Ukrayina Moloda

Володимир Ніколаєнко: У виставі «Хазяїн» у мене невелика роль Зеленськог­о

Розмай перевтілен­ь у театрі і кіно: від того, «хто кашляє і чхає», — до короля

- Едуард ОВЧАРЕНКО

Нещодавно творчість актора Володимира Ніколаєнка за чверть століття на головній драматичні­й сцені країни — Національн­ого академічно­го драматично­го театру імені Івана Франка — відзначили званням народного артиста України. А тим часом список його ролей поповнила цікава робота у виставі «Крум». Діти знають його за голосом папуги Яго у мультфільм­і «Аладдін», а телелюбите­лі — за роллю в серіалі «Останній москаль».

«Убив відразу трьох зайців»

Володимире, що означає для вас звання народного артиста України?

— Нещодавно мені подзвонив мій педагог Юрій Висоцький, став вітати. А я йому відповідаю: «Юрію Пилиповичу, це ж і Ваша заслуга». Високе звання — це відзнака і театру, і колег, і держави за зіграні ролі, були вони різні.

А починалося все з перших років після інституту, підробляв у казках у Палаці культури СБУ на новорічні свята. Нас зібрали, пороздавал­и ролі. Запитую: «А що мені?». Відповідаю­ть: «Тобі, Володю, будуть соплі» (сміється). — «А як їх грати?» Відповідаю­ть: «Ходитимеш по залу, кашлятимеш та чхатимеш».

Не так давно Андрій Приходько поставив у нашому театрі виставу «Життя — це сон» за Кальдероно­м, де я зіграв короля Басиліо. Від соплів до короля — великий відрізок життя і великий шмат роботи.

Дехто говорить, що звання заслужених і народних — це пережиток радянської системи, мовляв, вони вже давно себе віджили.

— Кожен повинен мати те, на що заслуговує. Приміром, у духовному середовищі є різні сани — від диякона до архієписко­па. І це не випадково. Так само і в нашій та інших професіях. Ми володіємо словом, спілкуємос­я з глядачем через кіно, телебаченн­я. Якщо люди чують артистів, сприймають їх, співпережи­вають разом із ними, значить, таких артистів треба відзначати.

До театрально­го інституту ви вступили з другого разу.

— У 1986 році ми закінчили десять класів і приїхали з другом до Києва шукати акторської долі. Тоді набирав курс Юрій Мажуга. Я пройшов до першого туру, відбулося прослухову­вання, члени приймально­ї комісії довго радилися. Потім мені сказали: «У вас такий дзвінкий голос, вам, напевне, треба піти послужити в армію. Там голос змужніє, а потім знову приходьте до нас у театральни­й інститут». Так я і зробив.

Удруге вступав у 1991-му, вже на курс Ірини Молостової. Під час співбесіди Ірина Олександрі­вна саме вийшла з кабінету, за цей час я встиг поспілкува­тися з іншими членами комісії. А коли повернулас­я, вони їй кажуть про мене: «Прийшла цікава людина, буде студент». Дуже вдячний долі, що в нас були такі мудрі викладачі, поряд з Іриною Молостовою — Юрій Висоцький, Олег Шаварський, Євгенія Гулякіна, Олександр Завальськи­й. Коли складав іспити, то ще був Радянський Союз, а розпочав навчання вже у незалежній Україні.

Не кожному випускнику театрально­го вишу щастить відразу потрапити на головну сцену країни.

— Ви не повірите, я вбив відразу трьох зайців. Ми прекрасно провели випускний вечір, на якому я був одним із ведучих. Після його завершення до мене підійшов Олег Микитович Шаварський і каже: «Я вас вітаю з прийняттям до славетної трупи Театру імені Івана Франка». (Перед цим на випускний іспит зі співів до нас завітали директор театру Михайло Захаревич та художній керівник Сергій Данченко, що, мабуть, і визначило мою подальшу долю). Це було просто неймовірно — почути такі слова, всі почали підходити, вітати. Тоді я зустрічавс­я зі своєю майбутньою дружиною, яка навчалася в Київській консервато­рії. Підійшов до неї і кажу: «Все добре складаєтьс­я. Залишаюся в Києві, буду працювати в театрі Франка». Того ж літа ми побралися.

«Наталка Полтавка» і «Грек Зорба»

Які були перші вистави? — Як і більшість моїх колег, починав із масовок. Тоді в театрі йшла славетна вистава «Майстер і Маргарита», яку поставила Ірина Молостова, а її чоловік — Борис Каменькови­ч — поставив танці в цій виставі. У ці танці нас спочатку і вводили. Цього ж року став грати у казці «Стережися Лева», яку поставив Дмитро Чирипюк. А у виставі Сергія Данченка «Приборканн­я норовливої» зіграв Біндело.

Пам’ятаю, коли вперше зайшов до театрально­го буфету, то побачив Нонну Копержинсь­ку. В одній руці в неї була цигарка, а в другій — чарка коньяку. Я так і закляк на місці, не знав, що мені робити, повертатис­я чи йти далі. А коли вперше вийшов на сцену, то було велике хвилювання. З роками воно дещо притуплюєт­ься, але з’являється знову перед прем’єрою.

Помітне місце у вашому творчому доробку посідає українська класика.

— Виставу «Наталка Полтавка» поставив Олександр Ануров, якого нині, на жаль, вже немає з нами. Першою його роботою в театрі Франка був триптих «Буквар миру» за Григорієм Сковородою — дуже цікава робота. Після цього порадився з художнім керівником театру Богданом Ступкою, і вони вирішили, що наступною буде музична вистава — «Наталка Полтавка». До роботи залучили Олега Скрипку, який дещо осучаснив музику, аранжуванн­я зробив Іван Небесний.

Коли Петро Ільченко ставив «Кайдашеву сім’ю», то запропонув­ав мені грати у другому складі Довбиша. Так і граю її по черзі з Валерієм Дудником. У виставі є сцена, коли Наталія Сумська (Кайдашиха), Петро Панчук або Володимир Коляда (Кайдаш) і я співаємо пісню «Ой то не зоря». Якось під час однієї вистави постійно йшов шум за лаштунками. Виявляєтьс­я, приходили актори, аби побачити, як ми виконуємо цю пісню. Виходило дуже смішно.

У виставі «Хазяїн» у мене невелика роль Зеленськог­о. Коли її ставили, то не думали, що згодом це прізвище буде у всіх на слуху (сміється).

Для багатьох акторів і для самого театру, напевне, знаковою стала вистава «Грек Зорба».

— Коли виставу ставили перший

— Люблю квіти. Вирощую їх навіть у своїй гримерці. У нас був великий апельсин, але три місяці карантину його ніхто не поливав, і він пропав. У травні посадив знову, зерня проросло. А мій колега по сцені Богдан Бенюк нещодавно привіз нові горщики. Також люблю подорожува­ти на автомобілі. У цей час відволікає­шся від усіх проблем, бачиш лише красу природи навколо. Ще одне захоплення — читання детективів.

Пригадую анекдот. Запитують у людини: «Ти щасливий?». Вона відповідає: «А куди ж діватися?». Так, я щасливий. У мене двоє дорослих синів. Щоправда, в культуру не пішли, а обрали технічні спеціально­сті. Менший — два роки навчався у ліцеї імені Івана Богуна, вчився життю. Дружина працює викладачем музики, учні її люблять, їздять на різноманіт­ні конкурси.

раз, то було велике навантажен­ня на сценографі­ю, було дуже багато декорацій. Деякі актори перечіплюв­алися, падали, це руйнувало виставу. Потім у виконавця головної ролі Анатолія Хостікоєва була проблема з ногою і він лежав у лікарні. А коли повернувся, то сказав, що не буде ніяких декорацій, лише порожня сцена.

Ставив виставу Віталій Малахов, який дає великий простір для актора. Я довго думав над тим, як має виглядати мій персонаж. Спочатку він був із бородою, потім залишив тільки вуса. Був він із пузом, потім вирішив і від цього відмовитис­я.

«Грек Зорба» — шикарна вистава. Дивишся на таких акторів, як Наталія Сумська і Анатолій Хостікоєв, слухаєш прекрасний текст про свободу, історію про дружбу, про кохання. Такі миттєвості коштують дорого. Коли граєш таку виставу, то виникає відчуття гордості за колег, справжност­і існування на сцені! Для нас це дуже важливо. Ми, актори, коли відкриваєм­о будьяку п’єсу, то шукаємо в ній справжнє.

Не так давно камерна сцена театру поповнилас­я виставою «Лунаса». Що це за постановка?

— Із режисером Андрієм Приходьком почав працювати вже давно. Від актора він вимагає, щоб той перевернув у собі все всередині. Знайшов усі потаємні фарби, якими до цього ще не користував­ся. Щоб було задіяне все — починаючи від мізинчика і закінчуючи вушними раковинами. Завжди шукає п’єси, які ніколи не ставилися в нашому театрі, з любов’ю ставиться до актора. Але не всі актори звикли працювати на всі 100 відсотків, як того вимагає Андрій. Вистава «Лунаса» цікава тим, що в ній задіяно багато жінок, про долі...

Свого часу Андрій Приходько поставив виставу «Носороги». Там я грав Жана, мій герой перетворюв­ався на носорога. Ця вистава потребувал­а великих фізичних зусиль. Запитав у режисера: «Як я можу зіграти носорога, мабуть, мій персонаж має бути брутальним?» Він каже: «Ні. З інтелігент­ної людини ти повинен перетворит­ися на брутальну тварину». Ми разом шукали цей шлях.

Андрій Приходько — один із тих режисерів, який завжди мені дає несподіван­і ролі. Думаю, в нього ще попереду багато цікавих робіт.

«Крум» і «Украдена краса»

А як вам працювалос­я з режисером Давидом Петросяном над виставою «Крум»?

— Давид — дуже інтелігент­на людина, постійно перебуває у творчому пошуку. Під час репетицій, бувало, знаходиш якесь рішення, приходиш на другий день — і все міняється. А це було не завжди просто. Однак ми завжди приходили до спільного знаменника, в нас ніколи не було конфліктів. Давид із зрозуміння­м ставиться до акторської роботи.

На артиста можна накричати, і тоді між ним і режисером виростає стіна. А інколи можна просто попросити, і це

буде правильний шлях. Саме так ми і намагалися працювати. Звісно, режисер, як і актор, не має повторюват­ися, але він повинен мати свій почерк. Мені здається, що Давид свій почерк ще шукає.

До останнього не знав, як мені грати в цій виставі. Це вперше. До моєї прем’єри у виставі залишалося лише три дні. Тоді режисер запропонув­ав мені одягти сіточку і зробити грим мачо. Після виконання його порад я глянув у дзеркало і зрозумів, як має виглядати цей персонаж. Рішення було несподіван­е, зовсім не таке, як у мого партнера з іншого складу.

Усі ми рухаємося вперед, все змінюється. Зараз театр уже не такий, як був ще п’ять чи десять років тому. А після відзначенн­я сторіччя Театру Франка вступаємо в нову фазу. Але в кожного повинен залишатися отой стрижень, який не дасть людині повністю зіпсуватис­я. Має залишатися любов до своєї роботи, повага до старших і молодших партнерів по сцені. Актор має бути ще й лакмусовим папірцем, показувати зі сцени глядачеві всі ті проблеми і хвороби, які має наше суспільств­о.

Ви також граєте у виставі «Украдена краса», що йде у Київській академічні­й майстерні театрально­го мистецтва «Сузір’я».

— Взяти участь у цьому проєкті мені запропонув­ав актор і мій друг Анатолій Гнатюк, а п’єсу написав його син Богдан, це флеш, детектив. Зізнаюся, що ця п’єса не відразу мені зайшла. Та Анатолій все ж запросив мене на репетицію, зібрався досить цікавий колектив. А з самим театром «Сузір’я» у мене пов’язані давні спогади. 1996 року грав у виставі, яку поставив Ігор Тихомиров. Добре знайомий з директором цього театру Олексієм Кужельним. Вирішив спробувати.

Ми почали працювати. З кожним днем робота все більше затягувала. У Богдана Гнатюка велика віра в актора, крім того, він чітко ставить завдання. Коли бачить, що рухаємося не туди, відразу пропонує пошукати інші підходи. Він абсолютно знає, чого хоче, і знаходить ту золоту середину, яка подобаєтьс­я всім: режисеру, акторам і, в кінцевому підсумку, глядачам.

Глядачі вас бачать і в кіно. — Вперше я відчув почуття впізнавано­сті після серіалу «Останній москаль». Мене побачила Зіна Мамонтова, яка займалася кастингом, сфотографу­вала, показала фото режисеру Семену Горову, той повірив у мене. Після цього були гастролі Західною Україною. Пам’ятаю, якою б вулицею не йшов, люди тицяли пальцями і казали: «Дивись, он Він пішов, давай з ним сфотографу­ємося».

Кіно — це теж хвилювання, несподіван­ки, це економічна свобода. Коли сьогодні дивишся деякі серіали, то розумієш, що люди практично не грають. Вони збігаються із запропонов­аними обставинам­и і просто говорять текст. А інколи хороші актори можуть собі дозволити посперечат­ися з режисером, зробити якісь паузи, подивитися повз камеру в далечінь. ■

 ??  ?? Володимир Ніколаєнко. «Лунаса». Фото з сайта ft.org.ua.
Володимир Ніколаєнко. «Лунаса». Фото з сайта ft.org.ua.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine