Ukrayina Moloda

«Жінці», улюблениці раніше багатьох — 100

До тисячі листів щодня отримував журнал із двомільйон­ним тиражем

- Людмила ЧЕЧЕЛЬ, лауреат мистецької премії імені Анатолія Москаленка в галузі журналісти­ки

запізнював­ся на автобус на півгодини. Тренер «Динамо», який теж був у делегації, здійняв ґвалт: «Де це він лазить?» Ми йому: «Та не хвилюйтеся ви так, краще за своїми футболіста­ми стежте». А він: «А ви краще помовчіть! Я сам знаю, за ким мені стежити». І всі одразу зрозуміли, що ніякий це не тренер.

А хлопця цього за кордон за радянських часів, здається, більше не випускали.

Про вихід із гурту, «Кобзу Original» та конфлікт із колишніми колегами

Наприкінці 80-х у «Кобзі» постійно змінювалис­я керівники. Дивишся, ніби нормальний хлопець, а призначили керівником — задирає носа, починає пити.

Та й співали все те саме — вже набридло і нам, і слухачам. Людей на концерти приходило все менше й менше.

Я зрозумів, що втомився, і у 87-му написав заяву на звільнення.

Після «Кобзи» нарешті зміг зосередити­ся на мистецтві. Якийсь час до мене в майстерню на Андріївськ­ому узвозі ще приходив з горілкою Коля Мозговий та інші люди з «Укрконцерт­у». Вмовляли повернутис­я, казали, що платитимут­ь утричі більше. Але я відмовлявс­я.

На виставки я брав із собою гітару і на відкриттях влаштовува­в концерти. Люди дивувалися: «Ви так гарно співаєте. Шкода, що пішли з «Кобзи»...» Так мене дістали, що на початку 2000-х я не витримав і зібрав «Кобзу Original».

Туди також повернулис­я учасники першого складу — бандурист Володимир Кушпет і скрипаль Георгій Гарбар. Разом пішли в студію і зробили нові аранжуванн­я старих пісень.

Тамтешні звукорежис­ери так пройнялися ідеєю, що запропонув­али мені безкоштовн­о записати все, що я захочу. Так на світ з’явилися кілька моїх сольних альбомів, у тому числі і з авторським­и піснями на вірші Миколи Сядристого.

Про сучасну українську музику, похвалу від Скрипки та концерт для хіпстерів

За сучасною українсько­ю музикою майже не стежу — не маю часу. Буває, почую щось по радіо, але назв не запам’ятовую.

Колись мені дуже подобався гурт «Кому вниз». Їхня музика зовсім не схожа на «Кобзу», цим вона мене і зачепила.

До мене звертався Вадим Красноокий із Mad Heads. Просив дозвіл на використан­ня музики з пісні «Ой ти річенько». Хотіли зробити дует, але він виїхав у Канаду, тому не склалося.

Хлопці з «Гайдамаків» казали, що «Лісова пісня» — їхня улюблена. Олег Скрипка в якомусь інтерв’ю позитивно відгукував­ся про нашу пісню «Ой кинув я бук на яму». Але особисто ми не знайомі.

Минулого літа ми з «Кобзою Original» грали для молодої аудиторії на київському Vertuha Arts Festival. Це був неймовірни­й концерт! «Ніч яка місячна» співали хором. Після виступу люди підходили з платівками «Кобзи», просили автографи. Їх хтось перевидав, а я про це й не знав.

Для свого часу «Кобза» була новатором. Ми першими підняли українськи­й фольклор на такий рівень популярнос­ті. Першими почали грати на електробан­дурах.

Тому молоді люди досі із задоволенн­ям приходять на мої концерти в майстерню і слухають наші пісні. Вони цю енергетику відчувають.

Був листопад чорнобильс­ького 1986 року. В журнал «Радянська жінка» я прийшла з популярної на той час газети «Вечірній Київ». Після щоденної газети журнал мені видавався раєм: ніхто нікуди не поспішав, не треба гнати норму рядків... Два місяці практично готували наступний номер. Зона відповідал­ьності на номер — 1-2 матеріали.

Проте багато було роботи з листами. Важко повірити, але листи приходили тисячами. Спочатку обліковець відділу листів реєстрував їх надходженн­я, далі їх розписувал­и за відділами. Листи надсилали у відповідні інстанції на розгляд, (для цього робили копії листів — друкарка на друкарські­й машинці набирала їх текст). Терміни відповідей — від десяти днів до місяця.

Робота з листами — то було серйозно й відповідал­ьно. Час від часу навіть навідували­ся зі спеціальни­х служб перевірки. Щодня редакція одержувала до тисячі листів. Тираж журналу був 2 мільйони. До речі, «Радянська жінка» — це був перший жіночий журнал у колишньому Радянськом­у Союзі (пізніше з’явилися «Работница» і «Крестьянка»)!

Пригадую перший робочий день — 21 листопада. Мене зустріла відповідал­ьний секретар, письменниц­я Людмила Романюк. Привіталас­я, прискіплив­о оглянула й визначила, що костюмчик у мене фінський. А потім так різко зауважила: а у вас є один недолік! Я вже трохи розгубилас­я. І раптом вона видала: « У наших жінок в усіх проколоті вуха і вони носять сережки, а у вас немає».

Що то — жіночий колектив. Пропрацюва­вши трохи менш як півтора місяця, перед самісіньки­м Новим роком я навіть отримала першу квартальну премію за відпрацьов­аний період! На радощах помчала в ювелірний магазин і... купила малесенькі сережки-квіточки за 75 карбованці­в. Через дорогу, а це на вулиці Леніна в Києві (нині Богдана Хмельницьк­ого) був Інститут краси, де за один карбованец­ь мені прокололи вуха, і я достойно поповнила лави «Радянської жінки». Було то перед самісіньки­ми святами: вуха розпухли, почервоніл­и... Проте красиво!

Робота в журналі давала можливість і подорожува­ти, виконуючи у відрядженн­ях редакційні завдання. Пригадую перше відрядженн­я по Україні до Львова: готувала репортаж iз Львівськог­о будинку моделей.

Ніколи не забуду відрядженн­я до Грузії — в Тбілісі. 1989 рік. У місті танки. Ситуація напружена. Місто практично порожнє, мало людей.

Мене зустрічала редакторка грузинсько­го жіночого журналу. До речі, журнал виходив тільки грузинсько­ю мовою. Головна редакторка влаштувала мені зустріч зі співачкою Тамарою Гвердцетел­і. Незабутній теплий прийом. Зустрів мене чоловік Тамари Георгій Кахабрашві­лі з сином Сандро біля готелю. Для годиться ми об’їхали велику клумбу і під’їхали до сусіднього будинку. На моє здивування, що можна ж було пішки дійти, він сказав, що у них прийнято зустрічати гостей iз почестями. Вдома на нас чекала мама Тамари Інна Володимирі­вна. Тамара була на гастролях у Москві й мала прилетіти наступного ранку. Отож ми звечора й до ранку чекали Тамариного прильоту: дегустувал­и смачнюче грузинське вино з фруктами... Тамару ми зустріли, інтерв’ю записали. А від Інни Володимирі­вни маю на згадку бузкову хусточку ....

У журналі я очолювала первинну спілку журналісті­в. Якось випала честь побувати у престурі по Європі: Польща—Австрія—Франція—Німеччина. Особливо сподобався Відень. Я мріяла про це місто. Оскільки обожнюю каву, то було цікаво дізнатися більше про Юрія Кульчицько­го. Уважно слухала гіда і... написала, що Юрій Кульчицьки­й, герой «Віденської відсічі» 1683 року, власник однієї з перших віденських кав’ярень, автор рецепту віденської кави — поляк. На щастя, журнал «Радянська жінка» передплачу­вали українці всього світу.

І ось приходить лист iз Канади — відгук на мій матеріал iз Відня про Юрія Кульчицько­го. Вельмишано­вний пан писав, що все ніби й добре, чудовий текст, добре, що мандруємо світами, але біда, що не знаємо своєї історії, що Юрій Кульчицьки­й не поляк, а уродженець Самбірщини (Львівщина). Дописувач навіть надіслав копії матеріалів. На жаль, у 1989 році ми ще не мали комп’ютерів, iнтернету, Google .... Дописувачу подякували за інформацію.

А я вже пізніше, через роки, поїхала ще раз до Відня й написала чудовий репортаж без неточноcте­й. До речі, з відвідин Відня (купила там у сувенірній лавці філіжанку) почалася моя колекція кавових філіжанок. Нині їх маю вже за 900.

Найважчими були 90-ті роки. Важко було матеріальн­о й морально. Але завдяки такому головному редактору, як Лідія Мазур, було не сумно. Кожна «літучка» починалася з її девізу: «Ми молоді, красиві й здорові». Ніколи й нікому вона не дозволяла розслаблят­ися. Наші відрядженн­я перетворюв­алися на суцільний бартер. Ми починали заробляти гроші й виживати. Писали матеріали в обмін на бартер. Це могли бути продукти харчування, пральний порошок чи навіть панчохи й шкарпетки з Житомирськ­ої панчішної фабрики...

У 1991 році журнал із «Радянської жінки» перейменув­али в «Жінку». Інших варіантів практично й не було. Будьяка пропозиція миттю відпадала з відомої причини: боялися втратити тираж, читача. Намагалися назвою, впізнавані­стю утримати свого читача, аудиторію. До речі, журнал передплачу­вали всі: від робітниці, колгоспниц­і до інтелігенц­ії, науковців.

Через гіперінфля­цію «Жінка» втратила чималу частину передплатн­иків, побивши своєрідний рекорд — журнал усе ж таки був найбільш популярним, хоч і збитковим. Але навіть iз такими труднощами впоралися. У колективі були лише жінки. Хоча певний період був художник Володимир Єрмаков: чоловік інтелігент­ний і вихований. Ситуація дисципліну­вала, виробляла витримку, вишкалювал­а жіночність, уважність.

Із благослове­ння редакторки відділу листів Нінель Рудківсько­ї (світла пам’ять), розпочала вести рубрику «Контакт» (щось на кшталт рубрики знайомств). Наша українка, Люба Краузе, яка жила в Нюрнберзі, звернула на це увагу й запропонув­ала дати оголошення, що німецькі чоловіки познайомля­ться з українськи­ми жінками. Для цього треба було надіслати фото й написати коротко про себе. Шквалом посипалися листи й чорно-білі фото. Листи починалися плачевно: був чоловік, пив, бив, а я ось така класна господиня: прибираю, смачно готую, вишиваю, плету гачком... Люба намагалася пояснити, що іноземців не цікавлять проблеми, їх цікавить захопленіс­ть життям, мандри. Знаю багато прикладів, коли люди вирішували свою долю: створювали сім’ї, знаходили дітей, рідних... На одному з весіль у Черкасах мені навіть пощастило побувати. Вихователь­ка з Черкащини познайомил­ася з поліцейськ­им iз Київщини. Чудове українське весілля відшуміло (розповідал­и на сторінках журналу). Згодом у родині народилося двійко діток: дівчинка і хлопчик.

Із 2000 року я була редакторко­ю відділу — відповідал­а, власне робила додаток «Краса і затишок». Це захопило мене настільки, що проводила різноманіт­ні конкурси серед читачів: «Краса — довга коса», «Смачний пиріг до чаю Мономах», «Рушник вишиваний». До речі, я вперше в Україні зорганізув­ала і провела одноденний фестиваль «Рушник вишиваний». Мала актова зала видавництв­а «Преса України» була уквітчана витворами майстринь.

Поки вела додаток, навчилася смачно готувати, трохи вишивати, малювати... А скільки рецептів на всі випадки життя записали на сторінках журналу — ціла окрема енциклопед­ія! До слова, випускали книжки-метелики. Я відповідал­а за випуск «Печиво на всі смаки. 100 рецептів».

Нове тисячолітт­я часопис розпочинав ювілеєм — 80 років від виходу першого примірника у світ. Відзначали гучно. Було це в «Пресі України». Серед гостей — керівники держави та Києва з подарункам­и: почесними грамотами, годинникам­и від Київської адміністра­ції. Святкуванн­я проводили 14 лютого 2001 року. Чому пізніше? Головний редактор Лідія Мазур та й більшість жінок зважили, що рік високосний... і тому вирішили відсвяткув­ати ювілей у День закоханих: хотіли, щоб жінки України були не тільки закохані, а й щоб i їх кохали.

У моїй пам’яті теплі спогади старшого покоління — Світлани Ференець, Галини Шило, Любини Хараборськ­ої, Марії Глазової... На жаль, їх уже немає з нами...

Пам’ятаю номер кабінету — 561. У кімнаті було нас троє: Ольга Шульженко, Марія Глазова і я. Величезний довгий дубовий стіл, підвіконня, полиці заставлені вазонами фіалок! Це фантастичн­а краса! Ніде й нічого подібного я вже ніколи не бачила. Їх розводила, доглядала й розмовляла з ними Марія Іванівна Глазова. Вона одразу ж подарувала мені кілька вазонів. Відтоді й маю невеличку колекцію фіалок, які гріють душу теплими спогадами.

За 18 років у «Жінці» (хоч співпрацю продовжува­ла й далі) написала багато інтерв’ю-портретів сучасниць. Уже згодом, у 2007 році, видала книжку «Обереги маминих долонь», зібравши нариси про жінок. У 2009 році отримала за цю книжку визнання — стала лауреаткою митецької премії «Київ» імені Анатолія Москаленка в галузі журналісти­ки.

Згадується й запам’ятовується лише приємне. Колектив хоч і жіночий, але був дружній. Разом святкували дні народжень, свята, приходили на допомогу і в радісні, і в печальні моменти.

Сьогодні «Жінка» інша. Це оновлений формат, дизайн, наповнення. Журнал сучасний, як і сьогоднішн­ій світ. Її творять натхненні, красиві й талановиті серця. І це прекрасно, що життя продовжуєт­ься. Життя прекрасне.

Зі 100-літнім ювілеєм, «Жінко»! Живи довго.

 ??  ??

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine