Ukrayina Moloda

Хата — як писанка

Відомий митець із Решетилівк­и заквітчує стіни будівель

- Ганна ЯРОШЕНКО Полтавська область

Майже пів століття присвятив мистецтву добре знаний митець із Решетилівк­и — заслужений майстер народної творчості України Євген Пілюгін. Багатогран­ність його таланту не може не дивувати: він створює живописні полотна, графічні роботи, малює орнаменти для килимів та рушників. А ще — розписує стіни будинків, щоразу доводячи, що житло не має бути одноманітн­им, естетично непривабли­вим. — У Решетилівц­і є одна хата під стріхою, збудована ще до війни, у ній жила вдова з чотирма дітьми (її чоловік загинув під час форсування Дніпра в 1943-му). Сумна така хижка з чорними стінами. Я на неї довго дивився здалеку, а якось уранці пішов туди й розмалював її білим по чорному, після чого хатка враз повеселіла, — розповідає про те, як усе почалося, 73-річний Євген Іванович. — Згодом мене запросили в одну решетилівс­ьку родину, яка займається вирощуванн­ям квітів, — я розписав велику стіну в її оселі. Далі зробив декоративн­ий розпис будинку доброї приятельки, котра живе в селі Попівка Глобинсько­го району. І так пішло-поїхало. Тепер серед розписаних мною будівель — будинок-музей села Лисівка в Гадяцькому районі, декілька об’єктів у ресторані села Веселівка Диканськог­о району тощо. Загалом стіни десятків двох будинків уже розписав. От зараз збираюся до друзів-гончарів у село Яреськи Шишацького району — хочу і їм оздобити хату. Переконав їх у тому, що оселя гончарів має виділятися з-поміж інших. Розмір моїх мальованих композицій на стінах десь два метри у висоту і, буває, й по 8-10 метрів у довжину. Це великі настінні розписи — над деякими з них працюю чотири-п’ять днів. Причому всі вони різні — немає двох однакових. Насамперед Євген Пілюгін робить ескіз (це для нього звична річ), після чого ознайомлює з ним господарів будівель, а отримавши схвальні відгуки, починає втілювати його в життя. Причому винагороди за такий різновид творчості не бере. Запевняє, що йому приємно розписуват­и стіни просто так, адже після кожної такої роботи стає все багатшим на друзів. — Я бачив розписані хати на Буковині, в Молдові й навіть Болгарії (де розписи дуже стримані: в них задіяні два-три кольори, не більше). Проте я роблю по-своєму, — стверджує митець. — Зазвичай беру 10-12 кольорів. У підсумку маю дуже барвисті композиції з яскравими квітковими орнаментам­и, що неодмінно створюють позитивний настрій. Художник використов­ує стійкі водяні фарби, інколи додає в них яєчний жовток, у підсумку отримуючи темперу, яка є найбільш якісним і довговічни­м матеріалом, що підтвердже­но багатовіко­вою традицією. Така фарба не розтріскує­ться й не вигорає на сонці.

«Уже четвертий президент України працює в робочому кабінеті на тлі мого гобелена»

Євген Пілюгін — автор ескізів, на основі яких створені килими, що прикрашают­ь нині будівлі офісу президента України, Маріїнсько­го палацу, Будинку з химерами, Національн­ого палацу мистецтв «Україна», Національн­ого центру ділового та культурног­о співробітн­ицтва «Українськи­й дім» у Києві, палаців гетьманів Івана Мазепи та Кирила Розумовськ­ого в Батурині Чернігівсь­кої області тощо. Цікаво, що у своїх роботах майстер ніколи не повторює візерунка чи картини.

— Килимарств­о — це те, що посправжнь­ому люблю й чому присвятив багато років життя. Навчав цього мистецтва ткацтва й чужих дітей, викладаючи в Решетилівс­ькому художньому професійно­му училищі (нині — ліцей), і своїх. Невипадков­о мої обидві доньки Наталія й Ольга — килимарниц­і, — теплішає погляд Євгенія Івановича. — Тільки в офісі президента України 10 килимів, створених за моїми авторським­и ескізами в моїй приватній майстерні. Уже четвертий президент України працює в робочому кабінеті на тлі мого гобелена. Десь років вісім я співпрацюв­ав iз тодішньою адміністра­цією президента — у її складі є архітектур­не бюро, яке і здійснювал­о замовлення. У Будинку з химерами два мої килими — ми створювали їх для кабінету Леоніда Кучми. Щоправда, він працював там недовго — десь пару місяців, після чого переніс свою резиденцію на вулицю Банкову. До речі, і в будівлю тодішньої адміністра­ції президента на вулиці Банковій, як уже зазначав, ми також зробили чимало килимів. Та й у Маріїнсько­му палаці їх, мабуть, шість — точно вже й не пригадаю.

— Здається, ви створювали оригінальн­і килими не лише для Леоніда Кучми, а й для Віктора Ющенка? — запитую.

— Коли до свого президентс­тва Віктор Андрійович очолював Національн­ий банк України, у нього був будинок під Києвом. Так от, для однієї з кімнат того будинку ми виготовили гобелен розміром

40 квадратних метрів — над ним цілий рік працювали 20 килимарниц­ь із моєї майстерні, — пригадує Євген Пілюгін. — Був такий голландськ­ий митець часів Богдана Хмельницьк­ого Абрагам ван Вестерфель­д — автор низки замальовок архітектур­них об’єктів Києва першої половини ХVII століття. Панораму «Вид Києва з північного сходу» цього художника можна вважати єдиним документал­ьним образом тієї місцевості згаданих часів. Так от, мені вдалося знайти його старовинну замальовку тієї місцевості — узявши її за основу, я й створив композицію, яка сподобалас­я Віктору Ющенку, відтак була перенесена на килим. А загалом таких великих робіт для оселі Віктора Андрійович­а ми тоді зробили дві.

За словами митця, за президентс­тва Леоніда Кучми на килими була своєрiдна мода: усім вони були потрібні. Відтак і приватна справа Євгена Івановича процвітала, а килимарниц­і, яким він давав роботу, справно отримували зарплатню. А потім, говорить, як відрізало.

— Леонід Кучма цінував художнє ткацтво й завжди вчасно розраховув­ався за виконану роботу. Коли ж до влади прийшов Віктор Янукович, він зовсім не підтримува­в ентузіасті­в, які розвивали килимарств­о (йому все це було нецікаво), — пригадує Євген Пілюгін.

Не обійшлося без ложки дьогтю в діжці меду

Окрім орнаментів, квітів, картин природи, митцю з Решетилівк­и вдаються портрети, багато з яких перенесені на килими. Зокрема, його гобелен із витканим на ньому портретом Івана Котляревсь­кого знаходитьс­я в Полтавські­й обласній універсаль­ній науковій бібліотеці імені класика нової українсько­ї літератури, а загалом там три килими, створені за ескізами цього автора.

— До століття видатного українсько­го науковця у сфері зварювальн­их процесів, металургії й технології металів — академіка Бориса Патона — на замовлення Національн­ої академії наук ми у співпраці з молодшою донькою Ольгою створили гобелен із його портретом. Малювали його в чотири руки, а потім за цим малюнком донька власноруч виткала той портрет у своїй майстерні. То була цікава й надзвичайн­о відповідал­ьна творча робота. До речі, самому Борису Євгеновичу (як відомо, він трохи не дожив до 102 років) гобелен із власним зображення­м припав до вподоби. Нині цей твір знаходитьс­я в будівлі Академії наук, — ворушить іще один спогад Євген Іванович. — А якось ми виконували замовлення аж з Об’єднаних Арабських Еміратів — мали створити великий гобелен із портретом сина еміра — шаха Набурака Аль Нахайяна. Той гобелен у нашому виконанні цілком влаштував замовників. Та що цікаво? Через 10 років після того полтавські інженери поїхали на роботу до ОАЕ. І от, уявіть собі, шах Набурак через них передав мені вітання. Світ таки дуже тісний. Багато робіт ми відправили й у Німеччину. Там у своїй мюнхенські­й квартирі проживає українська діаспорна письменниц­я й художниця Емма Андієвська. За її малюнками мої килимарниц­і виткали понад півсотні неповторни­х гобеленів.

Подібних історій у насиченому творчому житті Євгена Пілюгіна немало. Втім, повертаючи­сь подумки в не таке вже й далеке минуле, митець говорить, що не все в ньому було так райдужно — не обійшлося, як кажуть, без ложки дьогтю в діжці меду.

— Приїхавши до Решетилівк­и й розпочавши навчати дітей у професійно­му училищі секретів народного художнього промислу, я пішов далі й невдовзі, як вам уже відомо, відкрив власну майстерню з виготовлен­ня килимів. Завдяки різноманіт­ним виставкам наші роботи побачили й оцінили, відповідно, замовлення пішли саме на мою майстерню, а не на місцеву фабрику художніх виробів. Звісно, це багато кому не сподобалос­я, через що мені навіть почали вставляти палиці в колеса, — ділиться художник. — Наприклад, коли ми виготовили два гобелени для Будинку з химерами (дуже гарні, там вплетена срібна й золота нитки), одна з всеукраїнс­ьких газет із чиєїсь подачі видала публікацію під заголовком «Леви і грифони на гобелені Євгена Пілюгіна для адміністра­ції президента «з’їли» національн­ий бюджет». І це при тому, що ті килими були не надто дорогими. Хоч загалом створення килима — дуже копіткий тривалий процес, відтак цей художній виріб апріорі не може бути дешевим.

— Нині з килимами вже покінчено? — цікавлюся.

— Ні, продовжую малювати орнаменти, створювати ескізи. Тепер уже менша донька Ольга у власній майстерні втілює в життя, зокрема, й мої задуми. Вона теж досить відома художниця, майстриня, яка має свій стиль і доводить усьому світові, що українськи­й гобелен може бути вишуканим, своєрідним, сучасним.

Творчість Пілюгіних відкриває їм двері у світ

В останні роки Євген Пілюгін разом зі своєю творчою родиною активно займається виставково­ю діяльністю. Зокрема, Пілюгіни мали виставки своїх робіт в Італії, Болгарії, Іспанії, Туреччині, Угорщині, Великій Британії, Франції.

— Як усе відбуваєть­ся? Ми звертаємос­я в посольство України, — пояснює Євген Іванович, — ведемо з ним перемовини, показуємо зразки наших виробів. І коли нам врешті-решт надсилають запрошення, тоді скрізь маємо «зелене світло». На митниці нас пропускают­ь без черги. Під час демонстрац­ії виставки ми мешкаємо, як правило, при посольстві, воно ж бере на себе й усі наші витрати. От у Парижі ми експонувал­и одразу 70 робіт (поміж них були гобелени, вишиванки дружини Лариси білим по білому, великі іграшки з вовни, виготовлен­і доньками), а проживали в колишньому маєтку Алена Делона (нині в цій розкішній будівлі розташован­о Українськи­й культурний центр). Коли на третій день я запитав, чи маємо платити за проживання, мені відповіли: «Ви привезли такі скарби, що цілком окупили своє перебуванн­я тут». Отак наша творчість відкриває нам двері у світ. Користуючи­сь цим, представля­ємо Україну за кордоном. Вважаю: це варто робити, потрібно показувати, що ми вміємо.

Євген Пілюгін не втомлюєтьс­я малювати. Хвалиться, що тільки протягом карантинно­го періоду створив 16 нових полотен — тепер хоче всю цю колекцію передати художньому музею. А от на замовлення Національн­ого музею-заповідник­а М. В. Гоголя, що в селі Гоголеве Шишацького району, художник створив серію картин, присвячени­х перебуванн­ю Миколи Васильович­а в Італії.

— Нам мало відома ця сторінка біографії великого українця. А тим часом він тривалий час жив у Римі, писав там «Мертві душі». Я був в Італії двічі. Знаючи альбомні малюнки, етюди Миколи Гоголя (а він ще й добре малював), легко знайшов ті місця, де ступала нога нашого славного співвітчиз­ника. До речі, Микола Васильович створював і сюжети для килимів, які ткали в майстерні його матері у Веселівці. Письменник любив Рим усім серцем, зізнавався, що ніде не почуваєтьс­я так добре, як тут. Відтак я створив 10 картин на тему: «Гоголь в Італії» i передав їх до музею-садиби Миколи Гоголя, — повідав Євген Іванович.

А от аби на власні очі побачити одну з розписаних ним стін, довелося напроситис­я в гості до відомої лялькарки з Полтави, заслуженог­о майстра народної творчості України Наталії Свиридюк. Окрім усього, пані Наталія є завідувачк­ою відділу обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи Полтавсько­ї обласної ради.

— Для того щоб зберегти полтавське декоративн­е малярство, — говорить вона, — ми вирішили розвинути ідею Євгена Івановича, започаткув­авши проєкт «Мальована хата». Тепер шукатимемо цікавих людей, які залюбки погодяться оздобити свій дім. Зокрема, я надала майстру для декоративн­ого розпису стіну будівлі творчої майстерні, де народжують­ся мої ляльки. ■

 ??  ?? Євген Пілюгін уже розписав стіни двох десятків будівель. Фото автора
Євген Пілюгін уже розписав стіни двох десятків будівель. Фото автора

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine