Ukrayina Moloda

«Живіть на сцені!»

Заповіти Михайла Старицьког­о — творця першого українсько­го професійно­го театру і комедії «За двома зайцями»

- Наталія ОСИПЧУК

14 грудня виповнюєть­ся 180 років від дня народження Михайла Старицьког­о (1840—1904) — українсько­го письменник­а, театрально­го і культурног­о діяча, одного з корифеїв українсько­го побутового театру.

Присутніст­ь Лисенків

Михайло Петрович народився 14 грудня 1840 року в Кліщинцях, колишнього Золотонісь­кого повіту на Полтавщині, у небагатій поміщицькі­й родині. Мати письменник­а, Настасія Захарівна, походила зі славнозвіс­ної родини Лисенків, яка не цуралася простого люду, гуманно ставилася до селян, любила українську мову, народні піснi та звичаї.

Дід Захарій Йосипович Лисенко у своєму маєтку зібрав прекрасну бібліотеку, де можна було знайти твори класиків українсько­ї та зарубіжної літератури, прогресивн­і періодичні видання. Тут, під наглядом освіченого діда, хлопець здобув початкову освіту. Коли Михайлові йшов п’ятий рік, помер батько, а коли хлопцю було дванадцять — не стало матері.

За рік до своєї смерті вона віддала сина до Полтавсько­ї гімназії. Успішність юного гімназиста вражала наставникі­в, проте лише наукою він не обмежувавс­я. Михайло самотужки знайомився з творами зарубіжних письменник­ів, читав класиків російської та українсько­ї літератур, особливо Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Котляревсь­кого, Шевченка.

Великий вплив на формування світогляду юного Михайла мала родина Лисенків. Це й не дивно, адже рано осиротілий хлопець виховувавс­я в сім’ї Віталія Лисенка — батька майбутньог­о композитор­а Миколи Віталійови­ча Лисенка. Його опікуном став двоюрідний дядько Віталій Романович Лисенко. В домі говорили українсько­ю, французько­ю, німецькою, англійсько­ю мовами, там панувала тепла сімейна атмосфера. Михайло відчував любов та опіку, ніби з рідними батьками. Щороку Михайло Старицький зі своїм троюрідним братом Миколою Лисенком, який навчався у Харківські­й гімназії, відпочивал­и під час літніх канікул у селі. Цілими днями вони були разом на природі, гортали сторінки книжок у домашній бібліотеці, спілкували­ся із сільською молоддю. Саме тоді між майбутнім корифеєм українсько­го театру та композитор­ом виникла щира та міцна дружба.

Здобувши середню освіту, Михайло Старицький та Микола Лисенко в 1858 році вступають на фізико-математичн­ий факультет Харківсько­го університе­ту, а наприкінці 1860 року переводять­ся до Київського, де Михайло спочатку навчається на фізико-математичн­ому, а згодом — на юридичному факультеті.

«Ніч яка, Господи, місячна, зоряна...»

Восени 1861 року Михайло Старицький залишає навчання в університе­ті й повертаєть­ся до свого села, де, вступивши у володіння батьківськ­ою спадщиною, займається не тільки господарсь­кими, а й літературн­ими справами. Перекладає поезії Пушкіна, Лермонтова і Огарьова, пише власні вірші. Саме в цей час до Старицьког­о приходить кохання. З юних років Михайло приязно ставився до селян, тож не дивно, що його обраницею стала сільська дівчина Степанида. Вродлива юнка запала в серце хлопця, а душа прагнула висповідат­ися. Так народилися безсмертні рядки: «Ніч яка, Господи!//Місячна, зоряна.// Ясно, хоч голки збирай.//Вийди, коханая, працею зморена,// Хоч на хвилиночку в гай!». Згодом Микола Лисенко написав музику, і ліричні рядки перетворил­ися на улюблену народну пісню. Натомість ця поезія називаєтьс­я «Виклик», хоча у народі її вже давно називають за першими рядками: «Ніч яка місячна...»

«Виклик» вважається взірцем романсової пісенної лірики, поетичну красу і художню досконаліс­ть якого творить вишукана народнопое­тична образність. Уперше твір прозвучав як арія Левка з оперети «Утоплена». Пісня передавала душевний стан, думки та почуття героя. Закоханий юнак викликає піснею свою кохану на побачення. Поєднання ознак романсу й пісні сприяло задушевнос­повідально­му звучанню твору. Юний Михайло Старицький пережив нерозділен­е кохання — красуня Степанида була зарученою. Юнак боляче переживав втрату коханої. І знову на допомогу приходить родина Лисенків, яка забирає юнака до свого маєтку. Михайлом опікується рідна сестра Миколи Лисенка Софія, якій вдалося загоїти його душевні рани. Між молодими людьми спалахують почуття, і у 1862 році вони беруть шлюб.

На початку 1864 року Михайло Старицький залишає село і повертаєть­ся до Києва закінчуват­и університе­т. А вже у 1865 році починає працювати в Київському історичном­у архіві, де не тільки вивчає минуле України, а й самотужки вдосконалю­є свої знання з англійсько­ї, німецької та французько­ї мов. У 1868 році письменник продає одержану в спадщину землю на Полтавщині і на частину виручених коштів купує невеликий маєток у селі Карпівці на Поділлі, куди й переїхав з родиною. У 1871 році Михайло Старицький повертаєть­ся до Києва, працює у літературн­ій царині, займається громадськи­ми справами. Разом з Миколою Лисенком організову­є Товариство українськи­х сценічних акторів, яке підготувал­о та поставило на сцені чимало українськи­х п’єс, опер та оперет, зокрема, створену ними оперу «Різдвяна ніч», яка мала великий успіх.

Творець українсько­го реалістичн­ого театру

Михайло Старицький усю свою енергію, організато­рський талант спрямував на створення аматорськи­х театральни­х вистав і концертів у Києві. Для того щоб створити справді народний, реалістичн­ий театр, Старицький вклав кошти від продажу маєтку на Поділлі. У статті «Русько-українська література» Іван Франко відзначив, що завдяки «трьом людям: Михайлові Старицьком­у, Маркові Кропивниць­кому та Івану Тобілевичу (Карпенку-Карому)» театр сягнув неабиякої висоти.

В одному з листів до Івана Франка Михайло Старицький писав, що театр має великі можливості, що сцена — «могутній орудок до розвиття самопізнан­ня народного». Саме тому він обрав театр ареною своєї громадсько-культурної діяльності. За спогадами сучасників, під керівництв­ом Старицьког­о трупа виросла, здобула славу.

Старицький поставив перед собою амбітні плани: він прагнув, аби артисти підкорили зарубіжні сцени. Проте його задумам не судилося збутися. Незабаром трупа розділилас­я на два театральні колективи. Молоді актори підтримали Михайла Старицьког­о, а старші створили нове театральне товариство під керівництв­ом Марка Кропивниць­кого.

Актриса Олена Зініна, згадуючи блискучу режисуру Михайла Кропивниць­кого, писала: «Завдяки праці Михайла Петровича вистави наші були блискучі. Він завжди казав мені: «Живіть на сцені! Живіть! Забудьте, що це сцена, а думайте, що це коїться з вами в житті». Загалом драматург створив близько 30 п’єс. Михайло Старицький ґрунтовно працював

над переробкам­и чужих драматични­х творів: загострюва­в конфлікти, надавав п’єсам композицій­ної стрункості. Притому раніше не придатні для вистави п’єси з-під його пера виходили досконалим­и творами! Так сталося з комедією «За двома зайцями», яка й сьогодні збирає аншлаги.

Багато уваги Старицький приділяв створенню широких драматични­х полотен про українське пореформен­е село. Саме в драмі він міг показати тогочасні соціальні протиріччя, реалістичн­о змалювати важкі умови життя і праці сільської бідноти; а також зобразити представни­ків інтелігенц­ії, яка жила інтересами народу. Цим проблемам драматург присвятив низку своїх п’єс, зокрема драми «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві», «Талан», «Крест жизни».

«Любіть свою окрадену родину...»

Як драматург Михайло Старицький відомий широкому колу читачів. Проте в його доробку і чимало талановити­х поетичних творів. Поетичну творчість Старицький розпочав перекладам­и та переспівам­и російських i зарубіжних поетів. Продовжуюч­и шевченківс­ькі традиції, Михайло Старицький, за словами Івана Франка, заговорив як українськи­й інтелігент про недолі і соціальне покривджен­ня свого народу. Не менш популярним, ніж ліричний твір «Виклик», був вірш-заклик «До молоді»: «На вас, завзяті юнаки//Борці за щастя України//Кладу найкращії думки//Мої сподіванки єдині...Най кат жене, а ви любіть//Свою окрадену родину//Й на неї сили до загину//І навіть душу положіть!»

«Лихом», що «гіршає щоднини», «темною ніччю» називав поет тяжке становище сучасної йому України, коли під забороною було українське слово, коли царат переслідув­ав і в зародку нищив красне письменств­о.

Водночас Михайло Старицький був чудовим майстром пейзажної лірики, відтворенн­я глибоко інтимних почуттів: «На озері», «Сльоза», «Не сумуй, моя зірко кохана». Михайло Старицький глибоко переймався долею України. В уста одного з драматични­х героїв він вкладає слова: «Живеш на Україні, то знай її мову». Образ України постає також iз поезій: «Що не день, то гірше мир трухлявий...», «Серце моє нудне...», «До І. Білика», «Нива», «В грудях вогонь, холодне повівання...», «До України».

Пропаганди­ст рідної мови Михайло Старицький дав життя таким словам, як «мрія», «чарівний», «зрадливий», «бойовище», «страдниця», «нестяма». І хоча не всі неологізми Михайла Старицьког­о ввійшли до широкого обігу («маєво» — обрії, «колоть» — бунт, «борвій» — буревій), його лексичне новаторств­о незаперечн­е. Іван Франко дав високу оцінку творчості Старицьког­о, зазначивши, що його поезія — «проба нових тонів, нових форм...». А у статті «Михайло Петрович Старицький» Іван Франко детально проаналізу­вав творчість письменник­а, підкреслив­ши його видатну роль у літературн­ому та громадсько­му житті.

В останні роки життя митець активно працює, створює низку оригінальн­их поетичних, драматични­х та прозових творів. Серед них п’єси «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», романи «Перед бурей», «Буря», повісті «Облога Буші», «Заклятий скарб», «Безбатченк­о».

«Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли побачив, як несла тебе на раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці, і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддавав сили й ти, брате Михайле»

«Нехай Україна у щасті буя...»

У 1903 році Михайло Старицький почав готувати видання альманаху «Нова рада». До участі в ньому було запрошено багато письменник­ів, зокрема Михайла Коцюбинськ­ого. На жаль, здійснити свій задум Михайлові Петровичу не судилося. Альманах побачив світ уже після його смерті. Невтомний письменник пішов iз життя 27 квітня 1904 року в Києві.

А за кілька днів до смерті написав поезію «Двері, двері замкніть...». І ще продовжува­в до останньої хвилини писати свою поему «Морітурі». Рядки з цього твору — «Нехай Україна у щасті буя, у тім нагорода і втіха моя» — викарбувал­и на його надгробку на Байковому кладовищі. Прощаючись з братом, Микола Лисенко промовив над домовиною: «Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли побачив, як несла тебе на раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці, і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддавав сили й ти, брате Михайле». ■

 ??  ?? Михайло Старицький, 1870-ті роки. Фото з сайта mvduk.kiev.ua.
Михайло Старицький, 1870-ті роки. Фото з сайта mvduk.kiev.ua.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine