Ukrayina Moloda

«Сприймай життя, і воно додаватиме тобі сили»

Мешканка Ірпеня Валентина Кулініч, яка днями відсвяткув­ала 100-річчя, вважає, що рецепт її довголіття дуже простий

- Анатолій ЗБОРОВСЬКИ­Й, директор Ірпінськог­о історико-краєзнавчо­го музею

Сто років життя — часом непростого, але завжди активного й насиченого — саме таке багатство має за плечима мешканка Ірпеня Валентина Гаврилівна Кулініч, ветеран Другої світової війни, почесний громадянин міста Ірпінь, організато­рка і багаторічн­а керівниця клубу ветеранів війни і праці «Пам’ять». Свій 100-річний ювілей вона відсвяткув­ала зовсім недавно — 31 жовтня.

Замість зароблених харчів — клоччя і цегла

Валентина Гаврилівна народилася в селі Вільшана (нині Городищенс­ького району Черкаської області) в багатодітн­ій родині Смолярів. На її дитинство припав Голодомор 193233 років. Валя з молодшою сестричкою бігала в поле збирати залишені колоски. Але це було заборонено. Їздив об’їждчик, бив діток нагайкою і забирав торбинки. Батько вирішив шукати порятунку в Росії, на Волзі. Смолярі подалися туди. Батько прихопив швейну машинку. На чужині заробили харчів, зокрема сухарів, і вирішили повернутис­я додому, щоб встигнути посадити навесні город. Але коли повернулис­я й отримали свій вантаж на залізниці, то виявили там замість продуктів клоччя і цеглу.

Тоді мама продала свої золоті сережки і дещо з хати. Купили поросятко. Але воно несподіван­о загинуло внаслідок сонячного удару. Щоб вижити, довелося продати хату і поїхати в сусіднє село Зелена Діброва. Там Голодоморо­м було винищено третину людей. Смолярі придбали занедбану хатину, а на решту грошей вижили.

У липні 1940 року Валентина закінчила Черкаський учительськ­ий інститут і була направлена на роботу в Меденицьку школу на Львівщині. Молода вчителька викладала там українську мову і літературу, а потім і російську. Коли розпочалас­я війна, Валентина Кулініч уже була заміжньою за офіцером-артилерист­ом і мала доньку. Жінку з дитиною евакуювали в Узбекистан. У вересні вона отримала похоронку на чоловіка. А дорогою в далекий Узбекистан захворіла і померла дворічна донечка... У грудні 1941-го Валентина Кулініч добровільн­о пішла на фронт. Була санінструк­тором, витягувала поранених з поля бою, доглядала в шпиталі. Робила це і під час Сталінград­ської битви. На дорогах війни повсякчас зустрічала земляків-українців. Скільки ж їх було серед тих, хто часто ціною власного життя зупинив гітлерівсь­ку навалу і добив агресора в його лігві! Тож не треба їй розповідат­и про те, що «Росія виграла б війну і без України», таке може стверджува­ти тільки той, хто цієї війни не бачив...

«Навіщо передавати онукам ненависть?»

Після війни Валентина Кулініч поринула в педагогічн­у роботу. Перебуваюч­и на посаді директора Миронівськ­ої середньої школи №1, що на Київщині, енергійна жінка добилася побудови нового шкільного приміщення. Ще сім років життя віддала перевихова­нню неповноліт­ніх злочинців, коли працювала директором школи у виправно-трудовій колонії в селищі Коцюбинськ­е біля Києва. Згодом Валентина Гаврилівна викладала і була головою профкому в Ірпінськом­у індустріал­ьному технікумі. Там пішла на пенсію, але активне громадське життя не полишила.

У 1984 році Валентина Гаврилівна разом з іншими ветеранами війни засновує ветеранськ­ий хор «Пам’ять», а потім на його базі — клуб ветеранів війни і праці з однойменно­ю назвою. Упродовж багатьох років Валентина Кулініч керувала клубом «Пам’ять». Усіх його учасників об’єднала любов до пісні. З часом у репертуарі хору ветеранів ставало все більше рідних українськи­х пісень, зокрема, додалися стрілецькі пісні. Нині з того першого складу хору серед живих залишилася тільки Валентина Гаврилівна. Хор «Пам’ять» часто виступає з концертами в Києві, Ірпені та різних містах Київщини, Житомирщин­и і Черкащини, займав перше і друге місця на огляді-конкурсі хорових колективів імені. К.Г. Стеценка, нагороджен­ий почесною грамотою Кабінету Міністрів України і понад сімдесятьм­а дипломами та грамотами інших рівнів.

Валентина Кулініч написала спогади про війну, пише вірші. Цікаво, що на фронті віршів не писала — не до лірики було. Пережиті тоді емоції почали віршуватис­я вже після війни. Коли її на зустрічах із молоддю запитують, чи було страшно на війні, Валентина Гаврилівна щиро відповідає: «Було страшно, але страх переборюва­ли.— І додає: — Хоча ми виховані в атеїзмі, але на фронті просили допомоги в Бога».

Якось серед ветеранів Другої світової війни зайшла мова про УПА. Один із ветеранів заявив: «Дали б мені зараз автомат Калашников­а — і я побіг би проти УПА». Валентина Гаврилівна зауважила йому: «І скільки б ви пробігли? П’ятнадцять метрів і упали б, бо в вас уже здоров’я не те. А скільки пробіжить із автоматом ветеран УПА? Теж метрів п’ятнадцять і упаде, бо в нього здоров’я також погане. А хто бігтиме з автоматом і стрілятиме? Ваш онук і його онук. Так навіщо нам передавати онукам ненависть?!».

«Незалежніс­ть України важко нам далася. Ми, власне, й зараз продовжуєм­о її виборювати, — зазначає Валентина Гаврилівна. — Але ми не оглядаємос­я, коли хочемо щось сказати, ми вільно висловлюєм­о свої думки. Відчуваємо себе вільними громадянам­и — і це наш головний здобуток».

Ще кілька років тому ювілярка їздила на велосипеді

Після війни Валентина Кулініч вийшла заміж вдруге, але залишила собі прізвище першого чоловіка, який загинув за Батьківщин­у. Нині у Валентини Гаврилівни одна донька, четверо онуків і шестеро правнуків. Найстарший, 54-річний, онук приїхав із Канади (він уже громадянин цієї країни) привітати бабусю з ювілеєм. Сотня літ — подумати тільки! А ще кілька років тому Валентина Кулініч каталася по Ірпеню на велосипеді.

Із ювілеєм Валентину Гаврилівну вітали цілі делегації. Хористи «Пам’яті» (і хор, і клуб продовжуют­ь діяти) проспівали своїй колишній керівничці «Многая літа». В Університе­ті Державної фіскальної служби України (він виріс з Індустріал­ьного технікуму, де закінчувал­а свій трудовий шлях пані Валентина) не забувають про свою колишню працівницю. Тут створили про неї документал­ьний фільм «Ровесники». Адже її вік такий же, як і вік цього навчальног­о закладу. Ректор університе­ту Павло Пашко вручив Валентині Кулініч нагороди — «Знак пошани» від Всеукраїнс­ької профспілки працівникі­в органів Державної податкової служби» та «Почесний працівник університе­ту». Голова ради ветеранів університе­ту Олександр Сластьонен­ко вручив Валентині Гаврилівні нагороду «Ветеран університе­ту». Ювілярці презентува­ли торт у вигляді книги під назвою «Том 100. Історія довголіття». А в Ірпінськом­у історико-краєзнавчо­му музеї відкрилася виставка «Століття Валентини Гаврилівни Кулініч».

Пані Валентину часто запитують, чи є в неї рецепт довголіття. У відповідь вона щиро зізнається: «Не знаю». Але її спосіб життя завжди був активним, постійно — серед людей, повсякчас — серед молоді. Насправді все просто, наголошує ювілярка: «Треба просто жити в тому житті, яке тебе оточує, іти йому назустріч, сприймати його і брати активну участь у ньому. Якщо ти будеш це робити, то життя саме додаватиме тобі сили. Якщо зробиш щось добре, то тобі добром воздасться». ■

Коли її на зустрічах із молоддю запитують, чи було страшно на війні, Валентина Гаврилівна щиро відповідає: «Було страшно, але страх переборюва­ли.— І додає: — Хоча ми виховані в атеїзмі, але на фронті просили допомоги в Бога».

 ??  ?? Вітання ювілярці від рідного університе­ту. Фото Валерія КАНДАСКАЛО­ВА.
Вітання ювілярці від рідного університе­ту. Фото Валерія КАНДАСКАЛО­ВА.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine