МИНУЛЕ І ДУМИ 8 УКРАЇНА МОЛОДА СЕРЕДА, 2 ГРУДНЯ 2020 ЧИЇ СИНИ, ЧИЇХ БАТЬКІВ? ■ Вадим ПЕПА, письменник Привертаю увагу колег-журналістів до несосвітенного, що затуманює свідомість мас. Один із докторів політичних наук, а це в просторіччі «болтологія», на телеканалі в зручний для глядачів вечірній час упевняє легковірних, ніби глузуючи або насміхаючись, що Україна — не лише «батьківщина слонів», а й легендарна Атлантида. Останню, якщо вірити міфам, наче ж поглинув океан. А рідна Мати-Земля українського роду нікуди ж не поділася з часу Мізинської археологічної культури на березі річки Десна. До зачину того предковічного, за дослідженнями фахівців, не менше двадцяти трьох тисячоліть. І воно промовляє до сучасників унікальними матеріальними й духовними здобутками, які визнані в усьому світі. Але все те для самовпевненого політолога ніякий не указ. Не тільки доніс до вух телеглядачів і слухачів, а й опублікував у відомій газеті вже ж незалежної Української держави, яка розщедрилася для його маячні на цілий розворот, таке, що хоч стій хоч падай. Наводить велемудрий більмо на очі: «великий син українського народу Чингісхан». Подаю дослівно прочитане в газеті. Не змінюю «ніже титли, ніже тії коми». Те саме зухвалий торочив, коли похвалявся своїми «одкровеннями», виступаючи перед поважною публікою в Товаристві «Знання» України. Мені довелося остудити запал наче ж професора. Порадив подивитися в дзеркало. Який же він монгол «с раскосыми и жадными очами»? Невже настільки переродився, що від монгольського не залишилося найменшого сліду? Та самозакоханому хоча б що. Як з гусака вода. Вже не один рік одурманює на сон прийдешній телеглядачів. Хто і навіщо шукає чуже коріння в родоводі української нації пращурів. — щорічно влаштовували своє найвеличніше свято на честь скіфського Бога війни Арея. Тут, на землях Кіровоградщини, було загальноскіфське святилище — священний центр Скіфії. І дуже шкода, що жителі колишнього Кіровограда, напевне, через недостатню історичну обізнаність, не підтримали дуже слушну патріотичну пропозицію українського письменника, публіциста і критика Сергія Плачинди перейменувати їхнє місто на Скіфополь, щоб закарбувати факт проживання предків українців на цій землі. Назва Скіфополь була б гідним пам’ятником нашим славним предкам-скіфам, відомим усьому світові». Стара пісня, яка зжила себе після дискусій довкола роману «Меч Арея» Івана Білика. Автор здобув вищу освіту в Ленінграді. Виніс звідти поглиблені знання болгарської мови. Схрещував природну українську із солунським діалектом, з якого старослов’янська й церковнослов’янська. Під час обговорення одіозного, а за великим рахунком антиісторичного твору в Спілці письменників Олесь Гончар мудро заявив: «Я не хотів би бути скіфом». Тоді облудне було відкинуте, здавалося б, назавжди. Невже його необхідно реанімувати? Авт.), «Я не хотів би бути скіфом» кіностудії «Узбекфільм». Розворушував уяву глядачів краєвидами того давнього стійбища, де появився на світ Божий завойовник Євразії. 2002 року пробував розчулити українських кіноманів фільм «Таємниця Чингісхана» з Богданом Ступкою в головній ролі та Раїсою Недашківською. На яке ж продовження чекати за інерцією від такого «подвижництва»? Хіба що через усесвітню пошесть коронавірусу нинішнім митцям не до того, щоб воскрешати хана Батия. Та чи всім під силу встояти перед вищими небесними силами: як Бог дасть, то й у вікно подасть? Наступні покоління побачать, що принесе невідворотний плин вічності ближчого майбутнього, не кажучи вже про далеке — непроглядне. Бач, купилася на спокусу і газета НСПУ «Літературна Україна». У номері від 17 жовтня 2020 р. опубліковано розлогу статтю «Хто ми є, українці?» Автор обожнює саме те в «Історіях» Геродота, що прибулець до ойкумени наслухався від еллінських колоністів Останнім часом у тій же Монголії висловлюються здогадки, що Чингісхан — із роду бурятів. Через це перед моїм зором зблимує, як гнітюче видіння, картинка, що була показана в інтернеті. Військові з Російської Федерації вдираються на загарбаний Донбас. На броні танка схожий на «батира» з перебачених кінофільмів косоокий із пласкою, вибачайте, мордою вигукує в захваті: «Привет, Улан-Удэ!» Наприкінці ХХ ст. н. е. повальна пандемія коронавірусу не загрожувала всьому людству. Всілякі «хіпі» по-своєму сходили з глузду. На «Євробаченні» 1979 року західнонімецька музична група піднялася на четверте місце з піснею Dschinghis Khan. Російською мовою новоявлене пропагувалося так: «превозносят его воинскую доблесть и сексуальную мощь; он лишь смеется над врагами, так как никто не может противостоять его силе, и не было женщины, которая не полюбила бы его, он зачал семь детей за одну ночь». Коли «бич Європи» дорвався по трупах до найвищої влади над кочівниками, рід котрих від вовка, як і в римлян, але від «білого», то йому догідливі прислужники-раби без упину підкладали на ніч незайманих вродливиць. Доскіпливий науковець зі США вирахував, що не в одного мільйона землян тече в жилах кров від монгольського хана. Можливо, саме це й дається взнаки у когось із його далеких нащадків. Недовідомі путі Господні. До якого тільки безглуздя наче ж вищі створіння не опускаються. Перевернуте з ніг на голову підхопили виконавці попси в Австрії, Норвегії, Швейцарії, Фінляндії і навіть у далекій Японії, яку «священний вітер» — «камікадзе» — врятував від навали з моря потужної монгольської флотилії. Божественна буря розметала кораблі, як тріски, усіяла розтрощеними залишками безодню морську. А в Україні хіба ж як потрясала маси пісня на слова Юрія Рибчинського у виконанні Катерини Бужинської: Он степной ураган — Чингисхан, Чингисхан! Розчулював «загублене покоління» кліп, що його відзняв Бахир Юлдашев на базі ташкентської ❙ «Ліберали і до питання про мови, як і до всіх політичних питань, підходять, як лицемірні торгаші, що простягають одну руку (відкрито) демократії, а другу руку (за спиною) — кріпосникам і поліцаям» (Ленін, 24, 1972, 115). На промосковських телеканалах в Україні не точаться, а зумисне розпалюються непримиренні дискусії про мову. Єдина Українська держава, створена як храм на крові, жертовним подвижництвом багатьох поколінь, підступно роздирається на неоднорідні «регіони». Причому в запеклій говорильні чомусь ні в кого з опонентів зловорожій навалі не повертається язик поставити просте запитання, щоб заткнути роти агентам агресивного північного сусіда: а яке ж становище українців у чаду, що нагнітається кремлівськими верховодами на загарбаних територіях? Сотні кілометрів кордону розтоптано на сході України після вторгнення московського війська на танках, БМП на додачу з «Градами» й усілякою убивчою новітньою технікою. Українські захисники справіку рідної Матері-Землі зживаються з білого світу так само, як 1708 року під орудою потворного Меншикова в Батурині, а ще більше — після «вікторії» під Полтавою 1709-го, коли скаженів «беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь», як характеризував Петра І Лев Толстой. Доле праведна! Просвіти обдурених і допечи тим, що обдурюють. Яка в чорта «гібридна війна»? Така ж, як і всі «громадянські» з 1917 року, коли «розпеченим залізом» заганялася в «світле комуністичне майбутнє» одна шоста планети, а піс- Немає в невмирущій пам’яті української народнопоетичної творчості нічогісінько від скіфських звичаїв. Яке там «кобиляче молоко»! Яка там «гіппака»! Спаси і помилуй від таких «братніх» обіймів там, де тепер Очаків, і в пониззі Дніпра, а ще й від незліченних кочівників, названих «скіфами». Останні переганяли аж із Приуралля та з-за Уралу стада ненаситної худоби на все нові й нові пасовиська аж до «Скіфського», усе за тим же Геродотом, моря, там, де нині Балтійське узбережжя. І нікому з учених та друкованих у тих краях не спадає на думку оголошувати «скіфів» своїми «предками». Ні в що не ставлячи об’єктивне, «Літературна Україна» освячує абсолютно неприйнятне для пізнання правічного минулого багатостраждального українського роду: «Командні ж висоти, за Геродотом, належали войовничим царським скіфам, які на землях нинішньої Кіровоградщини, в місцевості Екзампай, що означає Священні шляхи (насправді ж не «Священні», а политі гарячою кров’ю українських Солунський діалект болгарської мови нав’язала київським князям «цариця світу» — Візантійська імперія. Її правителі виривали з горла українського етносу його правічну мову, щоб перетворити позбавлених власної писемності на покірну біомасу. Владарі Московії, а далі — царської Росії, а ближче до сучасності — комуністи-інтернаціоналісти та виховані ними комсомольці зубами тримаються за ту ж політику. В 2020 році нібито українські міністерства культури й освіти проводять у Харкові одіозний «мовний форум». Освячують іменем Григорія Сковороди примарну «слобожанську мову». По-народному кажучи: знов за рибу гроші. Хоча яке там «знов». Припекти б дволиких тирадою донедавна обожнюваного ними їхнього ж вождя: