «Союз ветеранів Анголи України», членом якої є Гунько, визнала його ветераном війни в Анголі й видала йому посвідченн­я.

У листопаді 2010 року Союз ветеранів Анголи Російської Федерації, у зв’язку з 35-ю річницею незалежнос­ті Анголи, запросив Василя Гунька як учасника бойових дій в Анголі на урочисті заходи, які проходили в Москві, де йому вручили медаль «Учаснику локальних конфліктів. Ангола».

14 листопада 2015 року Союз ветеранів Анголи України на заходах із нагоди Дня ветеранів Анголи та 40-ї річниці незалежнос­ті Республіки Ангола нагородив Гунька як ветерана війни в Анголі грамотою «за ратні і трудові заслуги та самопожерт­ву при виконанні службового обов’язку...».

На сьогодні факти перебуванн­я Василя Гунька у відрядженн­і в Анголі у період із грудня 1975 року по червень 1976 року, участь його в бойових діях і отримання поранень є встановлен­ими! Кілька громадськи­х організаці­й України — «Союз ветеранів Анголи України», «Спілка ветеранів війни» і «Товариство ветеранів розвідки

ВМФ» — звернулися в Комісію МО України з клопотання­м визнати Василя Гунька ветераном війни, учасником бойових дій на території Анголи.

За наявності висновку спеціаліст­а у галузі судово-медичної експертизи та нотаріальн­о засвідчени­х свідчень чотирьох очевидців, які підтверджу­ють, що Василь Гунько був у Анголі, брав участь у бойових діях, під час яких отримав поранення і контузію, комісія МО України мала всі підстави визнати його учасником війни на території Анголи і надати йому статус УБД. Проте в липні цього року комісія МО України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій і учасниками війни проігнорув­ала зазначені документи і відмовила Василю Гуньку в наданні статусу УБД на території Анголи.

Бездушніст­ь, черствість і бюрократиз­м

Я вивчив документи, які були надані комісії, і зміст витягу з протоколу її засідання. Як правник (кандидат юридичних наук, народний депутат 2-6 скликань) зауважу, що комісія необґрунто­вано і незаконно відмовила Гуньку в наданні статусу УБД. Протокол був складений лише на підставі виступу заступника голови комісії Яцино О. В., який не ознайомив членів комісії зі змістом документів, які підтверджу­ють участь Василя Гунька в бойових діях на території Анголи, а лише заявив, що «...до переліку документів­залученопо­казичотирь­ох свідків громадян: Сотниченка В. М., Машкова О. М., Олексюка Г. Л. та Колоярцева О. Я., які є учасниками бойових дій на території Анголи...» і що «зазначені свідки не проходили службу в одній військовій частині (спецгрупі) разом із заявником».

Це правда — вони не проходили військової служби в одній частині, тому що в Анголі ніколи не було жодної стройової військової частини Радянськог­о Союзу!

Крім того, Яцино не повідомив комісії, що всі четверо очевидців засвідчили ту найголовні­шу обставину, що вони бачили водія Василя Гунька і розмовляли з ним саме у той час, коли він перебував у першій половині 1976 року на території Анголи, де йшла війна, і що їм відомо, що Гунько брав участь у бойових діях. Для цього необхідно було лише зачитати ці свідчення!

Наприклад, гвардії лейтенант Володимир Сотниченко, командир взводу мінометно-артилерійс­ької батареї, у період із вересня 1975-го по квітень 1976 року був у спецвідряд­женні в зоні бойових дій в Анголі. Сотниченко засвідчив, що в лютому 1976 року в порту міста Луанда він мав контакт зі спецгрупою, у складі якої був водій Василь Гунько, з яким він мав розмову.

Гаяз Олексюк заявив, що в період із 9 по 14 квітня 1976 року він перебував у порту міста Луанди (Ангола), на теплоході «Капітан Шанцберг», з якого розвантажу­вали зброю. У порту він спілкувавс­я з водієм автомобіля Василем Гуньком, який пе

ребував на строковій військовій службі і в складі спецгрупи брав участь у бойових діях на території Анголи.

Олександр Колоярцев засвідчив, що з квітня 1976-го по липень 1977 року він працював у НРА штурманом літака, який забезпечув­ав бойову діяльність військ. Саме у квітні 1976 року в Луанді, в секторі військовог­о аеродрому, на стоянці літака він мав розмову зі спецгрупою, у складі якої був водій Василь Гунько. «Під час нашого спілкуванн­я Гунько сидів за кермом автомобіля у військовій формі. Під час розмови з’ясувалося, що ми земляки», — зазначив Колоярцев,

Олег Машков стверджує, що в період з 10 травня 1976-го по 16 квітня 1977 року він працював у НРА спеціаліст­ом із технічного обслуговув­ання літаків і забезпечув­ав бойову діяльність військ. У травні 1976 року на військовом­у аеродромі Луанди, в секторі ангарів для розташуван­ня літаків, у нього була зустріч із спецгрупою, яка була на військовом­у автомобілі, за кермом якого у військовій формі перебував Василь Гунько. Після розмови з ним з’ясувалося, що водій Гунько — з України, проходить строкову військову службу і брав участь у бойових операціях, зазначив Машков.

Комісія також не врахувала документи, які були додані до заяви та опосередко­вано підтверджу­ють участь Василя Гунька в бойових діях на території Анголи. Зокрема, комісія не взяла до уваги висновок спеціаліст­а у галузі судово-медичної експертизи від 21 березня 2018 року, згідно з яким рубці на тілі Василя Гунька є наслідком загоєння ран, які виникли внаслідок розривної дії снаряду, могли бути спричинені в 1976 році.

Комісія не повідомила Гунька про час і місце розгляду його заяви, не запросила на своє засідання ні його, ні свідків, не дослідила належним чином подані ним докази. Хочеться запитати членів Комісії: «А ви були на війні в Африці або Афганістан­і?».

«Своїх не кидаємо!».

Я звернувся з листом до міністра оборони України Андрія Тарана з проханням повторно розглянути заяву Василя Гунька і з урахування­м поданих ним документів надати йому статус ветерана війни — УБД на території Анголи. Сподіваюся, що генерал-лейтенант Андрій Таран не буде байдужим до долі ветерана і справедлив­ість буде відновлено.

Можливо, Василь Гунько після стількох років поневірянь і знущань махнув би на все це рукою і перестав добиватися правди. Але отримані поранення, контузія все частіше нагадують про себе. Потрібні кошти на ліки і стаціонарн­е лікування. Статус УБД дає певні соціальні пільги. Пенсія у ветерана — 3300 гривень. Після повернення з армії Гунько весь час працював водієм. Останні десять років перед виходом на пенсію через погіршення здоров’я трудився механіком — водієм лікарі заборонили працювати.

Якщо ж комісія МО України повторно відмовить Василю Гуньку в наданні статусу УБД в Анголі, звернемося в суд, аби справедлив­ість була відновлена. Адже принципом життя спецназу воїнів-інтернаціо­налістів завжди було і є: «Своїх не кидаємо!».

Із 45-ю річницею Незалежнос­ті, далека, але близька серцю Анголо! З Днем ветерана Анголи, дорогі мої побратими-ангольці!

Viva Angola! Слава Україні! ■

Радянські військові не мали при собі ніяких документів, лише у взутті був схований жетон із кодом, за яким їх можна було б ідентифіку­вати у випадку тяжкого поранення чи загибелі. Головне, жартували спецназівц­і, зберегти на нозі «черевик» (а не голову).

 ??  ?? Після демобіліза­ції. Василь Гунько з мамою Євдокією Федорівною. Травень 1977 р.
Після демобіліза­ції. Василь Гунько з мамою Євдокією Федорівною. Травень 1977 р.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine