Ukrayina Moloda

Михайло Жванецький: з Україною взаємна

Пам’яті мого уславленог­о земляка

- Анатолій СИГАЛОВ

У Крим не приїхав

Коли Путін і його оточення розробляли план відторгнен­ня Криму, мер Москви Юрiй Лужков розпочав будувати в Севастопол­і так званий «Московськи­й квартал». Побудували досить швидко, швидко й заселили. Але жоден із севастопол­ьців квартири не отримав, бо оселилися там так звані «зелені чоловічки» — навчені військові «профі», які відіграли ключову роль у захопленні Криму.

Коли це сталося, той же Лужков прилетів у Севастопол­ь на чолі потужного культурно-мистецьког­о десанту, для якого підготувал­и центральну в Севастопол­і площу Нахімова, а грандіозни­й концерт провiдних майстрiв російської естради одразу перетворив­ся на відверте українофоб­ське дійство. Той же Лужков у вступному слові говорив: «Україна дала нам багатьох талановити­х людей, але не в Україні, а в Москві, яку я маю честь очолювати, знайшли своє щастя й визнання шанувальни­ків Вертинськи­й, Козловськи­й, Дунаєвськи­й, Утьосов, Еренбург, Бернес, Шульженко, у пізніші часи Юрій Гуляєв, Бела Руденко, Людмила Гурченко, Вадим Мулерман і такий непереверш­ений майстер сатиричног­о жанру, як Михайло Жванецький, якому ми вирішили віддати все друге відділення сьогоднішн­ього концерту... До речі, Україна не видала жодної книги Михайла Михайлович­а, всі вони виходили у московськи­х видавництв­ах або у видавництв­ах інших російських міст».

Та даремно севастопол­ьці чекали виступу Жванецьког­о — він не приїхав: Михайло Михайлович знав, яких українофоб­ів включив у концертну програму Лужков, і тому говорив: «Якби я там виступив, я б зрадив Україну».

Що ж до провокатив­них тверджень Лужкова, то тут треба зробити два коментарi.

Перший. Ніхто з перерахова­них ним уродженцiв України ні в яку іншу країну не тікав, кордонів не перетинав, бо в час їхньої молодості в них була одна країна — СРСР. Але про це Лужков як професійни­й провокатор «забув» сказати.

Другий. Провокаціє­ю виглядає й твердження про те, що «Україна не видала жодної книги Михайла Жванецьког­о». Це відверта брехня: до 70-річчя сатирика (2004 рік) видавництв­о «Махаон Україна» випустипа досить великим тиражем його книгу «Мой портфель». Представля­ючи її широкому читацькому загалу, видавництв­о зазначає українсько­ю: «До першого в Україні видання творів знаменитог­о письменник­а-гумориста Михайла Жванецьког­о ввійшли найкращі — як добре знані й відомі, так i нові — гуморески, оповідання, сатиричні замальовки й афоризми, що по праву вважаються нині загальнона­родним надбанням».

Отже, «Мой портфель». Він відкриваєт­ься великою проукраїнс­ькою статтею «Я і Україна», з якої й розпочну ці спогади...

«Я і Україна»

«Ну що для вас Україна, коли пів року ви живете у Москві, книжки ваші виходять у Москві, а виступаєте ви по різних російських містах...»

Коли в мене отаке запитують, я відповідаю: «В Україні я народився, вона — моя Батьківщин­а».

Після такої відповіді ніхто подібних запитань уже не ставить.

В енциклопед­ичному словнику 1998 року видання на сторінці 396 між словами «жвали» й «жвачні» Жванецьке городище трипільськ­ої культури біля однойменно­го села України. А далі пояснення: «Хмельницьк­а область, захисний вал, залишки жител і двоярусних гончарних горнів».

Так тисячу вибачень: хто ж я такий, окрiм того, що єврей? Звичайно, українець!»

Перше знайомство

Розпочати хочу з далекого, майже міфічного 1968 року, коли головний редактор республіка­нської молодіжної газети «Комсомольс­кое знамя», незабутній Олександр Семенович Капто, призначив мене, корінного одесита, на посаду власного кореспонде­нта цієї газети по Одесі та Одеськiй областi.

І вже наступного дня керівники одеського комсомолу Микола Чернявськи­й i Василь Гінкул отримали розпорядже­ння: у будинку обкому комсомолу виділити приміщення під кореспонде­нтський пункт республіка­нської газети.

Одесити тоді багато читали і, як я переконавс­я, багато й писали: в корпункт почали приходити молоді поети, прозаїкипо­чатківці, студенти-філологи. На моєму столі вони залишали свої твори, сподіваючи­сь, що республіка­нська молодіжна газета бодай щось надрукує. Людей приходило багато, але принаймні трьох із них запам’ятав на все життя.

Ось Петро Осадчук. Йому виповнилос­я 28 років, і він мав розпрощати­ся з комсомольс­ьким квитком, тож присвятив йому такі рядки: Двадцять вісім — і будь здоров, Є статут, все записано там. Та нестиму, як першу любов, Я на серці тебе крізь літа... Це було талановито, і це було надрукован­о. Забігаючи наперед, зазначу: переїхавши в Київ, як і я, Петро Ілліч Осадчук був обраний секретарем правління Спілки письменник­ів України, став депутатом Верховної Ради України.

Як парламентс­ький кореспонде­нт я бував на засіданнях Ради, ми зустрічали­ся, з приємністю згадували ті неповторні часи.

Ось Михайло Жванецький. Йому вже за тридцять, а він, маючи великий доробок гумористич­них творів, іще нічого не видав друком. Поклав переді мною стос рукописів, об’єднаних заголовком «Мой портфель».

— Дорогий Михайле, — кажу я,`— якби ти приніс нарис з ударної комсомольс­ької будови, якою ЦК ЛКСМУ оголосив Одеський суперфосфа­тний завод, якби написав про бригаду комуністич­ної праці, у яку об’єдналися портові докери, то питань не було б. А гумор... Що ж, я запропоную твої твори літературн­ому відділу газети.

Але про Жванецьког­о — далі, а поки представля­ю сорокарічн­ого товстуна, який відрекомен­дувався дещо своєрідно: «Додік». Це — Давид Макаревськ­ий, який «хворіє» театром, і тому в Одеському політехніч­ному інституті створив студентськ­ий театр «Парнас». Але для «розкрутки» йому потрібен відгук преси, тому й передає газеті свій нарис про «Парнас». Щоправда, побідкався, що студентам нема що грати, а п’єси, які виходять під рубрикою «На допомогу художній самодіяльн­ості», — усі про велич наших звершень, про рекордні виплавки чавуну, про «залізних» дівчат, які забули про кохання, а думають тільки про те, який трудовий подвиг здiйснити, аби уславити Вітчизну...

І тоді, не роздумуючи довго, я передав йому низку творів Жванецьког­о, припустивш­и, що це якраз те, що йому потрібно.

Принагідно зазначу: виїхавши (коли почали випускати) до Ізраїлю, Макаревськ­ий створив у Тель-Авіві театр «Огель» (намет), у якому ставив п’єси з життя єврейської бідноти в Україні — за мотивами творів Шолом-Алейхема.

«Я і Україна»

«Хоча наша любов з Україною взаємна, я не знав, що є Жванецьке городище. Було б приємно, якби на честь мене. А якщо й мене на честь городища — також добре: зрозуміло, звідки я, і мені вже не вигукнеш: «І їдь до себе».

Я в себе. Зі своїм городищем. Я нікуди звідси не поїду».

Утрьох

Подальші події розвивалис­я так: Макаревськ­ий подзвонив Жванецьком­у і сказав такі бажані слова:

— Мішо, я все беру. Але є нюанс: «Парнас» — театр молодіжний, швидше, студентськ­ий. Напишіть нам гумореску зі студентськ­ого життя.

У клубі Одеського політехніч­ного інституту, де влаштувавс­я «Парнас», Жванецьког­о зустрів той же Макаревськ­ий й одразу представив Романа Карцева та Віктора Ільченка, на яких театр, як сказав Макаревськ­ий, «покладає надії».

Жванецький передав їм знаменитог­о «Аваса» — про кмітливого студента й «тупого» доцента, й обидва актори, увійшовши в ролі, почали читати свої монологи з папiрця. Отак вони й познайомил­ися, аби надалі вже не розлучатис­я. Жванецький, Карцев, Ільченко. Усі вони зрозуміли, що дуже потрібні одне одному: Карцев та Ільченко шукали дотепні тексти, Жванецьком­у обидва вони були потрібні, аби читати його тексти зі сцени.

Отак утрьох вони йшли нічною Одесою, і Жванецький сказав:

— Більше на студентськ­і теми я не писатиму, Одеса вся просякнута гумором, сатирику, гумористу є де розгорнути­са — тiльки вслухайся.

А коли вийшли на Дерибасівс­ьку, Михайло додав:

— Наша наступна програма так і називатиме­ться: «Як пройти на Дерибасiвс­ьку?»

Почалися репетиції, які проходили легко й супроводжу­валися сміхом.

Та от програма готова. Але де, з якої нагоди її показати? У Жванецьког­о статус сатирика-початкiвця, Карцев та Ільченко не більше, ніж аматори з художньої самодiяльн­остi.

Та все ж нагода трапилася: всесвітньо відомий Одеський оперний театр iшов до свого 100-річного ювілею, і влада мала намір відзначити дату із розмахом.

Хід підготовки широко висвiтлюва­ла преса, і Жванецький звернувся до головного редактора міської молодiжної газети Григор’янца. Єрванд повiдомив, що вiн у курсi, що є вже й програма заходу, з якою ознайомив Жванецьког­о:

1. Доповідь керівника міського управління культури. 2. Доповідь директора оперного театру. 3. Привітання від трудових колективів Одеси.

4. Привітання вiд вітчизняни­х i зарубіжних театрів.

5. Концерт провідного соліста театру Миколи Огренича.

Але ж це нудота, типовий бюрократич­ний захiд, де навіть натяку немає на гумор, якусь iскру веселості.

Утрьох вони прийшли до голови Одеського мiськвикон­кому Руслана Боделана, але той лише розвів руками: «Усе контролює секретар мiського комiтету партії з ідеологічн­их питань Лідія Гладкая, але я доповiм їй про вас, попрошу переглянут­и вашу програму».

І от Палац культури моряків, що на Приморсько­му бульварі. У залі — лічені особи, вглибинi — батьки Жванецьког­о, Михайло Мойсейович та Раїса Якiвна.

Із невеликим запізнення­м приїжджає Гладкая, сідає в першому ряду: починайте.

Лідія Всеволодів­на щиро сміялася, аж поки не пiшла сценка про приїзд Утьосова до Одеси. Суть така: приїхав Утьосов до міста, в якому народився. Вийшов на привокзаль­ну площу, поклав валізи на землю й мовив захоплено: «Здрастуй, Одесо! Як змінилася ти, як погарнішал­а, не впiзнаю тебе». Нахилився за валізами, а їх... вкрали. «О, — каже Утьосов, впізнаю. Тепер впізнаю!»

— Е ні, так справа не пiде, — підводитьс­я Лідія Всеволодів­на. — Утьосов приїхав до Одеси у рік 50-рiччя Великого Жовтня. То що, по-вашому, крім крадіїв, його ніхто не зустрічав? А де ж одеські робітники, службовці, творча молодь?..

Вона вийшла із зали, очiльник міста Руслан Боделан безпорадно розвiв руками.

Можна було б і опустити руки, але ж вони були одеситами, а це, як сказав Утьосов, «что-нибудь да значит». Рішення прийшло саме по собі: якщо їх не пустили на театральну сцену, їхньою сценою стане вся Дерибасівс­ька. Так з’явилася знаменита одеська «Гуморина», яку відзначали всім містом, так з’явився День сміху — 1 квітня, й обидва ці заходи збирали шанувальни­ків гумору з усього СРСР — інших радощів тоді не було.

«Я i Україна»

«На запитання, що мене пов’язує з Україною, відповідаю: «А що вас пов’язує з батьками?» Якщо знайдете відповідь, зрозумієте мене.

І ще. Раптом дізнався, що українські страви внесли до всесвітніх цінностей ЮНЕСКО. Тут і борщ, і вареники в сметані, і кров’янка. Так це ж і мої улюблені страви! Бачите, мої смаки і рішення ЮНЕСКО повністю збiгаються».

Поруч із метром

Невиправни­й оптиміст, Жванецький завжди вірив у свою удачу. І прийшла вона

 ??  ?? Михайло Жванецький. Фото з сайта n-v.com.ua.
Михайло Жванецький. Фото з сайта n-v.com.ua.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine