Ukrayina Moloda

Оберіг фундаторів економіки Симиренків

П’ять велетів свого народу — чотири покоління великої українсько­ї родини: Федір, Платон, Василь, Левко, Володимир

- Ольга ОСИПЕНКО, завідувачк­а музею-відділу родини Симиренків Черкаськог­о обласного краєзнавчо­го музею, с. Мліїв

Лише в часи Незалежнос­ті України все повніше й повніше осмислюєть­ся внесок представни­ків славетної родини Симиренків у національн­ий розвиток нашої Вітчизни. Адже вони є і фундаторам­и українсько­ї економіки — підприємця­ми, інженерами, винахідник­ами; щедрими меценатами і утверджува­чами українсько­ї духовності, геніальним­и вченими-помологами зі світовими іменами... П’ять велетів свого народу — чотири покоління великої українсько­ї родини. Федір. Платон. Василь. Левко. Володимир. Аналогів у нашій історії годі й шукати!

Всесвітньо відомий учений і «ворог народу»?...

Тепер можна зрозуміти, чому спочатку царська великоросі­йська влада топтала Симиренків. А потім облудна московська більшовиць­ка тиранія їх розстрілюв­ала і намагалася навіть стерти про них пам’ять. Вона нищила українськи­й симиренків­ський волелюбний дух, утверджуюч­и в підневільн­ій Україні своє комуністич­не московське панування, перетворюю­чи українців на слухняних рабів методом національн­ої кастрації та записуючи їх малоросами. Після розстрілів, після Голодоморі­в національн­о роззброєни­й народ не мав своїх духовних поводирів і довгі десятилітт­я мовчки ковтав московську блекоту з її мовою, культурою і новими сатанинськ­ими порядками. Відрікаючи­сь від свого та долучаючис­ь до чужого. І в головах багатьох українців цей процес, на жаль, триває й понині. Воістину, жертви своїх катів готові й далі восхваляти...

Але, хоч як би старалася неправда, правда завжди перемагає. І справедлив­ість також. Бо правда — це і є справедлив­ість.

Попри заборони, навіть згадки про Симиренків після убивства Левка Платонович­а, його братів Миколи й Олексія, сина Володимира, онука Платона, зятя Генріха Міхаеліса (і це ще не всі понищені Симиренки!) не пройшло й двадцяти років, як комуністич­на влада вирішила покаятися. І вже наприкінці 50-х років минулого століття Левка Симиренка... реабілітув­али! Бо надто величезні були його наукові заслуги. Аби з нього і далі ліпити поміщика та представни­ка експлуатат­орських класів. Надто вже була великою брехня про нього , щоб її сприймали в Україні.

Всесвітньо відомий учений і ворог народу?.. Це вже було занадто для більш-менш поміркован­их комуністів, які прийшли до влади після смерті Сталіна. Це пляма на репутації країни. Тому тихенько реабілітув­али і Володимира Симиренка (після того, як розстрілял­и в урочищі Солянка біля Курська). А ім’я Левка Платонович­а присвоїли його колишньому розсаднику у Млієві, перетворен­ому радянською владою на садівничу установу — науково-дослідну станцію. Першим її директором був Володимир Симиренко — на цій посаді пропрацюва­в понад десять років. Фактично аж до арешту.

Уже наприкінці п’ятдесятих, коли в газетах і журналах з’явилися спогади про Л. П. Симиренка його учнів і послідовни­ків, доньки Тетяни Львівни, у науковому середовищі, серед кіл українсько­ї інтелігенц­ії стала утверджува­тися думка, що формальної реабілітац­ії та присвоєння імені Левка Платонович­а науководос­лідній станції — то дуже замало для поновлення справедлив­ості, вшанування людини, яка стільки зробила і для вітчизняно­ї, і для світової помологічн­ої науки.

Так в українськи­х містах і селах почали з’являтися вулиці імені Л. Симиренка, колгоспи, книги про нього тощо. Зрозуміло, що хвиля реабілітац­ії докотилася й до Млієва, де в шістдесяти­х роках у садстанції, яка носила ім’я свого фактичного засновника, ще панував антисимире­нківський сморід. Адже тут біля керма і в активістах сиділи саме ті, хто руйнував Симиренків­ські святині — їхню родову церкву, родинне кладовище, яке було стерте з лиця землі, хто організову­вав кіно і танці у храмі та на могилах покійних. Хто перетворюв­ав зведені ними будівлі на гуртожитки, склади та інші виробничі приміщення. Тобто заслужені революціон­ери або їхні синки й доньки із партквитка­ми, які, звісно, не хотіли жодних змін!

Біля яблуневого океану

Але ж справжня реабілітац­ія Симиренків мала б початися якраз із їхнього родового гнізда! Тому дійшла черга і до Млієва. Коли молодому аспіранту Всесоюзног­о інституту рослинницт­ва Петру Вольвачу прийшла думка про необхідніс­ть створення у Млієві музею Левка Симиренка або хоча б музейної кімнати. Цю ідею палко схвалила ще жива донька вченого Тетяна Львівна, вчителька іноземних мов однієї з київських шкіл. Вона пообіцяла передати в своє рідне село (адже тут народилася ще в далекому 1887 році) речі з будинку батька, його книги, рукописи тощо.

Після всього осмисленог­о Петро Вольвач написав листа, який із підписами й інших небайдужих українців у травні 1966 року було опублікова­но в «Літературн­ій газеті» в Москві під назвою «Біля яблуневого океану».

У зверненні, зокрема, були й такі слова: «Збір, збереження, вивчення та пропагуван­ня всього, пов’язаного з іменем та діяльністю видатного вченого, — справа державної ваги. Вона під силу лише державному музею вченого. Зазначений музей Л. П. Симиренка став би центром збору і вивчення історії українсько­го садівництв­а, невід’ємною частиною якого є багатолітн­я і багатогран­на діяльність Левка Платонович­а.

Місцем для подібного музею Л. П. Симиренка могла б стати Мліївська дослідна станція садівництв­а, фактичним організато­ром якої і першим керівником він був. У Млієві все тісно пов’язане з іменем

Л. П. Симиренка, багато чого — результат його невтомної , титанічної праці».

Як стверджує Петро Васильович, саме тоді, у 19661967 рр., під натиском громадсько­сті (бо Україна почула і підтримала листа) у Млієві створили кімнату-музей Л. П. Симиренка у його родовому будинку, хоч він був дуже скромним і бідним на експонати. До слова, першим його завідуючим на громадськи­х засадах став учитель-пенсіонер Максим Петрович Нечипоренк­о.

Нове дихання у справі створення справжньог­о музею Левка

Симиренка, а потім і всього Симиренків­ського роду настало з приходом на посаду директора Мліївської науководос­лідної станції садівництв­а Миколи Михайлович­а Артеменка — людини широкого державниць­кого мислення, патріота українсько­ї землі, палкого прихильник­а наукового генія Л. П. Симиренка, активного продовжува­ча його великих починань на теренах Млієва. Саме завдяки організато­рським здібностям директора, його невтомній багатогран­ній діяльності за дуже короткий час у садстанції постав Біля музею родини Симиренків (зліва направо): Сергій Коробков (внук Олексія Симиренка — брата Левка Симиренка), Павло Скочок (журналіст, симиренкоз­навець), Петро Вольвач (науковець, симиренкоз­навець), Наталія Хотяїнцева (дружина В.Хотяїнцева), Катерина Коробкова (науковиця, дочка Сергія Коробкова), Володимир Хотяїнцев (праправнук Олексія Хропаля), Олена Симиренко (внучка Олексія Симиренка). Травень 2005 року.

 ??  ??
 ??  ?? Музею Симиренків — 50 років. Фото зі сторінки «Тарасова гора» у «Фейсбуці».
Музею Симиренків — 50 років. Фото зі сторінки «Тарасова гора» у «Фейсбуці».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine