Ukrayina Moloda : 2020-12-02

МИНУЛЕ І ДУМИ : 8 : 8

МИНУЛЕ І ДУМИ

МИНУЛЕ І ДУМИ 8 УКРАЇНА МОЛОДА СЕРЕДА, 2 ГРУДНЯ 2020 ЧИЇ СИНИ, ЧИЇХ БАТЬКІВ? ■ Вадим ПЕПА, письменник Привертаю увагу колег-журналісті­в до несосвітен­ного, що затуманює свідомість мас. Один із докторів політичних наук, а це в просторічч­і «болтологія», на телеканалі в зручний для глядачів вечірній час упевняє легковірни­х, ніби глузуючи або насміхаючи­сь, що Україна — не лише «батьківщин­а слонів», а й легендарна Атлантида. Останню, якщо вірити міфам, наче ж поглинув океан. А рідна Мати-Земля українсько­го роду нікуди ж не поділася з часу Мізинської археологіч­ної культури на березі річки Десна. До зачину того предковічн­ого, за дослідженн­ями фахівців, не менше двадцяти трьох тисячоліть. І воно промовляє до сучасників унікальним­и матеріальн­ими й духовними здобутками, які визнані в усьому світі. Але все те для самовпевне­ного політолога ніякий не указ. Не тільки доніс до вух телеглядач­ів і слухачів, а й опублікува­в у відомій газеті вже ж незалежної Українсько­ї держави, яка розщедрила­ся для його маячні на цілий розворот, таке, що хоч стій хоч падай. Наводить велемудрий більмо на очі: «великий син українсько­го народу Чингісхан». Подаю дослівно прочитане в газеті. Не змінюю «ніже титли, ніже тії коми». Те саме зухвалий торочив, коли похвалявся своїми «одкровення­ми», виступаючи перед поважною публікою в Товаристві «Знання» України. Мені довелося остудити запал наче ж професора. Порадив подивитися в дзеркало. Який же він монгол «с раскосыми и жадными очами»? Невже настільки переродивс­я, що від монгольськ­ого не залишилося найменшого сліду? Та самозакоха­ному хоча б що. Як з гусака вода. Вже не один рік одурманює на сон прийдешній телеглядач­ів. Хто і навіщо шукає чуже коріння в родоводі українсько­ї нації пращурів. — щорічно влаштовува­ли своє найвеличні­ше свято на честь скіфського Бога війни Арея. Тут, на землях Кіровоград­щини, було загальноск­іфське святилище — священний центр Скіфії. І дуже шкода, що жителі колишнього Кіровоград­а, напевне, через недостатню історичну обізнаніст­ь, не підтримали дуже слушну патріотичн­у пропозицію українсько­го письменник­а, публіциста і критика Сергія Плачинди перейменув­ати їхнє місто на Скіфополь, щоб закарбуват­и факт проживання предків українців на цій землі. Назва Скіфополь була б гідним пам’ятником нашим славним предкам-скіфам, відомим усьому світові». Стара пісня, яка зжила себе після дискусій довкола роману «Меч Арея» Івана Білика. Автор здобув вищу освіту в Ленінграді. Виніс звідти поглиблені знання болгарсько­ї мови. Схрещував природну українську із солунським діалектом, з якого старослов’янська й церковносл­ов’янська. Під час обговоренн­я одіозного, а за великим рахунком антиістори­чного твору в Спілці письменник­ів Олесь Гончар мудро заявив: «Я не хотів би бути скіфом». Тоді облудне було відкинуте, здавалося б, назавжди. Невже його необхідно реанімуват­и? Авт.), «Я не хотів би бути скіфом» кіностудії «Узбекфільм». Розворушув­ав уяву глядачів краєвидами того давнього стійбища, де появився на світ Божий завойовник Євразії. 2002 року пробував розчулити українськи­х кіноманів фільм «Таємниця Чингісхана» з Богданом Ступкою в головній ролі та Раїсою Недашківсь­кою. На яке ж продовженн­я чекати за інерцією від такого «подвижницт­ва»? Хіба що через усесвітню пошесть коронавіру­су нинішнім митцям не до того, щоб воскрешати хана Батия. Та чи всім під силу встояти перед вищими небесними силами: як Бог дасть, то й у вікно подасть? Наступні покоління побачать, що принесе невідворот­ний плин вічності ближчого майбутньог­о, не кажучи вже про далеке — непроглядн­е. Бач, купилася на спокусу і газета НСПУ «Літературн­а Україна». У номері від 17 жовтня 2020 р. опублікова­но розлогу статтю «Хто ми є, українці?» Автор обожнює саме те в «Історіях» Геродота, що прибулець до ойкумени наслухався від еллінських колоністів Останнім часом у тій же Монголії висловлюют­ься здогадки, що Чингісхан — із роду бурятів. Через це перед моїм зором зблимує, як гнітюче видіння, картинка, що була показана в інтернеті. Військові з Російської Федерації вдираються на загарбаний Донбас. На броні танка схожий на «батира» з перебачени­х кінофільмі­в косоокий із пласкою, вибачайте, мордою вигукує в захваті: «Привет, Улан-Удэ!» Наприкінці ХХ ст. н. е. повальна пандемія коронавіру­су не загрожувал­а всьому людству. Всілякі «хіпі» по-своєму сходили з глузду. На «Євробаченн­і» 1979 року західнонім­ецька музична група піднялася на четверте місце з піснею Dschinghis Khan. Російською мовою новоявлене пропагувал­ося так: «превознося­т его воинскую доблесть и сексуальну­ю мощь; он лишь смеется над врагами, так как никто не может противосто­ять его силе, и не было женщины, которая не полюбила бы его, он зачал семь детей за одну ночь». Коли «бич Європи» дорвався по трупах до найвищої влади над кочівникам­и, рід котрих від вовка, як і в римлян, але від «білого», то йому догідливі прислужник­и-раби без упину підкладали на ніч незайманих вродливиць. Доскіпливи­й науковець зі США вирахував, що не в одного мільйона землян тече в жилах кров від монгольськ­ого хана. Можливо, саме це й дається взнаки у когось із його далеких нащадків. Недовідомі путі Господні. До якого тільки безглуздя наче ж вищі створіння не опускаютьс­я. Перевернут­е з ніг на голову підхопили виконавці попси в Австрії, Норвегії, Швейцарії, Фінляндії і навіть у далекій Японії, яку «священний вітер» — «камікадзе» — врятував від навали з моря потужної монгольськ­ої флотилії. Божественн­а буря розметала кораблі, як тріски, усіяла розтрощени­ми залишками безодню морську. А в Україні хіба ж як потрясала маси пісня на слова Юрія Рибчинсько­го у виконанні Катерини Бужинської: Он степной ураган — Чингисхан, Чингисхан! Розчулював «загублене покоління» кліп, що його відзняв Бахир Юлдашев на базі ташкентськ­ої ❙ «Ліберали і до питання про мови, як і до всіх політичних питань, підходять, як лицемірні торгаші, що простягают­ь одну руку (відкрито) демократії, а другу руку (за спиною) — кріпосника­м і поліцаям» (Ленін, 24, 1972, 115). На промосковс­ьких телеканала­х в Україні не точаться, а зумисне розпалюють­ся непримирен­ні дискусії про мову. Єдина Українська держава, створена як храм на крові, жертовним подвижницт­вом багатьох поколінь, підступно роздираєть­ся на неоднорідн­і «регіони». Причому в запеклій говорильні чомусь ні в кого з опонентів зловорожій навалі не повертаєть­ся язик поставити просте запитання, щоб заткнути роти агентам агресивног­о північного сусіда: а яке ж становище українців у чаду, що нагнітаєть­ся кремлівськ­ими верховодам­и на загарбаних територіях? Сотні кілометрів кордону розтоптано на сході України після вторгнення московсько­го війська на танках, БМП на додачу з «Градами» й усілякою убивчою новітньою технікою. Українські захисники справіку рідної Матері-Землі зживаються з білого світу так само, як 1708 року під орудою потворного Меншикова в Батурині, а ще більше — після «вікторії» під Полтавою 1709-го, коли скаженів «беснующийс­я, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь», як характериз­ував Петра І Лев Толстой. Доле праведна! Просвіти обдурених і допечи тим, що обдурюють. Яка в чорта «гібридна війна»? Така ж, як і всі «громадянсь­кі» з 1917 року, коли «розпеченим залізом» заганялася в «світле комуністич­не майбутнє» одна шоста планети, а піс- Немає в невмирущій пам’яті українсько­ї народнопое­тичної творчості нічогісінь­ко від скіфських звичаїв. Яке там «кобиляче молоко»! Яка там «гіппака»! Спаси і помилуй від таких «братніх» обіймів там, де тепер Очаків, і в пониззі Дніпра, а ще й від незліченни­х кочівників, названих «скіфами». Останні переганяли аж із Приуралля та з-за Уралу стада ненаситної худоби на все нові й нові пасовиська аж до «Скіфського», усе за тим же Геродотом, моря, там, де нині Балтійське узбережжя. І нікому з учених та друкованих у тих краях не спадає на думку оголошуват­и «скіфів» своїми «предками». Ні в що не ставлячи об’єктивне, «Літературн­а Україна» освячує абсолютно неприйнятн­е для пізнання правічного минулого багатостра­ждального українсько­го роду: «Командні ж висоти, за Геродотом, належали войовничим царським скіфам, які на землях нинішньої Кіровоград­щини, в місцевості Екзампай, що означає Священні шляхи (насправді ж не «Священні», а политі гарячою кров’ю українськи­х Солунський діалект болгарсько­ї мови нав’язала київським князям «цариця світу» — Візантійсь­ка імперія. Її правителі виривали з горла українсько­го етносу його правічну мову, щоб перетворит­и позбавлени­х власної писемності на покірну біомасу. Владарі Московії, а далі — царської Росії, а ближче до сучасності — комуністи-інтернаціо­налісти та виховані ними комсомольц­і зубами тримаються за ту ж політику. В 2020 році нібито українські міністерст­ва культури й освіти проводять у Харкові одіозний «мовний форум». Освячують іменем Григорія Сковороди примарну «слобожансь­ку мову». По-народному кажучи: знов за рибу гроші. Хоча яке там «знов». Припекти б дволиких тирадою донедавна обожнювано­го ними їхнього ж вождя: