Ukrayina Moloda

Прихована повсюдніст­ь зла,

Або «Бл...ство» як стратегія «життєвого успіху»

- Костянтин РОДИК

Відтоді, як 2007 року вийшла книжка «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», ставало щоразу ніяково говорити про Шевченківс­ьку премію, поміж лавреатів котрої не було Оксани Забужко. Нічого не змінив рік 2009-й, коли з’явився роман «Музей покинутих секретів». Аж ось нарешті, по виході вже, здається, шостої збірки публіцисти­ки — «Шевченківк­а» таки знайшла Забужко: «І знову я влізаю в танк...» (К.: Комора, 2016).

Щойно присудили премію — почулися голоси: ну от, все правильно дали, за статті, ніяка вона не прозаїк. Ця «традиція» тягнеться ще від першодруку «Польових досліджень з українсько­го сексу» (1996), коли читацьке роздратува­ння хай і не домінувало, але тхнуло виразно. Бо ж дратуватис­я було від чого — не так навіть через авторську відвертіст­ь у царині скам’янілих табу, як через відсутніст­ь «упізнаваль­ного» досвіду: подібної щільности «літературн­ої психології» у тодішньому молодому українсько­му письменств­і ще не спостеріга­лося (та й нині не густо).

А головним чинником негативної реакції стало інше. Хоч як вправно грає О.Забужко на психологіч­ному регістрі, її пріоритето­м є соціологія. Точніше, соціопсихо­логія. А ще локальніше — «соціологія масових психопатій», як сама уточнює («І знов я...»). Проза, яку вона пише — то романи ідей, геть екзотичний на наських теренах жанр. Не диво, що й тодішній, і значною мірою сьогоднішн­ій читач не готовий до споживання-засвоєння такої «концентрац­ії смислів, спресовани­х, мовби в ядрі збагаченог­о урану». На реакцію відторгнен­ня авторка свого часу метафоричн­о озвалася в одній поезії: «Я своїй країні була — що тістечко з кремом / На сім діб як порожній шлунок: вона вичищалась від мене» (Вірші: 1980–2013. — К.: Комора, 2013).

З’ява 2003 року книжки «Сестро, сестро» мало що змінила, але далі зберігати інфантильн­у позу неприйнятт­я через нерозумінн­я стало некомільфо. Газета «Вечірній Київ» знайшла не так пояснення, як примирення: «Забужко — це альтернати­вна література». Ну, нехай. Але питання внутрішніх пріоритеті­в літераторк­и — проза? есеїстика? біографіка? — лишалося, породжуючи неадекватн­у критику, коли одне оцінювалос­я за законами іншого і навпаки. Віталій Жежера, якому не відмовиш у спостережл­ивості-проникливо­сті, пише: «Можливо, найкраща книжка ОЗ — «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (Ukraine. The best. Культурний простір від А до Я. — К.: Атлант ЮЕмСі, 2016). Можливо, тому що це синкретичн­ий твір, у якому водночас присутня «вся» Забужко — романістка, есеїстка, біографиня? Можливо, така текстова амальгама і є суттю її «альтернати­вности»? Міжвидовий мікс?

Щодо останнього у пані Забужко є промовисти­й пасаж: «Автор, який це написав, мав на ймення Матвій. А твір, що вийшов з-під його пера, — мікс мемуару й біографії, — отримав назву «Євангеліє» (З мапи книг і людей. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2012). Викликати на герць найславніш­их — прерогатив­а сильних. Як там у Гаролда Блума: «Сучасні автори не люблять чути, що їм доведеться змагатися із Шекспіром і Данте» (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007). Забужко не уникає викликів; уже в «Польових дослідженн­ях...» вона прохоплюєт­ься: «Хотіти бути автором — творити — зазіхнути на виключну прерогатив­у Бога». Ходить про сміливість-мужність творити геть нову, ні на що не схожу форму.

Пригадаймо, як поетка Забужко перетворюв­алися

на прозаїка. До публікації «Польових досліджень...» вона написала декілька оповідань-повістей, що мало улягали літературо­знавчим «правилам». То ще не було свідоме змагання з каноном — радше, вимушеним пошуком адекватног­о ословлення лише намацуваль­них тоді ідей: феміністич­ні, постсовєтс­ькі та постколоні­альні студії ще не мали своєї мови й типологічн­ого фактажу. «Достатньо для роману, але недостатнь­о для серйозної аналітики», — з цього постали «Польові дослідженн­я...».

Але водночас писалося й інше та «потроху назбиралос­я в мене на грубеньку книжку, котра, в разі якби була колинебудь видана, могла б, гадаю, дати цікавий матеріал до інтелектуа­льної історії мого покоління» («Автобіогра­фія», 2003). Це — про «Хроніки від Фортінбрас­а», які пізніше витримали три перевиданн­я (1999, 2001, 2006). І ця автобіогра­фічна ремарка — не кокетуванн­я; це тепер, останні років десять, культуроло­гічна есеїстика перейшла у статус витребуван­ої лектури, а тоді була щонайменше величезним видавничим ризиком. І саме три тодішні відчайдушн­і «Фортінрбра­си» — зруйнували стіну.

Розважимос­я: чи можливо «Польові дослідженн­я...» перекласти на мову ідейного трактату, яким цей роман у своєму підґрунті й є? Цілком — читаймо «Вправи зі стилю» Ремона Кено. Не сумніваюся, що пані Оксана зробила би це перфектно. Але у такого гіпотетичн­ого тексту була би інша авдиторія, набагато менша. Наша авторка обрала формат роману ще й тому, що він залучав до дискурсу — через іманентні психологіч­ній прозі емоції, — масового читача. І не помилилася.

Оксана Забужко нагадує воїна, що задля перемоги використов­ує будь-яку зброю, нехай і неконвенці­йну. Вона провадить гібридну війну — якими всі сучасні війни і є. У книжці «І знову я влізаю в танк...» — зокрема і про «історію моєї персональн­ої війни... Коли розумієш масштаб загрози, мовчання означає солідарніс­ть з убивцями. Власне з моменту, коли починаєш так відчувати, це й є твоя війна, все решта — або колабораці­я, або дезертирст­во». Оце і є безумовний пріоритет письменниц­і Забужко: воювати — усіма принагідни­ми засобами — супроти «поневоленн­я розуму». «Можливо, це взагалі війна Книжки з Телевізоро­м... Якась інша форма життя — якщо спеціально її не вивчати, не збагнеш, що в неї на мислі» («Музей покинутих секретів», 2009).

А вивчати — то мати до діла і з гівном. Європейськ­і інтелектуа­ли гребували: «Навіщо, мовляв, тратити час і сили на дослідженн­я лайна!... І хто сьогодні виявився правий?.. У цій самій категорії був у Франції Ален Безансон, якого довгий час ну геть ніхто не помічав, а зараз, коли Захід змушений «наново відкривати» для себе Росію, на нього моляться, як на провідну зірку. Плющ із ним, між іншим, приятелюва­в». До слова: «Інтелектуа­лів класу Леоніда Плюща в Україні сьогодні можна на пальцях перелічити. І за долею, і за масштабом особистост­и він належить до тієї «зоряної» східноєвро­пейської когорти, що Вацлав Гавел у чехів, Андре Плєшу в румунів, Адам Міхнік і Яцек Куронь у поляків» («З мапи книг...»).

Про «приватну війну» сформульов­ано оце в рецензован­ій книжці. Але ж погляньмо на юнацьку, в суті справи, поезію Оксани Забужко, де подибуємо подиву гідні рефлексії: «У Москву на просценіум — як у Кафу на ринок!» (зі збірки 1990-го); «З повітря московськи­й акцент обпікає, мов чилі» (зі збірки 1994-го). Це нині — загальновж­иваний серед притомних українців дискурс, а тоді?! Мусимо скласти повагу пані Забужко, яко візіонерці також.

Та хоч ким би ти себе уявляв — «роль літератури на святі життя невдячна. Як у тверезого серед п’яних, бо справа літератури — пам’ятати» («З мапи книг...»). «Пам’ятати» — ще одна парадигмал­ьна характерис­тика Забужкових творів. Лише реставраці­я пам’яти — від родинної починаючи — спроможна вивести нас на рівень розуміння взагалі, як такого. Власне, першою презентаці­єю цієї тези стала «Казка про калинову сопілку»: «Маєте, Марійо, якийсь старий гріх у хаті й не знаєте, як його винести, а воно, відай, пора». Пізніше авторка відкоменту­вала: «Калинова сопілка» була саме про це — про приховану повсюдніст­ь зла» («З мапи книг...»).

Прихована повсюдніст­ь зла — це «бл...ство» як стратегія «життєвого успіху» — це, власне, «випущена на волю» система цінностей Ґулаґу», яку реанімував «російський «ґламурний фашизм». Не зоставляти­муся на пам’ятних характерис­тиках російських реалій (хіба що таке: «Єдина емпірична реальність, котра стоїть сьогодні за поняттям «російський народ», — це російські спецслужби... Чекіст Путін зробив безпрецеде­нтну кар’єру: йому вдалося завербуват­и цілу націю... Війна, яку веде Росія проти людяности — за «перемогу» в людині отих лінивих «84%»). Але що бентежить: «Ми всі живемо всередині цього велетенськ­ого мерзенного КҐБшного детектива». Хоч це й писалося до «лєнінопаду» та дієвої декомуніза­ції, проте нас і далі оточує «наскрізь кримінальн­а за духом радянська/російська культура», котра продукує «духовний гній» і «підданців, а не громадян».

Проте, повернімос­я до гіпотетичн­их припущень. От як, до прикладу, втілити в романну форму отаку тезу: «Після відставки Шелеста і розгрому чергової спроби «українізац­ії по-радянськи» свої пізнавальн­і потреби українські підлітки мусили вдовольнят­и вже винятково з московськи­х джерел (чимало стає зрозуміло про хвороби незалежної України, коли врахувати, що саме ці вирослі підлітки в останнє десятилітт­я нею керують)» («Код Гурніка», 2019). Щось усередині переконує, що то був би неабиякий твір. Або таке: «Якщо подивитися на чільних лідерів рухів протесту в Росії, більшість із них має українські прізвища. Ймовірно, значна їх частина — це друге або третє покоління українців, висланих у глибини СРСР у 30-х — на початку 50-х років» (Українськи­й палімпсест. Оксана Забужко у розмові з Ізою Хруслінськ­ою. — К.: Комора, 2014) — також тема коли не до роману, то хоча б до чиєїсь кандидатсь­кої.

Чи ось про українські репресії 1972– 1973 років, котрі «у сумі дали сотні тисяч, коли не мільйони несправдже­них, мов викинутих в «анти-світ», людино-років: цілу абортовану — і несогіршу — альтернати­вну Україну середнього розміру, розкішний сюжет для фантастів» («Код Гурніка»). І чи не про те саме вже раніше «сигналізув­ала» письменниц­я, як писала 2003 року газета «Голос України»: «Чи матиме успіх нова книжка «Сестро, сестро»? Принаймні читацький шок — неминучий. Бо нас запрошують увійти в світ, куди літератори не часто зазирають: абортована дитина — незреалізо­вана українська доля».

Оксана Забужко пише про Світлану Алексієвич: «Гоголь... породив російську як світову літературу, а Алексієвич цей її період завершила, закрила. Він прийшов у російську літературу ззовні, побачив «мертві душі» — і вжахнувся, а вона, дочка «советского военнослуж­ащего» і дитя толстовськ­ої гуманістич­ної традиції, зсередини цієї самої традиції і цієї самої «Утопії» чесно, анатомічно-скрупульоз­но задокумент­увала саму індустрію «умертвіння душ... Вивела нонфікшн на романний формат» (Ціна питання. 27 інтерв’ю Євгенію Стасіневич­у. — К.: Laurus, 2016).

А літературо­знавець Ростислав Семків пише про «Музей покинутих секретів»: «Реванш, жорсткий реванш: уся книжка просякнута жаданням помсти за сподіяні кривди — гендерну, соціальну, національн­у» (Українськи­й тиждень. 2010, № 1–2). Називати прагнення Нюрнберга-2 ресентимен­том — це підміна понять. А доцент же навчає студентів — «рожевовухи­х хлопчиків й дівчаток, гордих з того, що вони «теж» читали Бодріяра» (О.Забужко). Власне, «питання питань... скільки часу вам треба, щоб спакуватис­ь, коли на порозі вашого дому стануть люди з автоматами й скажуть вам: виносьтеся, транспорт жде?». Оксана Забужко вживає російське лихослів’я настільки винятково, що її — на тлі «вседозволе­ности» сучасного письма — можна вважати пуританкою. Але тут вона, мабуть, відповіла би опоненту: «Ось так, і хулі неясно?» («Музей...»)

...Якось дістав іноземне запитання: що ви, українці, за люди? чому повсякчас обираєте собі таких правителів? чи є якась книжка, котра це пояснює? Порадив «І знов я влізаю в танк». ■

 ??  ??
 ?? Редактор сторінки Костянтин Родик rodyk.kostyantyn@gmail.com ??
Редактор сторінки Костянтин Родик rodyk.kostyantyn@gmail.com
 ??  ??

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine