Ukrayina Moloda : 2020-12-09

НАУКА. СУСПІЛЬСТВ­О : 13 : 13

НАУКА. СУСПІЛЬСТВ­О

13 НАУКА. СУСПІЛЬСТВ­О УКРАЇНА МОЛОДА СЕРЕДА, 9 ГРУДНЯ 2020 ❙ й болісних особистих утрат. Спершу він пережив смерть від тяжкої хвороби молодого ще сина Дмитра, потім — відхід коханої дружини Ганни Іванівни, з якою познайомив­ся, ще працюючи в Полтаві, і з якою потому разом пройшов понад пів століття. щоб iще через чотири роки отримати її від нього назад. На жаль, iще через п’ять років передати її своєму наступнико­ві я вже не зумів: висуванець Зе-команди з пам’ятного своїм «катанням на самокатах» уряду Гончарука негласно один раз зустрівся зі мною в ресторанчи­ку в парку Шевченка, щоб поговорити про становище галузі, але публічної (нехай навіть камерної) церемонії зі мною і Ярославом Степанович­ем для передачі ікони не схотів. Напевно, тому, що «слуги народу» взагалі не відчували ніякої закорінено­сті в минуле й уникали будь-чого, що говорило б про нормальну спадковіст­ь та інституцій­ну пам’ять — неодмінну рису будь-якої нормальної системи влади. А Ярослав Яцкiв наполягав саме на тому, щоб така передача відбулася публічно. Збурювач спокою Із початком неоголошен­ої російсько-українсько­ї війни Ярослав Яцків утратив можливість працювати з колегами з Кримської астрофізич­ної обсерватор­ії, які були довголітні­ми партнерами ГАО (і, врешті-решт, часто — його особистими друзями). Навіть кримське службове помешкання Ярослава Степанович­а разом з особистими речами та книгами загарбали посіпаки окупантів — ті, які вчора ще запобіглив­о зазирали київському академіку в очі. Під велике питання поставлено й майбутнє його улюбленого дітища — обсерватор­ії на Терсколі, — й оптимістич­них прогнозів тут наразі ніхто робити не наважився б. Але крицева вдача дозволила академіку Яцкiву витримати й ці удари долі. Ярославу Степанович­у в жорстко регламенто­ваній НАН доби «пізнього Патона» дозволялос­я бути одним із небагатьох «збурювачів спокою». І після відходу Бориса Євгеновича саме Ярослав Яцків доклав максимальн­их зусиль для того, щоб вибір нового президента відбувся якомога осмисленіш­е. Навіть в умовах пандемії на базі очолюваної ним академічно­ї групи «Наука та інновації» було анонсовано зустрічі з усіма кандидатам­и з подальшим обговоренн­ям їхніх програм. Як регулярний учасник цих зустрічей (в онлайн-режимі) можу засвідчити високий рівень їх змістовнос­ті. Розуміючи необхідніс­ть глибоких внутрішніх змін у НАН, Ярослав Степанович лишається водночас і жорстким та послідовни­м прихильник­ом її збереження саме як головної наукової установи держави, покликаної координува­ти всю її науку, зокрема й університе­тську. На цьому ґрунті в нас з академіком Яцкiвим неодноразо­во відбувалис­я гарячі дискусії — але незмінно коректні й суто наукові. Адже, попри імідж «збурювача спокою» (який один iз двох чи трьох наважувавс­я ставити «незручні» запитання на «сонних» засіданнях президії НАН останніх років), Ярослав Яцків за природою своєю є традиціона­лістом. Прекрасну традицію він започаткув­ав і в Міністерст­ві освіти й науки: йдучи зі свого кабінету на Шевченка, 16, він залишив наступнико­ві як оберіг старовинну народну ікону святого Миколая. Через сім років ту ікону передав мені мій попередник — професор Андрій Гуржій. Ще через два я передав її академіку Борису Гриньову, ■ Може дати фору ...Термін мого наступника прогнозова­но виявився недовгий — якихось пів року. А вже його наступник, відмовивши­сь зустрічати­ся з академіком Яцкiвим, запропонув­ав натомість віддати через помічника назад цю непотрібну ікону-оберіг... Нічого не вдієш: у цього прибульця зі східноукра­їнського мегаполіса інакше розуміння традиції, домівки й закорінено­сті, аніж у вихованого в прикарпатс­ькому селі Ярослава Яцкiва. ...Про це своє відчуття закорінено­сті сам Ярослав Степанович писав в одному зі своїх віршів (мало хто знає, що він пише не лише наукові статті, офіційні документи і цікаву автобіогра­фічну прозу, а й зворушливі поезії): На світі багато є різних доріг, Єдина з них в серці мойому — Дорога до тебе, немов перший сніг, Замріяно чиста в усьому. Ти щедрий дарунок даруєш мені, Щоб я зміг сягнути вершини — Дорога надії, немов навесні Я чую твій клич журавлиний. ■ І, по суті, весь його життєвий шлях був і залишаєтьс­я цією «дорогою надії» — попри всі неймовірні життєві складнощі й скрути. Тож я теж плекаю сподівання, що й ця гарна започатков­ана Ярославом Яцкiвим традиція з переданням ікони-оберегу колись відновитьс­я. І що житимуть далі інші його добрі започаткув­ання. А він сам iще багато-багато років буде генераторо­м і локомотиво­м утілення ще багатьох потрібних нашій науці ідей. Адже в жовтні, напередодн­і «офіційного вісімдесят­иліття» (справжнє, нагадаю, відбулося в вересні 2019-го), учений подолав iще й підступну коронавіру­сну хворобу, а тому просто зобов’язаний жити й працювати ще дуже довго. Бо українська наука гостро потребує не лише його досвіду та мудрості, а й енергії та завзяття, за якими академік Ярослав Яцків може дати фору багатьом молодим. ■ ■