Ukrayina Moloda : 2020-12-02

МИНУЛЕ І ДУМИ : 9 : 9

МИНУЛЕ І ДУМИ

9 МИНУЛЕ І ДУМИ УКРАЇНА МОЛОДА СЕРЕДА, 2 ГРУДНЯ 2020 власні очі в ІV ст. н. е., то знав за розповідям­и очевидців Аміан Марцелін. І хто ж заповзявся йому заперечува­ти? 2015 р. у Нью-Йорку з’явилося видання: Plokhy S. The Gates of Europe: a History of Ukraine. Українськи­й переклад 2018 року удостоєний Шевченківс­ької премії. Автор — Сергій Плохій. Народився в місті Горький (нині Нижній Новгород Російської Федерації. — Батьки повернулис­я до Запоріжжя, звідки виїздили на роботу в Росію. Син здобув вищу освіту в Дніпропетр­овському університе­ті. Кандидатсь­ку дисертацію захистив на історичном­у факультеті Університе­ту Патріса Лумумби в Москві. Працював у Дніпропетр­овському університе­ті деканом факультету по роботі з іноземними студентами. Ступінь доктора історичних наук отримав у Київському державному університе­ті ім. Т. Г. Шевченка. З 2007-го — професор історії, а з 2013-го — директор Українсько­го наукового інституту Гарвардськ­ого університе­ту. Українськи­й переклад указаної вище книги надрукован­о 2016 року в харківсько­му видавництв­і «Клуб сімейного дозвілля» з дещо підправлен­ою назвою: «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежнос­ті». 2018 року цей твір відзначено Національн­ою премією України імені Тараса Шевченка. Доісторичн­е минуле українсько­ї землі Сергій Плохій започатков­ує від «скіфських воєн». Тож мотаймо собі на вус, вдивляючис­ь не так у «Браму...», як крізь «Браму Європи»: «Скіфи, безумовно, вважали себе корінним населенням регіону, а не якимись зайдами. В іншому випадку вони б не заявляли, що батьками їхнього пращура Таргітая були бог неба та дочка Борисфена, нинішнього Дніпра, головної річки царства. Цей самий міф наводить на думку, що хоч скіфами й керували кочовики, вони вважали себе також і землеробам­и. Знаряддя, подаровані їм небом, включали не лише ярмо, а й плуг, виразний символ осілої культури» (Брама Європи. — С. 33-34). та оприлюднюю незаперечн­і документал­ьні свідчення з римських, візантійсь­ких, арабських писемних джерел. Саме з того давнього-давня вистромлює роги правда, від якої нікуди не подітися. Українська еліта, за винятком окремих особистост­ей, заплющує очі на предковічн­у пам’ять свого народу. Велемудрі упираються лобом у «Браму Європи», через яку заявлялися начебто на безрідні пасовиська всілякі зайди, щоб панувати на повну губу. Із вторгнення­м орд під орудою «беснующего­ся зверя» Петра І насунуло стільки завидющих і зажерливих, що їхнім нащадкам заманулося насаджуват­и замість правічної мови колядок і щедрівок «великий и могучий русский язык», в основі якого — присвоєне з українсько­ї мови. Це переконлив­о показав свого часу «батько українсько­ї прози» Григорій Квітка-Основ’яненко. Його повість «Сердешна Оксана» перекладен­о французько­ю мовою і видано 1854 року в Парижі. Того періоду такої честі удостоївся мало хто з російських літераторі­в, хоч у Санкт-Петербурзі «сливки общества» божеволіли, наслідуючи французьку моду. Змальована Олександро­м Пушкіним «Татьяна Ларина» «И говорила нараспев, Корсет носила очень узкий, И русский Н, как N французски­й, произносит­ь умела в нос». Свідомість сучасників затуманюєт­ься перевернут­им з ніг на голову. Не тільки загребущий північний сусід, а й країни зі сторони східних кордонів незалежної Українсько­ї держави ніяк не позбудутьс­я агресивних намірів урвати від чужого щось на свою вигоду. Перекручую­ть історію за своїми забаганкам­и. Ґвалтують минуле. З-поміж тих, хто помиляєтьс­я або не відає, що творить, вистачає, на лихо, манкуртів і всілякого штибу пристосува­нців. Вискакують, як голі з конопель. Самі себе звойовують. Підрубують дерево свого одвічного роду. За зловорожим­и підказками штовхають легковірни­х у трясовину меншоварто­сті, другосортн­ості. Порівняти б, як не щодня, а щогодини й щохвилини утверджуєт­ься у всесвітньо­му інформацій­ному просторі вічність «синів Ізраїля» в здобутих і невпинно освячувани­х кордонах. В Україні ж вистачає хитромудри­х втовкмачув­ати в голови мільйонів, які трудяться в поті чола, що вони хліб жують In Terra Sclaveniae — «В Рабській Землі». Щорічною серією видань під такою назвою пишається нині Інститут археології НАН України. А кому ж, як не вченим та друкованим, просвіщати б «братів незрячих гречкосіїв». «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани...» Проклинав огидну дійсність, яка застувала зір, Тарас Шевченко. Хто ж тепер посміє зняти полуду з очей неосвічени­х? Що ж то за напасть — In Terra Sclaveniae? Чи знайдеться на запереченн­я принизливо­го хоча б «один козак із міліона свинопасів», як пророкував прозірливи­й Кобзар? Скільки завгодно охочих отруювати свідомість синів і дочок справіку рідної МатеріЗемл­і. Биймо лихом об землю, як заповідано з діда-прадіда. Нехай наснажує кожного мислячого мудрість народної віри: «Все згине, тільки правда зостанетьс­я»! Авт.). ❙ рільників, хліборобів, гречкосіїв... А що ж виходить за надрукован­им «Літературн­ою Україною» разом із заявленим О. Блоком? Так звані «скіфські баби» із бесагами голих грудей — матері українсько­го роду? сліплених поезією Олександра Блока, нащадка французьки­х «ловців щастя і чинів» у кріпосниць­кій імперії. Чутливий до політичних перемін уловлював, звідки вітер віє. Легко перейнявся ідеями комуністів-космополіт­ів. На початку травня 1917-го був залучений у царської закваски Санкт-Петербурзі, перейменов­аному на Петроград, до роботи в «Надзвичайн­ій слідчій комісії для розслідува­ння протизакон­них за посадою дій колишніх міністрів, головноком­андувачів та інших вищих посадових осіб як цивільних, так і військових та морських відомств». Не впорався самовіддан­о зі своїми обов’язками, бо спостигла передчасна смерть. Натхненний «диктатурою пролетаріа­ту» не вибирав слова, не церемонивс­я, звертаючис­ь до тих, яких «вожді трудящих усього світу» «розпеченим залізом» заганяли в «комуністич­ний рай»: — цар над усіма!». Немає в невмирущій пам’яті українсько­ї народнопое­тичної творчості нічогісінь­ко від скіфських звичаїв. Яке там «кобиляче молоко»! Яка там «гіппака»! Гіппократ писав услід за Геродотом. Це тоді, коли «скіфи» ще не допекли еллінам настільки, як нашестя від них за наступних віків. У ІV ст. вже нової ери римському історику Аміану Марцеліну непосильно було стримувати гнів супроти зловорожих. Осуджував навалу із бездонного азіатськог­о черева гунів під орудою «бича Європи» Атилли. Але ж порода та сама, що й «скіфів». Однакові звичаї, характер занять, особливост­і побуту: «Ніхто в них не оре й не торкався рала. Без певного місця проживання, без домівки, без закону або стійкого способу життя кочують вони, ніби вічні блудяги, з кибитками, в яких проводять життя; «Звичай — цар над усіма!» Далеко не всі в Україні знають, що Гіппократ (бл. 460-бл. 370 рр. до н. е.), іменем якого медики дають клятву рятувати хворих, не лише знаменитий лікар золотої пори Афін, а й автор визначної пізнавальн­ої праці «Про повітря, води і місцевості». Почитати б недостатнь­о освіченим: «Так звана «Скіфська пустеля» (визначення з’явилося в V ст. до н. е. у п’єсах «батька комедії» Аристофана. — є рівниною, щедрою на траву, але позбавлено­ю дерев і помірно зрошеною: нею течуть великі ріки, які відводять воду зі степів. Ось тут і живуть скіфи; називаютьс­я вони кочовиками тому, що в них немає будинків, а живуть вони в кибитках, з яких найменші — чотириколі­сні, а інші — шестиколіс­ні; вони довкруж закриті повстиною та облаштован­і, як житла, одні з двома, а інші з трьома відділення­ми; вони непроникні ні для води (дощової), ні для снігу, ні для вітрів. У ці повози запрягають по дві й по три пари безрогих волів: роги в них не ростуть через холод. На одному місці вони залишаютьс­я стільки часу, поки вистачає трави для стад. Самі вони їдять зварене м’ясо, п’ють кобиляче молоко і їдять «гіппаку» (це сир із кобилячого молока). Такий спосіб життя й звичаї скіфів» (Хрестомати­я по истории СССР. Т.1. // М. 1939. — С.11). Де щось подібне прокльовує­ться в колядках і щедрівках та піснях дотепер збережених календарно-обрядових відправ? А вони ж доносять до сучасності реальні картини буття українськи­х предків із розквіту Трипільськ­ої археологіч­ної культури! А то ж із глибини якихось семи тисячоліть! Окрім усього іншого, чому б не вірити заявленому в V ст. до н. е. грецьким поетом-ліриком Піндаром: «Звичай Авт.) Не тільки загребущий північний сусід, а й країни зі сторони східних кордонів незалежної України ніяк не позбудутьс­я агресивних намірів урвати від чужого щось на свою вигоду. Перекручую­ть історію за своїми забаганкам­и. Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы... Мильоны — вас. Нас — тьмы, и тьмы, и тьмы. Попробуйте, сразитесь с нами!.. Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет В тяжелых, нежных наших лапах... Придите к нам! От ужасов войны Придите в мирные объятья... Товарищи! Мы станем братья! там жінки тчуть їм жалюгідний одяг, зближуютьс­я з чоловіками. Народжують, годують дітей до змужніння. Ніхто з них не може відповісти на питання, де він народився: зачаття в одному місці, народження — далеко звідти, виріс — ще далі. Коли немає війни, вони підступні, непостійні, легко піддаються повіву нової надії, що перепадає, в усьому покладають­ся на дику лють. Подібно до позбавлени­х розуму тварин, вони перебувают­ь в абсолютном­у невіданні, що чесне, а що не чесне, не надійні в слові й темні, не зв’язані повагою ні до якої релігії або марновірст­ва, горять дикою пристрастю до золота, до того перемінлив­і й швидкі на гнів...» (З названого вище видання. — С. 21-22). «Ніхто в них не оре й не торкався рала» — такими якщо вже не бачив кочівників на У своїй книзі «Віч-на-віч з вічністю», виданій 2019 року обсягом 466 сторінок, — переконлив­о, упевнений у цьому, спростовує не тільки це, а й чимало іншого з недостовір­ного в «Брамі Європи». Заперечую не підтвердже­не надійними писемними джерелами, а голослівне, пустопорож­нє. Російською мовою подібне характериз­ується коротко, одним словом — «отсебятина». З таким же успіхом кремлівськ­і призвідці війни на сході України проголошую­ть «братами» насланих ними окупантів у Донецьку й Луганську області. Спаси і помилуй, Господи, від таких «братніх» обіймів, з яких українсько­му народові дотепер не вдається вирватися. Якби ж то зазвучали в усіх гуманітарн­их сферах багатющі скарби уснопоетич­ної народної творчості. За високохудо­жнім відображен­ням минулого вони цінніші від левової частки радянської літератури. В ній навіть найбільш титуловані автори не на такій «короткій нозі» з вічністю, як колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, не кажучи вже про зажинки та обжинки прадавніх «Все згине, тільки правда зостанетьс­я» Прагну обґрунтова­но, переконлив­о розвінчува­ти брехні про скіфів, як і про «великого сина українсько­го народу Чингісхана». Задля цього вишукую ■