9 ПОСТАТЬ УКРАЇНА МОЛОДА СЕРЕДА, 9 ГРУДНЯ 2020 «Я і Україна» «Одесу люблю, Київ люблю, поважаю Харків, Херсон, Запоріжжя, Миколаїв. Виходжу на сцену, і не треба нічого пояснювати — я вдома, я свій. Читаю, всi сміються, незалежно від того, хто до якої партії входить. От вам і об’єднавчий фактор». Незабутній Петро Юхимович Розлучення з театром Райкіна і з самим Райкіним відбулося без жалю: Жванецький уже почав «набирати обертів» — його чули у розважальних програмах радіо, бачили по телевізору, цитували крилаті фрази. Невдовзі від Райкіна пiшли й Карцев з Ільченком. Мотивація така: його театр — це театр одного актора, усі ж інші, отримуючи епізодичні ролі, мають підігравати метру. І знову радість зустрічі — тепер у рідній Одесі, і знову пляшка «Столичної» прикрасила стіл, а мати Романа вже несе таку популярну в Одесі фаршировану рибу... І от тоді, коли вирішили перепочити після ленінградської напруги, Жванецького розшукав начальник Одеського обласного управління культури Роман Бродавко і мовив iз помітним хвилюванням: — Вас запрошує директор Укрконцерту Сергій Мельник. Просить прибути якнайшвидше. І от Жванецький у Києві. Директор Укрконцерту мовив з іще більшим хвилюванням: — Михайле Михайловичу, така удача випадає раз у житті: Петро Юхимович Шелест запрошує вас на свою батьківщину. — А вона десь під Києвом? — Ні, під Харковом. Ось квиток на літак, а в Харкові на вас чекатиме автомобіль. Їхали довго. А в селі Андріївка Балаклійського району його радо зустрiчав перший секретар ЦК Компартії України Петро Юхимович Шелест. У вишиванці й брилі він був схожий на селянина з рідної йому Слобожанщини. Запросив гостя до розкішного столу, але перед тим повідомив про таке: — Тиждень тому менi виповнилося шістдесят, i син подарував менi магнітофонну касету, сказавши: «Послухай, не пожалкуєш». То був запис вашого виступу на одному з концертів. А навіщо ж мені слухати касету, коли я можу запросити самого виконавця, — розсудив я. І от ви тут, і все село чекає вашого виступу. Увечері в клубі Андріївки не було де яблуку впасти. У першому ряду — Петро Юхимович із сім’єю, керівники місцевого радгоспу, передовики. Увесь виступ супроводжувався оплесками, сільчани дякували і Жванецькому, i... Шелесту. Коли секретар Одеського обкому партії Лідія Гладкая дізналася, як відзначав своє шістдесятиріччя всемогутній Петро Юхимович Шелест, вона тут-таки передзвонила Жванецькому: — Ми вирішили створити в Одесі театр мініатюр, зараз підшуковуємо сценічний майданчик. — А з нашим репертуаром знайомитися будете? — Ну що ви, — щиро здивувалася Лідія Всеволодівна, — грайте, що хочете. ■ звідти, звідки ніхто її не чекав: в Одесу приїхав на відпочинок Аркадій Райкін. Оселився в санаторії ім. Чкалова, що на 10-й станції Великого Фонтану. Візит такої людини не міг бути непомічений, і дуже скоро в санаторій приїхали директор Одеської філармонії Дмитро Козак i популярний конферансьє Аркадій Астахов. Поговорили на різні теми, Козак запросив актора виступити в Одесі, на що той несподівано легко погодився. І раптом сказав: — Дивився по телевізору вашу «Гуморину». Це ж справжнє свято гумористів, яке не виникло саме по собі. Хто його влаштував? Астахов назвав три прізвища: Жванецький, Карцев, Ільченко. — Я чекатиму на них тут, у санаторії, передайте їм. Жванецький пізніше згадував, що він та Ільченко ще трималися, а в Карцева від такої звістки «дах поїхав», він мало не знепритомнів: сам Аркадій Райкін — народний артист СРСР, кумир мільйонів, засновник і керівник Ленінградського театру мініатюр зажадав зустрічі з ними. Чи не сон це? У клубі санаторію Астахов представив метру кожного окремо, а Райкін красивим жестом запросив їх на сцену. Жванецький залишився у залі, а його друзі швидко ввiйшли в образ і показали уривки з п’єси «Как пройти на Дерибасовскую». Ось дві сценки звідти: Ільченко запитує Карцева: — Ромо, де ти познайомився з такою дівчиною? — На Дерибасівській, під ліхтарем. — А що, ліхтар тоді не світив? І далі: — Ти просив її стати твоєю дружиною? — Просив, але вона зволікає. — Чому? Ти ж такий стильний, вродливий. — Так, але їй доведеться мене годувати, поїти, одягати... І спеціально для Райкіна: Зустрічаються на Привозі два євреї. Один запитує: — Чому ти такий схвильований, Абраме? — А як же не хвилюватися? Маркс помер, Енгельс помер, Ленін помер, щось і я погано почуваюся... Ці одеські хохми розсмішили Райкіна. Вдосталь насміявшись, він витяг два типографськi бланки, на яких було набрано: «Прошу прийняти мене на роботу», простягнув їх Карцеву та Ільченку: — Заповніть і розпишіться. Чекаю на вас у Ленінграді. А Жванецькому мовив, ніби вибачаючись: — Зі мною співпрацюють такі автори, як Віктор Ардов, Володимир Поляков, Борис Ласкін. Жванецький зрозумів натяк метра. Але як справжній одесит духом не занепав: якщо надалі нікому буде читати його твори, він сам їх читатиме. А оскільки гуморесок уже зібралося досить багато і запам’ятати всі важко, він винайшов новий для естради стиль — читати, тримаючи в руках рукопис. Надалі його сценічним майданчиком стають робітничі клуби, студентські «капусники», корпоративи, круглі дати і навіть санаторії — всі у межах Одеси. І раптом міжміський телефонний дзвінок, і повний образи голос Райкіна: — Мішо, як ви могли, ви залишили без репертуару мій театр... — Я?— здивувався Жванецький, — ви запросили моїх друзів, а мене залишили в Одесі... — Ну, це деталі. Приїздіть, я чекаю на вас. І вони знову зустрілися, уже не в Одесі, а в Ленінграді. Жванецький знову побачив метра, а потім, оселившись у гуртожитку, записав: «Райкін був не по-людськи красивий i завжди одягався вишукано — це він умів: пісочні брюки, піджак кольору кави, сорочка з хусточкою на шиї — в усьому вишуканий смак. Голосу ніколи не підвищував, тримався без помпи, і це при такому успіху, при такiй славi. А я сидів перед ним зі статусом механіка портових кранів із зарплатою 105 кабованців на місяць. Винести близкiсть із ним було важко, дуже важко». ❙ в ресторані й прем’єру «Світлофора» — вiн увесь iз моїх текстів. Я став знаменитим і багатим». І годі було б чекати чогось кращого у життi, якби не той шефський концерт на Балтійському суднобудівному заводі. Знову оплески, знову приголомшливий успіх. І раптом отой старий пітерський пролетарій, який, ставши біля встановленого в залі мікрофона, сказав: — Ви, товаришу Райкін, воюєте з хімчистками й пральнями, висміюєте алкоголіків і завідуючих складами, а ви вище беріть, беріть вище, — і вказав на стелю. Це змусило Жванецького, за згодою Райкіна, перейти від гумору до сатири: він створює гостросатиричне дійство «Люди и манекены». В результаті репертуар театру зазнав корінних змін, що й підтвердили його подальші виступи. Ось стара жінка (артистка Вікторія Горшеніна) у черзі за хеком розмірковує над державним устроєм США та СРСР: «У них президента міняють кожні чотири роки, а в нас манекени по двадцять років сидять». Ось одкровення лектора-суспільствознавця (Аркадій Райкiн): «Поряд із робітниками, селянами, інтелігенцією в нас з’явився новий клас — кар’єристи. Вони йдуть угору, а дійшовши, повзуть ушир — погляньте на будь-якого номенклатурника. Якщо верхи роблять кар’єру, то низи крадуть, інтереси верхів i низів iдуть паралельно — низи не заважають верхам робити кар’єру, а верхи, зі свого боку, не заважають низам красти, тягнути все. Для лікуванння верхів iз Японії лікаря викличемо, а низи й самі довго жити не хочуть. Тому й не лікуються, а горілкою, тютюном, наркотиками свідомо вкорочують собі віку». А молодий науковець (актор Леонід Ляховецький) оприлюднив тему кандидатської дисертації: «Роль партії в теплоутворенні парових котлів». Як на ті часи все це було надзвичайно сміливим, а сміливість у СРСР каралася, тож Райкіна одразу викликав «на килим» перший секретар Ленінградського обкому КПРС Григорій Романов: — Ви що собі дозволяєте! — гримав він. — Партія вам не прохідний двір, і ми в місті Леніна, в місті Великого Жовтня не дозволимо вам паплюжити партію. У відповідь Жванецький написав гумореску такого змісту: білогвардiйський генерал телефонує з Парижа своєму онуку в Ленінград: — Слухай, як тепер називається Царська площа? — Так вона й називається — Царська площа. — А хто у вас найголовніший? — Романов. — Романов? Так навіщо ж я звідти емігрував?! Коли Жванецький увійшов до кабінету Райкіна, аби прочитати гумореску, той сидів пригнічений, похмурий і мовив, не підводячи очей: — Мішо, ви в нас більше не працюєте. І далі... «А зараз ми йдемо прописуватися, — мовив Аркадій Ісаакович». І ми сіли у велике чорне авто, не знаю навіть, як воно називається, і ми поїхали в управління міліції, і він сказав «посидь» і ввійшов до кабінету генерала, i зовсім недовго там пробув, а вийшовши, сказав «усе в порядку». Назад ми йшли пішки, і його всі впізнавали, і всі з ним віталися, і я був такий щасливий». Його прописали у впорядкованому гуртожитку, що на проспекті Металістів, де в просторій кімнаті на нього чекали Карцев та Ільченко. Радість зустрічі була безмежна, стіл прикрасила пляшка «Столичної». А далі — трудові будні. Роман і Віктор зранку йшли в театр на репетицiї, а він сідав до столу, писав твори, гідні цієі талановитої людини, яка витягла на професійну сцену трьох нікому не відомих одеситів, що не мали театральної освіти і навіть самі вважали себе аматорами. У гуртожиток регулярно приходила помічниця Райкіна режисер Муза Павлова, аби взяти й передати метру новий дотепний монолог. Жванецький писав, а Райкін виносив на сцену такі шедеври гумористичного жанру, як «В греческом зале», «Дефицит», «Изобретатель», «Города», «Юзик»... І, дивна річ: Аркадій Ісаакович ніколи не називав ім’я автора, а всі в країні говорили: «Райкін читає Жванецького». Як наслідок — на всі вистави аншлаг, на зайвий квиток годi було й сподіватися. «Аншлаг, — розмірковує Жванецький, — я закохався в це слово. Нехай оцінюють його хто як хоче, а я стверджую: кров’ю, потом і сльозами полита дорога до аншлагу, утримати його надовго — не так уже й просто». Усі в Ленінградському театрі мініатюр розуміли, хто забезпечив колективу та його керівнику Аркадію Райкіну такий приголомшливий успіх. І наслідки не забарилися. Михайло Жванецький: «Раптом життя моє круто змінилося: Рома Марківна, дружина Райкіна, майже урочисто вручила мені мій перший гонорар — 500 карбованців, я переїхав в окремий номер у готелi «Асторiя», отримав проплачене харчування Це було щось нове, від чого дихнуло свободою, але Жванецький із друзями цим не скористалися: вони взяли участь у першому Всесоюзному конкурсі артистів естради, посівши там почесне друге місце, яке ще більше зміцнило їхню популярність, і далі — всесоюзне визнання. Вiн i Україна (вiд автора): 1999 року у зв’язку з 65-річчям від дня народження президент України Леонід Кучма присвоїв Михайлові Жванецькому почесне звання «Народний артист України». 2004 року у зв’язку з 70-річчям від дня народження в Одеському літературному музеї встановлено прижиттєвий пам’ятник Михайлові Жванецькому. 2014 року у зв’язку з 80-річчям від дня народження Пролетарський бульвар в Одесі перейменовано на бульвар Михайла Жванецького. Ну як тут не пригадати слова майстра: «Наша любов з Україною взаємна». ■