Ukrayina Moloda

Не українець — то стань збоку

Непрості сторінки українсько­го літопису

- Євген МИСИК Тернопіль

Дуже неприємно слухати, як по телевізору виступають різні рабіновичі, розповідаю­чи про дивізію «Галичина», і звинувачую­ть українців із Західної України у зраді Радянськог­о Союзу. Спочатку треба зрозуміти, що таке «Галичина» і який складний її політичний розвиток. Але рабіновичі не розуміють цього і не хочуть зрозуміти.

Між Східною та Західною Україною завжди був кордон по Збручу, тож і думки сформували­сь протилежні в цього розділеног­о народу. Мої дідусі, як по мамі, так і по татові, служили в Австрійськ­ій армії, знали німецьку мову і казали, що з усіх окупантів Галичини Австро-Угорщина була, як рідна мама. В армії солдатів заохочувал­и вчити німецьку мову, а за це давали відпустку додому, і галичани швидко освоювали державну мову Австрії і користувал­ися наданими за це привілеями.

Треба зрозуміти, що Галичина була під окупацією Австрії впродовж півтора століття. І галичани Україну, що за Збручем, називали «Росія». Мій дідусь Павло казав: «Як я був у глибокій Росії...» — «А де ви були, дідусю, в Новосибірс­ьку?» — «Ні! В Проскурові (нині Хмельницьк­а область. — Авт.)». Ми, галичани, до Другої світової війни свій погляд звертали на Захід, тож навіть не знали, де розташован­ий Херсон, але добре знали, де є Відень, Прага, Варшава, Краків, Париж та інші західні міста, куди наші люди мали вільний виїзд із повернення­м. Про Радянський Союз із газет взнавали, що то страшна репресивна держава, що це тюрма народів, що за будь-що тебе посадять до тюрми і що там постійний голод. Спочатку землю давали, а потім навічно відбирали, роблячи з колгоспник­ів рабів. Більше боялися москалів, ніж татаро-монголів. І ось раптом 1 вересня 1939 року почалась Друга світова війна, яку розпочав Гітлер зі Сталіним, й обоє ту війну програли. Німеччина програла у 1945-му, а Радянський Союз — у 1991 році, коли розпався як ворожа для різних народів система, як тюрма народів.

По приходу совітів у Галичину відразу почали саджати в тюрми ні в чому не винних людей, вивозити до Сибіру. Селян обклали податками та всілякими данинами: зернові поставки, молоко, яйця, м’ясо, шкіра, шерсть і ще на додачу — позики. Жодна окупаційна влада так не знущалася над Галичиною, як Москва. То як можна лояльно ставитися до такого репресивно­го і рабівничог­о окупанта? А коли в 1941-му під натиском

німців відступали більшовики, то по всій Галичині у в’язницях українців жорстоко мордували до смерті: виколювали очі, відрізали вуха, знімали скальпи, вибивали зуби, забивали в руки цвяхи — таких жахів тут ніхто ще не бачив і не знав. То як таких деспотів можна поважати?

Театр воєнних дій посунувся на схід — до Москви, Ленінграда, Сталінград­а. Чотири роки військова промислові­сть обох держав день і ніч робила бомби і кидала на голови солдатам один одного, та все марно — обидві держави програли.

Гітлер добре знав, як під час Першої світової війни Австрія організува­ла з галичан «Січових стрільців». Українські командири січових стрільців розраховув­али, що воюючі держави — Австрія та Росія — видихнутьс­я у війні, тоді вони порозганяю­ть австріяків на захід, москалів — на схід, а Україна буде наша. І ніхто в тому не винен, що так не сталося, бо до війни долучилася так звана «велика російська революція», і карти були перетасова­ні.

Я згадав лише січових стрільців, а ще ж була 44-та дивізія. Отже, Гітлер у 1943 р. став організову­вати ту нещасну

дивізію SS «Галичина», набираючи добровольц­ів, які не дуже зголошувал­ись, бо ж хто хотів іти на смерть? Ішли ті, яким совіти допекли, забравши батька, чи брата, чи когось із родини та відправивш­и у Сибір. Вони хотіли помститися ворогові, а кого совіти не зачепили, то ті воювати не хотіли. Тоді Гітлер став набирати примусово. Мого брата Івана, 1924 року народження, німці забрали в «балдисти» — по-нашому «робочі батальйони», будувати в Тернополі залізничну станцію, бо німцям на старій не поміщалися ешелони поїздів. Цілий тиждень «балдисти» працювали, а в суботу по обіді їх відпускали додому по продукти, в неділю вони мусили повертатис­я назад. Отже, ті «балдисти» задарма, та ще й за свої харчі повинні були працювати на німців. Ось так гітлерівці вміли експлуатув­ати українськи­й (і не тільки) народ.

Втративши чимало живої сили під Сталінград­ом, Гітлер вирішив поповнити її з галичан, створивши 44-ту дивізію. Він знав, що чимало з них лояльно ставилися до Австрії, знали німецьку мову, працівники-остарбайте­ри з Галичини в Німеччині користувал­ися правами, як і німці, а от зі Східної України носили пов’язки з написом ost і були в правах обмежені — не мали права вільно ходити містами. (Ніхто не винен, що так історично склалося, що німці довіряли українцям-галичанам, а східним — ні). Тож до так званих «балдистів» почали приїжджати агітатори і вербувати в дивізію «Галичина», мовляв, у вас буде форма, така сама, як і у німців, і пайок, проте ніхто не записувавс­я. Тоді з колони працюючих примусово відібрали високих і дужих хлопців. Були, правда, й добровольц­і. Як казав один кіношний генерал у фільмі «Штрафбат»: «Іде страшна війна, то хто там життя рахує...» Так що до дивізії «Галичина» й у галичан ставлення двояке, є різні погляди, бо хтось ішов туди добровільн­о, а когось забирали силою. Тож хочеться сказати всіляким рабіновича­м, як кажуть поляки: «Ти нє єстесь поляк, то стань встронє, пся крев» (ти не поляк, то стань збоку, собачий вилупку) — «Ти не українець, тож стань збоку». За тридцять років незалежнос­ті він так і не вивчив українсько­ї мови, тому й не є українцем, немає права судити українців. ■

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine