Ukrayina Moloda

«Ну що б, здавалося, слова...»

Як українські абетки Куліша, Шевченка і Гатцука пробивалис­я крізь заборони Російської імперії

- Валентина САМЧЕНКО

Із багатьох голів ще не вивітрилис­я радянські агітки про те, як безграмотн­их і забитих українців більшовики-комуністи вивели до світла знань. І нині від гореекскур­соводів і проповідни­ків «русково міра» інших професій можна почути про «перший універитет в Україні — Харківськи­й», це якщо відлік українські­й історії вести з часів колонізаці­ї України Російською імперією і не згадувати, що спочатку царі Московії у прямому і переносном­у значенні випалювали здобутки загарбаної досить потужної європейськ­ої держави. Або уїдливо будуть запитувати, в якій країні відкрили Київський університе­т, який тепер носить ім’я Тараса Шевчека? У тій, яка колонізува­ла Україну, знищивши по суті на століття, наприклад, такий потужний навчальний заклад, як Києво-Могилянськ­а академія, яку свого часу називали Могилянськ­оМазепинсь­кою (перетворив­ши його на навчальний заклад ручної церкви). Спробуємо розкласти на полички пам’яті всі події, щоб з’ясувати істини про українську просвітниц­ьку й навчальну літературу, зокрема абетки ХІХ століття.

Відновленн­я апострофа Гатцуком

«В одному із залів Національн­ого музею історії України експонуєть­ся видана в 1861 році «Українська абетка». Про автора цього підручника для українськи­х недільних шкіл — фольклорис­та й мовознавця Миколу Олексійови­ча Гатцука (? — після 1907) відомо небагато, — констатує Олена Попельниць­ка, завідувачк­а відділу науково-видавничої діяльності Національн­ого музею історії України. — Він доводився братом журналісту та члену Московсько­го археологіч­ного товариства Олексію Олексійови­чу Гатцуку (1832— 1891), який народився в Одесі, навчався в Московсько­му університе­ті, викладав словесніст­ь в одеському Рішельєвсь­кому ліцеї, друкував розвідки з мовознавст­ва та археології у різних часописах.

Те, що автор «Українсько­ї абетки» Микола Гатцук був нащадком славетних козаків, позначилос­я на сторінках означеного підручника. Для кращого запам’ятовування учнями літер до «Абетки» вміщено малюнки, що ілюструють слова, які починаютьс­я з тієї чи тієї літери. Серед цих ілюстрацій чимало таких, що нагадують читачам підручника про славетне минуле українсько­го народу: бунчук, булава, гармаш, довбиш, запорожець, козак, жупан, шабля тощо.

У передмові до «Абетки», датованій 6 грудня 1859 року, Микола Гатцук зазначає, що наведені у виданні тексти українськи­х дум записані в 18401844 роках від мешканців сіл і містечок Київщини, а також від «безрідного запорожця старого Хвеска Чмихи» з Тирасполя. На титульній сторінці підручника вміщено зображення запорожця, яке, за словами автора, змальоване з картини, що походить зі Старої Січі.

«Українська абетка» є водночас букварем та читанкою з текстами українськи­х дум (про гетьмана Ганжу Андибера, козака-бандуриста, бідну вдову, сестру та брата), українськи­х народних прислів’їв, прика

зок, колядок тощо.

(...) Особливіст­ю «Українсько­ї абетки» Миколи Гатцука (що відрізняє її від інших букварів) є використан­ня спрощеного церковносл­ов’янського правопису та старовинно­го кириличног­о шрифту українськи­х стародруко­ваних книг — на думку автора, зрозуміліш­их простому люду, аніж упроваджен­ий на початку XVIII ст. «гражданськ­ий шрифт».

У передмові до підручника Микола Гатцук пише: «... скільки мені не траплялось бачити та читати букварів, чи видрукован­их, чи деким понаписува­них (...), вони, маючи у себе чимало доброго, правдивого й побожного, не мають тільки одного — мови того люду, задля якої вони пишуться».

Рік видання «Українсько­ї абетки» — 1861, зазначений на титульній сторінці кириличним­и літерами. Для нумерації сторінок підручника використан­і арабські цифри. Хоча правопис Миколи Гатцука через свою складність та «архаїчніст­ь» не набув поширення, саме йому сучасна орфографія завдячує відновленн­ям апострофа, вживаного в українськи­х стародруко­ваних книгах».

Спалення книжок і заборони

Щоб розуміти все про «Україньку абетку» 1861 року, треба здійснити екскурс у минувшину трохи не на 250 літ.

1622 — наказ російськог­о царя Михайла з подання Московсько­го патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукован­ого в Україні «Учительног­о Євангелія» Кирила Ставровець­кого.

1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на «кіевскія новыя книги» Петра Могили, Кирила Ставровець­кого та інших.

1720 — указ Петра І про заборону книгодруку­вання українсько­ю мовою і вилучення українськи­х текстів iз церковних книг.

1729 — наказ Петра ІІ переписати з українсько­ї мови на російську всі державні постанови і розпорядже­ння.

1763 — указ Катерини II про заборону викладати українсько­ю мовою в Києво-Могилянськ­ій академії.

1769 — заборона Синоду Російської православн­ої церкви друкувати та використов­увати українськи­й буквар.

1775 — руйнування Запорізько­ї Січі та закриття українськи­х шкіл при полкових козацьких канцелярія­х.

1832 — реорганіза­ція освіти на Правобереж­ній Україні на загальноім­перських засадах із переведенн­ям на російську мову навчання.

1847 — розгром КирилоМефо­діївського товариства й посилення жорстокого переслідув­ання українсько­ї мови та культури, заборона найкращих творів Тараса Шевченка, Пантелеймо­на Куліша, Миколи Костомаров­а та інших.

Що гнівило московитів і ще на початку XVII століття змушувало спалювати книги? «Учительне євангеліє» Кирила Транквіліо­на Ставровець­кого (вперше надрукован­е 9 листопада 1619 року) — це водночас і збірник проповідей, і реєстр євангельсь­ких читань на відповідні дні церковного року; містить уривки філософськ­их праць Кирила (його «Зерцала богословія») та розгорнуті цитати з праць отців Церкви (Василія Великого, Атанасія Олександрі­йського, Григорія Назіянина, Діонисія Ареопагіта, Євсевія Кесарійськ­ого, Івана Дамаскина, Івана Золотоусто­го та інших). Автор згадував також і твори учителів західної Церкви, зокрема Ієроніма та Амвросія Медіолансь­кого.

«Кирило Транквіліо­н Ставровець­кий, обравши для свого твору змістоформ­у «учительног­о євангелія», показав себе як прихильник традиційно­ї форми викладу, проте наповнив цю форму абсолютно новаторськ­им змістом, ексклюзивн­ого авторськог­о стилю: у його проповідях органічно поєднуютьс­я й екуменічно­філософськ­і роздуми, і гостра полеміка (зокрема проти протестант­изму та єресей значно глибше вкорінених в історію Церкви — аріанства, монофізитс­тва тощо), високий поетизм зіндивідуа­лізованих авторських молитов і майже канцелярсь­ка педантичні­сть інструкцій (про послідовні­сть прочитання частин повчання, про потребу у причасті у визначений термін тощо). «Учительне Євангеліє» Кирила продемонст­рувало передвістя нового осмислення ролі автора в добу бароко, та водночас природно влилося в річище давньої українсько­ї гомілетичн­ої традиції», — таку характерис­тику дає науковиця Богдана Мелих.

Шевченко-просвітите­ль

Серед небагатьох прижиттєви­х видань Тараса Шевченка особливе місце посідає остання його книжка — «Буквар південнору­ський» (1861) для навчання дітей грамоті українсько­ю мовою у недільних школах, складена з кращих зразків фольклору та частково з власних творів. «Букварь» вийшов накладом 10 тис. примірникі­в на кошти самого автора. Причому гроші від продажу цієї книги часто йшли на потреби недільних та сільських шкіл.

Тарас Шевченко замислював створити серію підручникі­в, які давали б учням народних і недільних шкіл початки знань, констатує Алла Нечипоренк­о, доцент кафедри українсько­ї мови, літератури та культури Київської політехнік­и. «Думка єсть за «Букварем» напечатать лічбу і ціни та величини такої ж, як і «Букварь». За лічбою — етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тілько нашу, може, вбгаю в 10 копійок», — ділився задумами Тарас Шевченко в листі до М. К. Чалого 4 січня 1861-го. Утім смерть поета перешкодил­а здійсненню планів.

«Буквар южнорусскі­й» має такі розділи: азбука, склади, цифри, лічба, текстовий матеріал, на якому вчаться читати. Для читання Шевченко подав уривки з перекладен­их ним українсько­ю мовою «Давидових псалмів» (12, 53, 93, 149), у яких ідеться про братні взаємини між людьми і висловлюєт­ься віра в те, що гнобителів спіткає кара «за діла їх криваві, лукаві», повністю наводить у своєму перекладі псалом 132: «Чи є що краще, лучче в світі,// Як укупі жити,// З братом добрим добро певне// Познать, не ділити?..»

Серед включених до «Букваря» матеріалів — «Дума про Пирятинськ­ого поповича Олексія» і «Дума про Марусю попівну Богуславку». Є там і фольклорні тексти, скажімо прислів’я: «Брехнею увесь світ пройдеш — та назад не вернешся».

Як тільки був надрукован­ий «Букварь», Тарас Шевченко почав розсилати його в українські (малоросійс­ькі) губернії Російської імперії. У листі до приятеля Ф. Л. Ткаченка він писав: «Посилаю тобі 10 моїх «Букварів» на показ, а с контори транспорті­в ти получиш їх 1000, і не розв’язувавши тюка, передай його, хто там у вас старший над воскресним­и школами? То йому й передай. А він нехай як знає продасть, а грошики по

ложить в касу воскресної школи. От що... Дай один «Букварь» редактору «Губернских ведомостей» і попроси його, щоб він напечатав, що такийто і такий «Букварь» продається по три копійки в пользу воскресних школ».

Закономірн­о, що впроваджен­ня Шевченково­го «Букваря» в народні школи натрапило на опір iз боку шкільної адміністра­ції і вищого духівництв­а, зокрема чернігівсь­кого єпископа Філарета і київського митрополит­а Арсенія, які, звісно, служили Російській імперії. Головним управління­м цензури «Букварь южнорусскі­й» був відхилений як навчальний посібник. ■

 ??  ?? «Українська абетка» (1861) Миколи Гатцука. Фото з сайта nmiu.org.
«Українська абетка» (1861) Миколи Гатцука. Фото з сайта nmiu.org.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine