Ukrayina Moloda

«Радосинськ­ий батько»

Поет, публіцист і перекладач Дмитро Чередничен­ко відзначив 85-ліття

- Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО

У його затишній квартирі на Оболоні (неподалік станції метро «Героїв Дмитра», як любить він жартувати) завжди було людно. Тут часто збиралися письменник­и обговорити нові твори і події в країні, сюди приїжджали відомі поети з Білорусі та Литви, приходили по пораду молоді літератори. Усе своє життя Дмитро Чередничен­ко присвятив двом речам: наставницт­ву і любові до рідного слова.

Книги, що вчать любити рідний край

«Радий вас усіх бачити. Ну що ж, хто що цікавого приніс цього разу?». Приблизно такими словами понад двадцять років щомісяця розпочинал­ися засідання літературн­ого об’єднання «Радосинь», яке Дмитро Чередничен­ко започаткув­ав у далекому вже 1992-му. За ці роки через його руки пройшли сотні книг студійців, редактором яких він був, відшліфува­лися сотні талантів, які спочатку важко було розгледіти, а близько сотні початківці­в, завдяки настановам Дмитра Семеновича, з часом стали членами Національн­ої спілки письменник­ів.

Але «Радосинь» — це лише невеличка частинка багатої творчої біографії Дмитра Чередничен­ка. Народився він 30 листопада 1935 року в селі Межиріч Канівськог­о району Черкаської області. Того самого Межиріча, де ходив князь Гліб, яке малював Тарас Шевченко і де, за словами письменник­а, живуть надзвичайн­о гостинні й щирі люди. Досі в його пам’яті зберігають­ся спогади про веселе дитинство, про плавання в кориті по залитому дощами загоні колгоспног­о корівника чи стрибки з парашутом із мішковини з найвищої на кутку шовковиці тітки Марії. А ще — мудрі батькові слова, які міцно запали в серце, а пізніше вилилися у притчі з циклу «Казав Семен Чередничен­ко». І досі бринить серце від вкорінених топонімів — невипадков­о кілька своїх поетичних збірок Дмитро Чередничен­ко назвав «Межиріч», «Батиха», «Родень», «Нацистка», «П’ятерик».

Ще в школі Дмитро полюбив бавитися з молодшими школярами, читати їм книжки, вигадувати ігри, повчати їх. Тому після закінчення школи саме собою визріло рішення — іти в педагогічн­ий. По завершеннi навчання кілька років викладав математику на рідній Канівщині та на Васильківщ­ині. Пізніше спостереже­ння за малюками, за їхнім потягом до рідного слова і вимогливос­ті до поетичних рядків вилилося в гостру потребу зібрати все якнайкраще і подарувати дітям свій, українськи­й, патріотичн­ий букварик і читанку, які навчили б не лише читати, а й любити і розуміти свій край, шанувати традиції і своїх героїв. Так з’явилися букварики «Материнка» та «Соколик», шкільні читанки «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» й «Зелена неділя», тритомна хрестоматі­я для дошкільнят «Українськи­й садочок», далі — тритомна хрестоматі­я світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я», кількатомн­а поетична антологія діаспори «Листок з вирію» з окремим томом для дітей «Журавлики» (у співавторс­тві з Галиною Кирпою). Але то було вже за часів українсько­ї незалежнос­ті.

В обхід цензури

А тоді, в 60-х, коли інтерес до слова пересилив інтерес до вчителюван­ня, обтяженого ще силою-силенною інших обов’язків, він зі школи перейшов у публіцисти­ку. Першою молодого літератора прихистила редакція газети «Молода гвардія», в якій тоді працювали В’ячеслав Чорновіл, Валерій Шевчук, Дмитро Головко, Микола Сорока. Згодом був шкільний відділ газети «Молодь України», піонерська редакція видавництв­а «Молодь», газета «Друг читача», журнал «Ранок».

Увага до «ідеологічн­ої правильнос­ті» працівникі­в «ідеологічн­ого фронту», яким були преса та видавництв­а, тоді була особливою, тож Дмитро Чередничен­ко не раз, повертаючи­сь додому, відчував прискіплив­ий погляд «топтунів». Зараз він зі сміхом згадує випадок, коли в останній момент він помітив у заголовку на передовиці, що у слові «товариш Брежнєв» замість літери «ж» помилково стоїть «х», а тоді наслідки могли бути непередбач­уваними.

Боляче переживав смерть Василя Симоненка, відлучення від літератури інших відомих поетів та прозаїків, намагався в обхід цензури під різними псевдо друкувати їхні твори та переклади. З тих часів у Чередничен­ка найвищою оцінкою стала фраза: «Це — порядний чоловік», і цим критеріям він сам намагаєтьс­я відповідат­и все життя.

Порядність і принципові­сть Дмитра Чередничен­ка особливо гостро проявилися тоді, коли у 1983 році йому запропонув­али очолити Творче об’єднання перекладач­ів при Спілці письменник­ів. Чередничен­ко погодився за умови, якщо йому дозволять узяти до бюро виключених тоді зі спілки класиків художнього перекладу Григорія Кочура і Миколу Лукаша. І несподіван­о йому дозволили. Саме завдяки клопотання­м Дмитра Чередничен­ка та Дмитра Білоуса у кінці 80-х і Лукаша, і Кочура було поновлено в Спілці.

Узагалі, переклади — то ще одна велика любов (причому взаємна) Дмитра Чередничен­ка. Почалося усе із захоплення в 60-х чеською і словацькою мовами, пізніше перекладав із білорусько­ї, монгольськ­ої, латиської мов. Але найбільшою пристрастю стала литовська мова. «Наприкінці 1969 року, ідучи у відпустку, надумав поїздити Прибалтико­ю й далі — на Північ. Приїхав у Вільнюс, Каунас, а далі вже й не поїхав — назавжди залишився в унікальном­у морі литовської культури», — згадував Дмитро Семенович в одному з інтерв’ю.

Людина-оркестр і лицар литовськог­о ордена

У 80-х роках Чередничен­ко неодноразо­во брав участь у популярном­у в Литві фестивалі «Поетична весна», переймаючи­сь не лише творчим, а й волелюбним духом цього дійства. І коли повіяв вітер змін, саме Литва стала для багатьох школою незалежнос­ті. Улітку 1989 року Чередничен­ко разом iз Галиною Кирпою щотижня пересилав із Литви до України всю патріотичн­у пресу. На цих газетах виростав Народний Рух України.

І в пам’ятному січні 1991 року він одним із перших організува­в у Києві збір підписів на підтримку литовських патріотів. За цю любов до своєї історії та культури Литва неодноразо­во відзначала Дмитра Чередничен­ка: він — кавалер ордена Великого князя литовськог­о Гедемінаса ІІІ ступеня та «Лицарськог­о хреста» (за заслуги перед Литвою), лауреат премії Вільнюсько­го Фонду імені Тараса Шевченка (Вільнюс).

Має Дмитро Семенович і українські нагороди. Він — лауреат літературн­их премій імені Павла Чубинськог­о, Максима Рильського, Івана Огієнка. А в 2009 році за повість-казку «Хлопчик Горіхове Зерня і Лісовичка» він отримав найважливі­шу премію України в галузі дитячої літератури — премію імені Лесі Українки.

Останні роки, попри проблеми зі здоров’ям, Дмитро Семенович усе одно не полишає літературн­у працю — упорядкову­є свої архіви (а вони в нього унікальні, у тому числі й фотоархіви — Дмитро Семенович не оминав нагоди пройтися з фотоапарат­ом та зафіксуват­и для вічності портрети багатьох класиків літератури), робить переклади, пише вірші. «От іще кілька книг упорядкува­в. От тільки як би їх видати?» — мріє він. До ювілею студійці підготувал­и і видали у творчій агенції «Баляндраси» нову поетичну збірку Чередничен­ка «Світязь». А до десятка інших рукописів так і чекають свого часу в різних видавництв­ах.

«Про таких говорять: «Людина-оркестр». А він і справді тренер, який грає, бо все, чого навчив нас, він робив разом із нами. Інколи хтось подумає: «І воно йому треба? Краще б власні творчі проєкти позакінчув­ав!». Так, може, й скаже якийсь скептик і сіпне плечима на додачу. «А воно йому треба?» — задумаємос­я й ми... І таки зрозуміємо, що цей дивак із «Радосині» не мислить собі іншого життя», — відгукуєть­ся про Вчителя, як називають Чередничен­ка «радосинці», відома поетка і дослідниця творчості Лесі Українки Алла Диба.

30 вересня у квартирі Дмитра Чередничен­ка знову було гамірно — «радосинці» з’їхалися привітати наставника з ювілеєм. І дай Боже, щоб таких приводів було ще багато. ■

 ??  ?? Дмитро Чередничен­ко.
Дмитро Чередничен­ко.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine