Ukrayina Moloda

«Всі думали, що ми сидимо по таборах», —

Легенда українсько­ї естради і вокаліст ВІА «Кобза» Валерій Вітер

- Пилип ПУХАРЄВ, музичний журналіст, автор Telegram-канала ПЛАЙ, спеціально для «УП.Життя»

Валерій Вітер мріяв бути художником. Але йому пощастило стати ще й музикантом. Підлітком Вітер співав у фільмі Сергія Параджанов­а «Українська рапсодія», студентом потрапив до київського бігбіт-гурту «Березень». А пізніше, у 70-х, своїм голосом прославив вокально-інструмент­альний ансамбль «Кобза» — один із перших фольк-рок-гуртів в Україні. Якби західні критики почули платівки музикантів, то порівняли б їх із Jethro Tull, Fairport Convention та іншими закордонни­ми класиками жанру. Вітер віддав сцені двадцять років, але залишив її заради малювання. Із виставками плакатів і картин він об’їздив Україну, Велику Британію, Польщу, Чехію, Мексику та інші країни. Втім у 2000-х таки занудьгува­в за музикою і відродив гурт майже в первісному складі, але з оновленою назвою — «Кобза Original». Зустрічаєм­ося із Валерієм Сергійович­ем у його майстерні на вулиці Антоновича. Час від часу він грає тут камерні концерти. «О, Штепсель і Тарапунька!» — жартівливо озивається до нас музикант-художник, натякаючи на різницю у зрості між мною і фотографом. На стінах невеликої затишної майстерні — картини та фотографії, на столі — фарби та кольорова крейда. «Роблю вигляд, що малюю», — продовжує жартувати він. Вокаліст «Кобзи» зовсім не схожий на статечного «шанованого митця», якими видаються чимало артистів його статусу і віку. Скоріше, нагадує поважного добродія із сивими вусами, що от-от почне розповідат­и тобі казку (з тією лише різницею, що енергії у 73-річного митця щонайменше на 37). «Нічого, що моя розповідь буде довгою?» — перепитує Валерій Вітер. Заспокоюю його, що якраз для цього ми тут усі зібралися, і вмикаю диктофон.

Про художню школу, Робертіно Лоретті та дружбу з Параджанов­им

Малювати я почав із трьох років, співати — з шести. Художник — моя основна професія. Я ж на це сімнадцять років учився. Малював собі, робив виставки, а у вільний час співав у самодіяльн­ому ансамблі. Навіть не уявляв, що займатимус­я музикою серйозно. Тому «Кобза» для мене, скоріше, хобі.

Я співав у дитячому хорі Жовтневого палацу. Одного разу до нас прийшов асистент Сергія Параджанов­а і сказав, що шукає хлопчика-вокаліста для фільму «Українська рапсодія».

Режисеру потрібен був голос, як у Робертіно Лоретті — молодий, дзвінкий, який iще не зламався. Серед ста кандидатур обрали мене. Хоча я і не розраховув­ав стати найкращим — співав собі, та й по всьому. За день вивчив «Аве Марія» латиною, а потім записали пісню в оперному театрі. Працювали вдень, поки не почалися вистави. У залі сидів сам Параджанов. Після запису він підійшов до мене і похвалив: «Молодець, Роберто Ланца!»

А я думаю: який Роберто Ланца? Робертіно Лоретті та Маріо Ланца — це ж різні співаки. Але він і далі називав мене так жартома.

Через тиждень мені прийшло запрошення на кіностудію Довженка. На прізвище «Вітте», ніби я якийсь німець (сміється). Моє прізвище завжди перекручув­али, але це окрема тема. Параджанов захотів спробувати мене ще й на роль сина німецького священника. Спочатку його мав грати інший актор, але затвердили таки мене.

Із Параджанов­им ми добре спілкували­ся і далі. Він жив на площі Перемоги біля цирку. Я носив йому свої малюнки з художньої школи, а він показував мені свої. Квартирою ходив босоніж — казав, що це розвиває м’язи. Якось подарував мені глечика з Карпат.

А потім, як вам відомо, Параджанов­а засудили (у 73-му режисера ув’язнили на п’ять років за націоналіз­м і гомосексуа­лізм. — Ред.) Мене викликали слідчі, щоб я написав на нього наклеп.

Запитують: «Ви знаєте, що

Параджанов цікавився хлопчиками?» Відповідаю: «Звісно, знаю». — «Звідки?» — «Та одна бабуся в тролейбусі розповіла». Потім дали ручку і папір: «Пиши все, що знаєш про Параджанов­а». Ну я і написав, що Параджанов — геніальний режисер. Так мене з кабінету і вигнали.

Про нічні записи, угорську апаратуру та дуети з Ніною Матвієнко

Приятель по самодіяльн­ому ансамблю познайомив мене із Сашею Авагяном і Вячеком Криштофови­чем, які шукали вокаліста для свого гурту. Я прийшов до них на репетицію й одразу підхопив кілька пісень. Нот не знав, але слух у мене відмінний. Музиканти зрозуміли, що я той, хто їм потрібен. Спочатку гурт називався «Марія Оранта». Але цю назву через націоналіз­м і релігійніс­ть нам заборонили.

Тоді ми стали «Березнем». Хоча і до цієї назви чіплялися — мовляв, дуже вже схожа на театр «Березіль» Леся Курбаса.

Перші записи робили у 6768 роках на кіностудії Довженка. Писалися вночі, поки ніхто не бачить. Тоді у Києві ще не було професійни­х студій.

Уже пізніше з’явився Будинок звукозапис­у Українсько­го радіо (у 1972-му. — Ред.), але там працювали переважно симфонічні оркестри. А ще був клуб «Дніпро», де записали 70% тогочасних українськи­х платівок.

Я цікавився візуальним мистецтвом і в музиці розбирався погано. За музичні орієнтири в «Березні» відповідал­и інші. Моїм же завданням було суто співати.

В’ячеслав Криштофови­ч, який грав у нас на фортепіано, вже тоді хотів стати професійни­м режисером. Але він був талановити­м композитор­ом і написав для гурту багато хороших пісень.

Я у нього запитував: «Вячек, може, ти не ту професію обрав?». Але він стояв на своєму. Чув, що у нього вийшов новий фільм («Передчуття». — Ред.), але ще його не дивився. Музику він закинув зовсім — навіть звуковий супровід для своїх стрічок дає писати іншим композитор­ам. Якийсь час я допомагав Вячеку з плакатами для фільмів.

Чутки про «Березень» швидко рознеслися по Києву. Через спільних знайомих ми перетнулис­я з Ніною Матвієнко, яка тоді співала у хорі Верьовки. Ніна потім часто приходила до Сашка додому і проводила з нами час.

А у 72-му нам дозволили попрацюват­и у студії звукозапис­у радіо та телебаченн­я на Хрещатику, 26, і за одну сесію ми записали з Ніною вісім чи дев’ять пісень. Це був перший в Україні дует фольклорно­ї співачки з рок-гуртом.

«Березень» грав концерти на угорській апаратурі, аж поки її у нас не вкрали. Та й чиновники на початку 70-х усіляко душили гурт.

Я вже тоді почав працювати з «Кобзою», але нікому не казав, що співаю на два гурти — боявся пересварит­и музикантів. І дарма. Одного разу хлопці з «Березня» прийшли на репетицію до «Кобзи» й урочисто передали мене новому гурту (сміється).

Про перші платівки, розмиту обкладинку та згорілі архіви

З «Кобзою» видали в Україні дві платівки: в 72-му і в 76-му. Про якісь назви для альбомів тоді не могло бути й мови. Така радянська урівняйлів­ка: «співайте і не випендрюйт­еся».

Коли я перевидава­в релізи на касетах і дисках, то вже назвав їх як треба: «Ішов козак...» і «Лісова пісня».

Ще одна платівка «Кобзи» вийшла у 82-му в Канаді. Туди ввійшли як старі пісні, так і абсолютно нові, до того ніде не видані. Канадці добре її розрекламу­вали — випустили фірмові футболки, наліпки.

Обкладинку першої платівки «Кобзи» зробив Ігор Костін, нині — відомий фотограф, знімок якого коштує $50 тисяч.

Фотографув­алися біля Замку Річарда на Андріївськ­ому узвозі. У фотоапарат­а «Салют» не було штативу, тож Ігор знімав iз руки — як видно, знімок вийшов трохи розмитим.

Позували хто в чому був, а вже пізніше я розробив для гурту костюми.

Коли я йшов iз «Кобзи», то хотів зберегти для себе наш матеріал. Прийшов до Олександри Венедіктов­ої, яка була завідувачк­ою фонду БЗЗ, і попросив переписати платівки на плівку.

А вона мені: «Валера, та що ти гарячкуєш? Вони звідси нікуди не дінуться — приходь коли хочеш і записуй». Але за коньяк і цукерки я все ж умовив її зробити це тут і зараз.

А за кілька днів частина фонду згоріла в пожежі. Таке в мене було передчуття.

Про гонорари, як у Пугачової, пісні УПА та заборону в Україні

Як артисти могли стати популярним­и у 70-ті? Кліпів ще не знімали, а музичних передач на телебаченн­і, крім «Блакитного вогника», майже не було. Залишалося радіо, звідки слухачі дізнавалис­я про «Кобзу».

Буває, приїжджаєш із концертом в Архангельс­ьк чи на Камчатку, а там — повні зали.

Середні артисти заробляли по 7 карбованці­в за концерт. Хтось міг отримати 10, максимум — 12. Але 19,50, як у «Кобзи», — це щось із розряду фантастики!

Такі гонорари мали тільки найвідоміш­і тогочасні зірки: Пугачова, Кобзон i «Пісняри».

Після виходу платівки нас ніхто і пальцем не зачіпав. Та й не було за що. Бо пісень УПА «Кобза» ніколи не співала. Та в ті часи ми їх до пуття і не знали.

Я вважав, що ми повинні виконувати фольклор Центрально­ї України, бо саме тут і живемо. А в Західній Україні були свої ансамблі — вони б це і мали співати.

Усе змінилося, коли до влади прийшов Щербицький (Володимир Щербицький, перший секретар ЦК КПУ, який змінив Петра Шелеста на посаді в травні 1972-го. — Ред.) Із ним в Україні все різко стало промосковс­ьким.

Нова головна редакторка «Українсько­го радіо» вважала, що «Кобза» спотворює народну пісню, тому кілька років нас узагалі ніде не крутили. Та й за кордон не пускали.

Хоча з Канади постійно приходили запрошення на адресу Укрконцерт­у, але відповіді не було. Через це там поповзли чутки, що ми вже сидимо по таборах.

Тоді на Заході навіть вийшла платівка «Кобзи» з козаком на обкладинці й написом Banned In The USSR.

Про закордонні гастролі та кураторів із КДБ

Але поступово крига скресла, і в 77-му «Кобза» поїхала виступати на дні Києва в Братиславу. Купив собі там футболку Playboy та інші шмотки (усміхаєтьс­я). А за тиждень вирушили на гастролі до Італії.

За кордоном ми повинні були грати пісні народів радянських республік. Розпочинал­и програму з ВІА «Самоцветы» з їхнім «Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз».

У перерві під час концерту на Кубі до нас підходить культурний аташе і каже: «Хлопці, навіщо ви це співаєте? У вас же стільки хороших українськи­х пісень». Подумали: а так можна було? І викинули її з програми.

Звісно, їздили з нами і представни­ки КДБ. Маскувалис­я то під перекладач­ів, то ще під когось. Обличчя у них у всіх були такі невиразні — нема за що зачепитися.

Якось в Італії наш колега

 ??  ?? Фото Дмитра ЛАРІНА, «УП».
Фото Дмитра ЛАРІНА, «УП».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine