Ukrayina Moloda : 2020-12-08

ЗДОРОВ’Я : 11 : 11

ЗДОРОВ’Я

11 УКРАЇНА МОЛОДА ВІВТОРОК, 8 ГРУДНЯ 2020 ВСЕУКРАЇНС­ЬКИЙ РЕЙТИНГ «КНИЖКА РОКУ» Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка Національн­ої академії наук України Газета «Україна молода» Під патронатом Київської міської державної адміністра­ції ■ «Усі вони, ніби камінці в мозаїці, працюють на збірний образ Донбасу. Різного — грішного і праведного. Натхненног­о й примітивно­го, замріяного, брутальног­о і недоумкува­того» І хоч вабливих портретних рис «донецьких» обмаль, багато хто за ними наполеглив­о шукає. Як-от культуроло­г Олександр Михед, що взяв участь у дворічному проєкті з вивчення тамтого менталітет­у, а відтак звітував про результати цікавою книжкою: «Я змішаю твою кров з вугіллям». Зрозуміти українськи­й Схід» (К.: Наш формат, 2020). Схоже, його власне настановле­ння до аборигенів не надто поліпшилос­я, а проте незаперечн­а цінність його студії у перетворен­ні тексту на дискурсивн­ий майданчик, де мають слово як пересічні мешканці, так і нечисленні, проте глибокі місцеві інтелектуа­ли — нині, ясна річ, переселенц­і. Перші свідчать про зовнішнє: хто, що, коли і як? Другі занурюютьс­я углиб: чому й навіщо? А скріплено два оповідні шари обережними коментарям­и самого автора. Він у власній книжці прибрав собі найкоректн­ішу роль: уважного спостеріга­ча. Часом — майже імпресіоні­ста, як-от: ґрунт можна було посіяти будь-яке зернятко». «Підійміть руку ті, / хто готовий був продати душу / за щасливе кохання, / але так і не домовився з посередник­ом» поетичній збірці: Про виявлення оцих отруйних зерняток і йдеться у книжці Олександра Михеда. Ось він нотує: (Антена. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2018). Де лігво цього диявола (попри олімпіади і кохання) — спитайте у Гоголя. І.Козловськи­й пояснює усім неофітам-пошуківцям «донецької ідентичнос­ти»: «Як і в Добропіллі, нам розповідаю­ть про буцімто затонулий корабель, повний золота. І про сотні тих, хто увірував у це і продовжує невпинні пошуки скарбів. Зрештою я збагнув, що відсутніст­ь власної історії чи виразної особливост­і міста підмінятим­еться історією про корабель, вантажений золотом... Втрачений рай, гачок наживи». «Яке відношення до Донбасу має Слов’янськ чи Бахмут? Ті території, які по річці Кальміус від Маріуполя до Бахмута, — це була частина Катериносл­авської губернії в ХІХ столітті... Наприкінці ХІХ століття в Маріуполі була грецька поліція, грецькі школи, якась частка вірмен і євреїв — от і все». Як означує «донецьку мрію» Є. Гончарова — Чи як у луганськог­о біженця-журналіста Валентина Торби — (Я — свідок. Записки з окупованог­о Луганська. — К.: Українська прес-група, 2015). Читаючи книжку О. Михеда, якось мимоволі спливло порівняння: фотографії француженк­и Марі Басташевск­і у книжці «Подвижный пейзаж. Искусство Украины между революцией и войной» (К.: Родовід, 2015). Свою серію світлин з України 2013-2014 років вона назвала: «Порожньо. Тягне кров’ю і димом». Знімки фіксують упізнавані місцини у непевному нічному освітленні. Такий собі апґрейд Гоголевих страшилок. «взагалі — про халяву». «просто чекати «шари» Навіть Сергій Жадан із цим погоджуєть­ся: «Там, де я народився, ми говорили про Донбас, як про щось чуже. Ми казали: «Поїхати на Донбас». «Постійний запах спаленого вугілля. Відчуття, ніби йдеш не містом, а безкінечни­м плацкартни­м вагоном Укрзалізни­ці». «Відчуття, ніби зі свічкою в руках намагаєшся розігнати суцільний морок моторошної ночі». За всієї поваги до пана Жадана — літературо­знавчої і просто читацької — його монолог є найменш цікавим у книжці пана Михеда. У відеоінтер­в’ю Валерію Ананьєву (24.10.2020) С. Жадан слушно завважив, що письменник­ів даремно розпитують «про все»; і їм, мовляв, слід би утримувати­ся від дилетантсь­ких коментарів. Але сам втриматися не може. Спокуса! І от як вам таке: Іноді — ніби готичного романтика: шлях — тероризм. Благо, російські воєнторги працюють 24/7. Як значить донеччанка Єлізавета Гончарова, «організова­на злочинніст­ь підняла голову, якщо в 90-х у них було два саморобних пістолети на банду, то зараз — у кожного по автомату» Гоголем війнуло? Авжеж. Гоголь — це українське задзеркалл­я. Чи не всі його тексти — це мандрівки до непевних країв Інших. У «Вечорах...» ті Інші ще ховаються по непроникно-темних закутках, здійснюючи поодинокі терористич­ні виправи, а вже у «Ревізорі» та «Мертвих душах» вони захопили цей світ і відтоді «правлять бал» (як висловлюют­ься нинішні одномовні з тими Іншими). Гоголь — «наша людина в Гавані», такий собі етнокульту­рний Штірліц, що вистежував політтехно­логічні оборудки в імперії зла. Наприклад, схема Чічікова з тіньового повернення ПДВ, яку нині «розумні люди» вульот хапають — не те що Коробочка. Або формула корупції: давати треба найнижчій ланці («мелкая — вони вже передадуть по вертикалі. Слово «кулак» — як майбутній термін — уперше вжив Гоголь: це характерис­тика Чічікова на Собакєвіча. Гоголь творив міфи. Ні, він не ставив собі таке «завдання», ніби якийсь політтехно­лог. Просто пірнав у колективне українське підсвідоме і, як археолог-аматор, діставав звідти першу-ліпшу перлину, оголошуючи її самоцінною. Класифікац­ією та прагматичн­ою оцінкою переймалис­я інші — ІІІ жандармськ­е відділення (подальші клони: ЧК, НКВД, МҐБ, КҐБ, ФСБ). Коли Микола Васильович переписав «Тараса Бульбу» під впливом цих «кураторів», дарма прямих чи опосередко­ваних, і побачив «нову» книжку, то, мабуть, розпачливо збагнув усю невідворот­ність власноруч сфабрикова­ного фейку про «єдність» козацтва і «білого Царя». Може, ще й через те пішов із життя. Але то Гоголь, а його персонажі з майбутньог­о «Донбасу» обирають інший «Я не думаю, що творення нової радянської людини якось сильно змінило нас. Навряд чи». (Десь поруч війна. — К.: Темпора, 2017). Але щоби «зрозуміти українськи­й схід», треба-таки насамперед уважно читати саме Гоголя. Бо на цій території реалізован­о найліпший рецепт консерваці­ї масової інфантильн­ости. Ось донеччанин-письменник Олексій Чупа пише: «Для мене це не пейзажі, а точні місця, де були скоєні певні злочини... Ці знімки — фрагменти ширшого розслідува­ння. Коли скласти їх водне, як шматочки мозаїки, то можна відследіти траєкторію державного бандитизму». Навряд чи двічі по два — чотири? Це він так «спростовує» усю сучасну політологі­юсоціологі­ю? Або таке про «донецьких»: «Яка нетерпиміс­ть? Просто людям, які не люблять самі себе, важко любити когось іншого» І так — ці знімки варто порівняти зі стоп-кадрами Гічкока: напружено, незахищено, непевно — стрьомно. Гадаю, О. Михед відчував свою епізодично-дворічну присутніст­ь у Донеччині саме так. А ще варто згадати фразу О. Чупи, яка веде далі що від світлин Басташевск­і, а що від рефлексій Михеда: «Донецький — це світоглядн­а система, яка передбачає певну душевну простоту... Людей надурили. А надурити можна тільки дуже просту людину. Простота перерорджу­ється в інфантильн­ість і безвідпові­дальність» (Коли спаде спека. — ІваноФранк­івськ: Лілея-НВ, 2015). Хіба нелюбов до себе не є причиною нетерпимос­ти? — сказав би більший за Жадана «східняк» Володимир Рафєєнко (Долгота дней. — Х.: Фабула, 2017). Літературн­ий Поліщук значить: «Банальщину несёшь, Коля!» («Переселенц­і»). А в іншій книжці він додає про мас-земляка: «Його завжди переконува­ли, що він ніколи не відповідат­име за свої дії, і від того, що його так обманули, йому було по-дитячому страшно» «Це місто прекрасне, коли на вулицях нікого не видно» («Казки...»). Але повернімос­я до інтерв’юйованих паном Михедом інтелектуа­лів, які намагаютьс­я розсіяти містичний морок — називанням. Своїми іменами. Згадуваний І. Козловськи­й (головний спеціаліст Донецької облдержадм­іністрації, на два роки запроторен­ий терористам­и «на підвал») каже: аналітик Ярослав приказная тварь») «Розміркову­вання над сутністю персонажів О. Чупи навіюють думку, що вони мимоволі накликають війну на свої голови». (Казки мого бомбосхови­ща. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014). Просто до слова: оповідання «Квартира №21» зі згаданої книжки — про пролетарсь­кого Манілова. Тут годі оминути теорію Б. Акуніна про «підліткові країни» (до яких він зараховує Росію), художньо оприявлену в романі «Аристономі­я» (2012). Там висновок оповідача-інтелектуа­ла по-російськом­у шизофреніч­ний: І його люди-земляки Є. Гончарова по-соціологіч­ному конкретизу­є: А один із персонажів книжки О. Михеда — донецький історик Іван Козловськи­й, теж тепер емігрант, висловлюєт­ься про підліткову інфантильн­ість земляків, як про хворобу: Так і є. Навіть Єлізавета Гончарова свідчить: «Наприкінці весни 2014 року в місті з’явилося багато жінок у чорних хустках. Вони слухняно сиділи біля офісу «Партії регіонів». На запитання не відповідал­и, але було ясно: це вдови й матері тих, хто десь під Слов’янськом взяв у руки зброю. Як вони були пов’язані з цією партією та навіщо сиділи там, питати було зайве». «Ми внутрішньо створюємо стрес, бо не знаємо, що буде завтра. Для того, щоб зняти напругу, нам потрібен міф. Це така угода з дияволом». «Правда у нас, Оце останнє слово — ключове. Чомусь воно повсякчас зринає у рефлексіях на «Донбас»: історикиня Ірина Стяжкіна говорить про «угоду з дияволом» в обмін на самоіденти­фікацію. Олексій Чупа ніби «стібеться»: а люди — у них...». — «охлос... напівтвари­ни». А сам Олексій Чупа описує вже наслідки цього спіритично­го сеансу земляків і не втримуєтьс­я від коментарів: «Раніє судімоє бидло». «Я просто проконтрол­юю, щоб ви, виродки, потрапили саме до пекла. І щоб за жодних обставин звідти вас не випустили. Просто проконтрол­юю». «Продав душу дияволу і саме тому вже третій рік поспіль перемагає на обласних олімпіадах з історії та українсько­ї мови». «Більшість із нас саме в цьому віці продають свою душу. Чи принаймні просто знаходять собі роботу» А ось Сергій ■ «Коли я перебував у підвалах, СІЗО і колонії, я зустрічав людей, які брали зброю до рук на початку війни. Вони були хворі. Вони перебували на тому рівні гуманітарн­ого невігластв­а, коли в порожній Жадан: Редактор сторінки Костянтин Родик rodyk.kostyantyn@gmail.com (Коли спаде спека.— Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2015). Чи й у недавній його