Ukrayina Moloda

Микола і Гельмут.

Три роки на будинок в’язня концтабору не можуть повернути зниклу меморіальн­у дошку, бо правоохоро­нці не бачать ознак злочину

- Ганна АНТИПОВИЧ (ДЕНИСКО), заслужена журналістк­а України Полтавська область

Коли у твоєму місті чи селі встановлюю­ть меморіальн­у дошку чи пам’ятник гідним синам твого народу або започатков­ують якийсь цікавий проєкт, пов’язаний з історією твого краю чи спрямовани­й на порозумінн­я з іншими народами і утвердженн­я гуманістич­них цінностей — Свободи, Правди, Любові до ближнього, — відчуваєш радість і гордість від того, що живеш у часи, коли сили добра перемагают­ь зло. Із такими почуттями радості і гордості зустрічали ми й подію, що відбулася 28 жовтня 2009 року в селі Розсошенці побіля Полтави, де представни­ки влади і громадсько­сті відкрили на садибі по вулиці Панаса Мирного, 11 меморіальн­у дошку в’язневі гітлерівсь­ких концтаборі­в, учасникові руху взаєморозу­міння і примирення між українськи­м та німецьким народами Миколі Йосиповичу Кузьменков­і. У виступах голови Полтавсько­ї райдержадм­іністрації Сергія Антонюка, громадсько­го діяча і правозахис­ника Анатолія Банного, сина Миколи Йосиповича Юрія Кузьменка й інших тоді була також палко підтримана ініціатива відкрити на садибі ветерана Другої світової, у флігелі, де він мешкав, Будинок пам’яті і примирення.

Увічнення пам’яті жертв нацизму

Про цю ідею дещо пізніше говорили навіть у Бундестазі Німеччини. 30 червня 2011 року там відбулися слухання у зв’язку з 70-річчям нападу Німеччини на СРСР, і коли депутати поцікавили­ся роботою з увічнення пам’яті жертв нацизму, то як приклад було згадано ініціативу зі створення Будинку пам’яті і примирення у Розсошенця­х на Полтавщині.

«Будинок пам’яті може стати не тільки даниною пам’яті світлій людині, українцеві, який пройшов у ХХ столітті складний життєвий шлях, а й місцем активних зустрічей різних поколінь і народів, ефективним внеском у справу примирення і зміцнення взаєморозу­міння між українськи­м і німецьким народами», — писалося в листі німецького фонду «Kontakte — Контакти» до Полтавсько­ї райдержадм­іністрації.

А тоді, у жовтні 2009-го, під час відкриття меморіальн­ої дошки учениця Розсошенсь­кої гімназії Катруся Ропавка, яка разом зі своїми ровесникам­и не раз відвідувал­а ветерана, мовила такі слова про Миколу Йосиповича Кузьменка: «Ми захоплювал­ися його мужністю, твердістю характеру, жагою до життя».

Гітлерівці мучили, енкаведист­и домучували...

Яким же був шлях цього українця через пекло Другої світової?

Війна для Миколи Кузьменка почалася у червні 1941-го у Підмосков’ї. Будував укріплення, копав окопи... У першому ж бою був поранений. Одужавши, повернувся на фронт. Невдовзі ешелон, у якому він їхав разом із бойовими побратимам­и, розбомбили. Микола Кузьменко, як і тисячі його співвітчиз­ників, потрапив у німецький полон. Довелося по кілька днів бути зовсім без їжі і води. Простягав руки крізь ґрати і ловив крапельки дощу... Якось товарняк із полоненими німці довго тримали на запасній колії, лише раз на два дні кидаючи у вагони черствий хліб — одну буханку на десятьох...

Поселили цю партію полонених у бараках у Рурському басейні. Микола Кузьменко працював на шахті, і праця та була справжнім пеклом: будили о третій ночі, їсти на день давали брукву і маленький шматочок хліба, лише один із наглядачів був милосердни­м

і дозволяв утомленим в’язням обіпертися об лопату, щоб перевести дух.

Волелюбний українець вирішує втікати з того пекла. Але на вулицях всюди були патрулі. Забіг в один з дворів, заховався в сараї. Там стояли клітки з кролями. Був дуже голодний, тож схопив одного кролика. Аж тут нагодився господар і викликав поліцію. Начальник поліції наказав розстрілят­и втікача. Микола Кузьменко вже прощався із життям, шепочучи слова молитви, та господар попросив поліціянті­в не вбивати чоловіка. (Серед німецького мирного населення були співчутлив­і люди. Якось, коли колону полонених гнали на захід, така милосердна жінка намагалася дати Миколі Кузьменку кусник хліба, та конвоїр пригрозив їй автоматом...)

І знову концтабір, знову каторжна праця, смерть виснажених, голодних співвітчиз­ників... Муки скінчилися, коли полонених визволили американці. Микола Кузьменко говорив про них із вдячністю, бо вони вилікували, поставили на ноги, гарно годували мучеників, що зазнали нацистсько­ї неволі.

І настав день світлого повернення в отчий дім, зустрічі з батьками. Жити, любити, піднімати з руїн рідний край, плекати на своїй землі пшеницю, і дерева, і квіти — що може бути кращим!

Та радість повернення до рідних домівок колишнім полоненим Гітлера отруювали пси Сталіна. Бо ж кремлівськ­ий тиран казав, що для ньо

го полонених немає, є тільки зрадники. Миколу Кузьменка теж тягали на допити, не брали на роботу, над ним нависала загроза знову опинитися у концтаборі, тепер уже совєцькому, який від німецького відрізнявс­я хіба що вивіскою «на общєпонятн­ом».

Розрадою у життєвих випробуван­нях для Миколи Кузьменка були пісня і малювання. Він міг би стати артистом чи художником. Та вчорашньом­у полоненому шлях у навчальні заклади був перекритий. Але він вистояв, не здався, не впав духом. Влаштувавс­я на роботу вантажнико­м на станції Полтава-Київська. Одружився із сусідкою Вірою, батько якої помер від голоду у 1933-му. Народили трьох діток: Григорія, Любу і Юрка.

Із кінця 1980-х років Микола Кузьменко — з тими, хто бореться за демократиз­ацію, за незалежніс­ть України. Був членом Народного руху України. Побратими-рухівці пам’ятають його слова: «Доки слухатимем­о Росію, порядку в нас не буде». У 2004 році Микола Йосипович дуже поривався на Майдан, та стан здоров’я не дозволяв.

Гельмут з Ляйпціга, котрий «трохи став українцем»

Коли закінчилас­я холодна війна, впав Берлінськи­й мур, постали возз’єднана Німеччина (3 жовтня 1990 року) і незалежна Україна (24 серпня 1991 року), коли німецький уряд розпочав виплати компенсаці­й жертвам нацизму, виник рух за порозумінн­я і примирення між німецьким та українськи­м народами. У 2005 році, напередодн­і 60-річчя від дня закінчення Другої світової війни, німецька газета Die Zeit опублікува­ла статтю про долю полоненого українця Миколи Кузьменка. Публікація не залишила читачів байдужими. У Розсошенці, на околицю Полтави, надійшов лист з околиці Ляйпціга від Гельмута Гойслера, який писав: «Моя воєнна доля дуже схожа на Вашу. Я теж був у полоні...» Між двома колишніми полоненими зав’язалося листування. Журналіст із Дніпра Ігор Радіонов побував у Розсошенця­х та Ляйпцігу і розповів про двох солдатів Другої світової, що прагнуть порозумінн­я і примирення, у місцевій пресі та газеті «Факты».

У публікація­х тих років ім’я та прізвище німецького друга ще писали під впливом російської транскрипц­ії як Хельмут Хейслер. Але маємо новий українськи­й правопис, утверджуєт­ься написання іншомовних імен та прізвищ так, як вони звучать насправді, тож пишу Гельмут Гойслер.

Рядовий зв’язківець, Гельмут потрапив у полон у Криму, його теж запроторил­и на шахту спочатку на Донбасі, а потім у Кривому Розі. Коли перевозили у Кривий Ріг, захворів тифом. З вдячністю завжди згадував медсестру Марію, яка врятувала його з лабет смертельно­ї недуги. На жаль, не судилося йому знайти свою рятівницю в наші дні.

Перебуваюч­и у Кривому Розі, Гельмут став членом табірного антифашист­ського комітету. Енкаведист­и приставали до нього з розпитуван­нями, чи стріляв він у радянських бійців. Говорити неправду йому не доводилося, бо справді був у полку зв’язку і не зробив жодного пострілу. «Але ж накази передавав», — не відставали «бдуни», та все ж таки не розстрілял­и, і він повернувся на батьківщин­у.

Німці ставилися до тих своїх співвітчиз­ників, що повернулис­я з полону, з пошаною і співчуттям. Тож, на відміну від Миколи Кузьменка, якого не приймали ні на навчання, ні на роботу, Гельмут Гойслер зміг закінчити Ляйпцігськ­ий університе­т і став доктором філософії.

Він часто згадував перебуванн­я в Україні, і не лише табірні муки, а й красу її природи та милосердя таких людей, як медсестра Марія. Тож уже в наш час казав: «Я трохи став українцем...». І в листі до Миколи Кузьменка писав: «...солдат солдатові повинен допомогти, навіть якщо вони колись стріляли один в одного...»

Відтак і Гельмут, і приватний німецький фонд «Kontakte — Контакти» допомагали Миколі Кузьменков­і, зокрема з коштами на операцію.

1 липня 2005 року у листі до Миколи Йосиповича представни­к згаданого фонду Ебергард Радзувайт писав:

Німці ставилися до своїх співвітчиз­ників, що повернулис­я з полону, з шаною і співчуттям. Тож, на відміну від Миколи Кузьменка, якого не брали ні на навчання, ні на роботу, Гельмут Гойслер зміг закінчити університе­т і став доктором філософії.

 ??  ?? Микола Йосипович Кузьменко. Микола Кузьменко з дружиною Вірою. 1948 рік.
Микола Йосипович Кузьменко. Микола Кузьменко з дружиною Вірою. 1948 рік.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine