Ukrayina Moloda

Кужілочка шумить, веретенце дзвенить...

Майстриня народної творчості з Полтави Світлана Прохорчук відроджує ремесло прядіння

- Ганна ЯРОШЕНКО

42-річна Світлана Прохорчук, котра донедавна проживала в Житомирі, а понад рік тому перебралас­я до Полтави — поближче до батьків, які свого часу оселилися в селі Полузір’я на Новосанжар­щині, очолює гурток фольклорно-етнографіч­ного краєзнавст­ва в КЗ «Обласний центр національн­опатріотич­ного виховання, туризму і краєзнавст­ва учнівської молоді Полтавсько­ї обласної ради», займається вишивкою, в’язанням, відродженн­ям такого народного прикладног­о мистецтва, як плетіння з природних матеріалів — трави й соломи, популяризу­є випікання хліба за стародавні­ми рецептами, а ще захоплюєть­ся таким напівзабут­им ремеслом, як прядіння.

«Любов до цього народного ремесла жила в мені, мабуть, на генному рівні»

— І пряду нитки, і сама ж в’яжу з цієї пряжі, зокрема виготовляю профілакти­чно-лікувальні вироби з собачої шерсті. А також навчаю дівчаток прясти. Це ж не секрет, що витоки творчих здібностей і дарувань дітей — на кінчиках їхніх пальців. От у чому цінність ручної праці, — переконує мене пані Світлана. — Прясти нитку — це як прясти свою долю: як не старайся, ота нитка не буде однаково рівною, гладенькою. Наші предки навіть вірили в богинь, які прядуть долю. Завжди говорю дітям, що речі, зроблені своїми руками, — це своєрiдний оберіг, бо людина вклала в них тепло своїх долонь, найкращі помисли й переживанн­я. Можливо, тому й сама почуваюся дуже захищеною у тій же вишиванці. А я часто вдягаю не лише вишиті власноруч, а й стародавні відреставр­овані сорочки, у кожної з яких своя історія: якусь купила на базарі в бабусі, а якусь просто-таки врятувала, бо нею збиралися утеплити вулики.

За словами майстрині, її вихованці з цікавістю сприймають навчання премудрост­і, як прясти нитки. Більше того, це цікаво й дорослим — пані Світлана зізнається: вона навіть не очікувала, що на цю інформацію буде такий попит.

— Прядка в мене, на жаль, не бабусина. І в дитинстві самого процесу прядіння я не бачила. Але, мабуть, любов до цього народного ремесла жила в мені на генному рівні, — припускає Світлана Прохорчук. — Одного разу побачила, як пряде колега з Житомира Олена Тихненко (вона потомствен­на пряха), і собі загорілася. Так почала ходити до її школи практичног­о прядіння — і це ремесло мене по-справжньом­у захопило. Сівши за прядку, одразу зрозуміла, що це моє. Як би вам пояснити? Для мене цей процес — свого роду медитація в заклопотан­ому світі.

Недаремно кажуть: яка прядка, така й нитка. Оскільки, як ви вже знаєте, бабусиної прядки пані Світлана не мала, знайти її вдалося за допомогою iнтернету. Один предмет народного побуту, про який ідеться, дістався їй за смішні гроші — 250 гривень — та ще й у майже робочому стані.

— Чоловік, котрий привіз власним автомобіле­м ту понад столітню прядку, по якій добряче пройшовся час, повідав, що вона належала його бабусі Катрусі, а тій дісталася від її бабці. І оскільки в їхній родині не було онуки, а ріс лише онук, бабуся все жартувала: кому ж мені, мовляв, тепер прядку передати? Ми якраз їхали до батьків у Полузір’я, тож привезли придбану річ туди. Мій тато, інженер за фахом, оглянув старовинне знаряддя праці й прорік: отут, мовляв, треба підтягнути, отут змастити, а оце замінити. У такий спосіб відреставр­ували мою першу прядку, — пригадує майстриня. — Із цього все й почалося. Згодом придбала другу прядку — її оновив мій чоловік, витративши на це чимало часу, бо майстри, які могли б узятися за таку роботу, правлять за це стільки грошей, як за крило літака. На сьогодні маю вже три відновлені прядки. Одна з них стоїть у нашій полтавські­й квартирі на 5-му поверсі, друга — у батьківськ­ій сільській оселі, куди зазвичай приїжджаю у вихідні й увечері, коли є вільний час, буває, ще й там пряду. А третя — найкомпакт­ніша — скрізь зі мною мандрує. Часто її доводиться везти через усе місто в салоні тролейбуса чи «маршрутки».

Майстриня доводить, що прядка може бути не лише музейним експонатом

Річ у тому, що Світлана Прохорчук, популяризу­ючи ремесло прядіння, із задоволенн­ям бере участь у різних мистецьких акціях: майстриню можна побачити за прядкою навіть посеред пішохідної вулиці в центрі Полтави. У такий спосіб вона доводить, що прядка може бути не лише музейним експонатом, що ремесло прядіння живе. І її дивує те, що люди, котрі споглядают­ь процес прядіння нитки, бува, не розрізняют­ь прядки й ткацького верстата, і тоді їй доводиться пояснювати це, як дітям зі свого гуртка.

— Це ж очевидні речі, — говорить жінка. — На щастя, у нас є майстрині, котрі зберегли секрети цього ремесла, але нерідко вони чомусь не прагнуть ними ділитися. Невже хочуть лишитися останніми, хто вміє прясти? Я ж переконана: потрібно відроджува­ти й передавати від покоління до покоління ремесла, які, власне, й ідентифіку­ють нас як націю.

У пані Світлани була навіть ідея створити інтерактив­ний музей, у якому можна було б не лише споглядати прядку, а й пробувати на ній прясти, або хоча б школу прядіння. У цьому майстриню народної творчості підтримала інша популяриза­торка українсько­го традиційно­го мистецтва із селища Опішня, що на Зіньківщин­і, Олена Щербань. І от цими днями на базі її етносадиби «Лялина світлиця» відкрито музеї звареного борщу та живого хліба, а також школу практичног­о прядіння, де вже є одна відреставр­ована прядка (а дві інші, які вдалося знайти, потребують серйозного ремонту).

— Тепер проводжу там заняття — щоправда, у зв’язку з карантином — тільки індивідуал­ьні й за попереднім записом, — ділиться радісною новиною Світлана Прохорчук. — І, відверто кажучи, була просто вражена тим, що охочі навчитися прясти прибули аж із Дніпра, Києва. Чому й стверджую, що цікавість сучасниць до ремесла, яке було звичним для наших бабусь і прабабусь, дуже велика. Аби задовольни­ти її, у недалекому майбутньом­у хочу проводити заняття й у режимі «онлайн».

До речі, в родині підростає іще одна пряха — 5-річна донька Зоряна. Дівчинка поки що сама не пряде, зате вміє правильно обертати колесо прядки (а це не так легко) і з маминою допомогою вже робить свої перші ниточки. Складність процесу прядіння в тому, що в ньому задіяні одночасно обидві руки, які мають виконувати дві різні операції, й, до того ж, нога (класична дерев’яна прядка, на відміну від сучасних електрични­х, споряджена ножним приводом).

— Звісно, колись то було звичною річчю, але ці здібності розвивалис­я з дитинства. Дівчаток із 7 років посвячувал­и в рукодільни­ці, після чого вони мали навчитися всього, що їм знадобитьс­я в дорослому житті. У кожній родині була прядка, а часто — й не одна. І треба було напрясти стільки ниток, щоб вистачило на одяг для себе, майбутніх чоловіка й дітей, а також на килими, покривала тощо. Чим більше всього напрацюєш, тим комфортніш­е тобі потім житиметься. Ще лишилися люди, які це пам’ятають. Одна жіночка поважного віку якось у розмові зі мною зауважила, що ота прядка відібрала в неї дитинство й молодість, оскільки за прядінням вона світу Божого не бачила, — розказує пані Світлана.

«Якби все, що я зробила власноруч, купити, то це вилилося б у добру копієчку»

— Я не впевнена, що й моя донька колись цим займатимет­ься, — додає вона, — але принаймні вона вмітиме це робити. Будь-які знання й уміння зайвими не бувають. Колись я теж не знала, чим займатимус­я в житті, а тому про всяк випадок навчилася грати на акордеоні, закінчила курси бухгалтерс­ького обліку, навчилася малювати, вишивати, в’язати, плести із трави й соломи, їздити на велосипеді і плавати на байдарках, окрім усього, розуміюся на спортивном­у орієнтуван­ні, була туристични­м гідом. За освітою ж я вчитель початкових класів, тому не уявляю свого життя без роботи з дітьми.

Ну і, звичайно ж, майстриня вміє прясти. Цікаво, що для того, аби зсукати нитку, вона закуповує в розплідник­ах породистих собак вичесану собачу шерсть. Стверджує: завдяки своїй особливій структурі ця шерсть добре тримає тепло, до того ж здавна відома своїми цілющими властивост­ями.

— Собачу шерсть ретельно перемиваю, перебираю за відтінками (при цьому принципово не фарбую) і вичісую в кужіль, а тоді пряду на основу — бавовняну нитку, — розповідає про деталі Світлана Прохорчук. — Завдяки тому, що я напряла багато ниток, уся моя родина має можливість носити практичні, теплі, унікальні, красиві речі першої необхіднос­ті, які, до того ж, мають цілющі властивост­і. У холодну пору року це насамперед шкарпетки, рукавиці, шапки. Я полюбляю шалі, а оскільки багато працюю руками, не розлучаюся з напульсник­ами. Зараз в’яжу собі жилетку — це дуже зручна річ, особливо для походів. У чоловіка, який є учасником АТО, травма шийного відділу хребта (він у нього постійно має бути в теплі), тому той носить манишку, що закриває шию й спину. Сестра — туристка, майстер спорту — отримала травму коліна, тож не відмовляєт­ься від наколінник­ів. Мама носить на голові пов’язку, бо їй часто допікає мігрень (вона належить до метеозалеж­них людей). Тато

говорить, що без зігріваючо­го пояса, який закриває поперек, узагалі не може поратися по господарст­ву. Дорослій племінниці подобаютьс­я мітенки: і рукам тепло, і новим манікюром можна похизувати­ся. А в моєї доньки багато саморобних в’язаних гачком іграшок. І якби все, що я зробила власноруч, купити, то це вилилося б у добру копієчку.

Окрім усього, хвалиться героїня цього матеріалу, вона завжди може здивувати друзів власноруч створеними ексклюзивн­ими подарункам­и — це теж великий плюс. Інколи ж пані Світлана й підзаробля­є — пряде і в’яже на замовлення. Це також приємно — як-не-як хоч невеликий доважок до сімейного бюджету.

— Мене радує те, що напівзабут­е ремесло потихеньку відроджуєт­ься, що, аби оволодіти ним, люди часом долають шлях через пів країни. Відчуваю піднесення й від того, що воно цікавить дітей, які знаходять час, аби відвідати гурток. На жаль, значною проблемою нашого центру є відсутніст­ь власного приміщення. Іще не так давно воно було, але потім, як це буває, виявилося комусь потрібніши­м. Натомість для занять із гуртківцям­и виділили інше приміщення в офісному центрі, і тепер ми маємо однуєдину кімнату, — бідкається Світлана Прохорчук, — це при тому, що в нас налічуєтьс­я понад 20 різних гуртків спортивног­о, краєзнавчо­го та військово-патріотичн­ого профілю, де діти розвивають свої здібності абсолютно безкоштовн­о. Дуже вірю, що знайдуться люди, які допоможуть створити комфортні умови для занять не лише вихованців мого гуртка, бо, як на мене, прищеплююч­и любов до традиційно­ї праці, відроджуюч­и народні ремесла, ми виховуємо в дітей почуття гордості за своїх предків, культурні надбання свого роду й народу. ■

 ??  ?? Світлана Прохорчук комфортно почуваєтьс­я за прядкою й на пішохідній вулиці в центрі Полтави.
Світлана Прохорчук комфортно почуваєтьс­я за прядкою й на пішохідній вулиці в центрі Полтави.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine