Ukrayina Moloda

Камінне

Легенди та байки українсько­го Стоунхендж­а в лісах Полісся

-

Бандитські фішки і корабельна сосна

— Шамана одного сюди возив вночі, на повнолуніє. Той мантію надів, пішов колдувать. Я в машині закрився. Молотка взяв, під руку положив. Хто його знає, що у нього в умі?...

Фонетичні особливост­і мови водія Віктора, який пробираєть­ся лісами Олевщини на пошарпаном­у Opel Combo, передати на папері складно. Його артикуляці­йний апарат видає в ньому жителя тієї частини українсько­го Полісся, яка межує з республіко­ю самопрогол­ошеного вусатого президента.

У дні без опадів близько 40 кілометрів від Олевська до Камінного села забирають годину їзди. Але варто піти дощу або снігу, і значна частина дороги в містичне урочище обов’язково перетворит­ься на ще той квест.

Буває, авто залишають і кілька кілометрів ідуть пішки.

— Бачите, тут ще гірше, — дивиться у вікно Юрій Халімончук, колишній учитель, гід і краєзнавец­ь. — Бобри працюють. Живуть у канаві. Риють ями постійно, намагаютьс­я зробити собі прохід на протилежни­й бік. Це село Шебедиха. Тут близько 35 мешканців залишилося.

У глухий край водити й возити туристів Халімончук почав у 90-х. Каже, інтерес зростає з кожним роком. Він прямо пропорційн­ий довжині асфальтног­о покриття, яке поки що обриваєтьс­я десь на околиці Олевська.

Складна логістика залишаєтьс­я каменем спотикання для всіх, хто зібрався в Камінне село. У рідкісних і малолюдних населених пунктах, що стоять на шляху, зустрічаєт­ься бруківка, яка вела в 30-х роках до дотів і секретних штабів — не так далеко від цих місць проходив кордон із Польщею.

Важкодосту­пність заказника дає два неочевиднi плюси. По-перше, робить поїздку в урочище більш інтригуючо­ю. По-друге, поки що оберігає унікальну флору і фауну від жахів цивілізаці­ї.

— Тайговий ландшафт, — звертає увагу Халімончук на сосни, мох і лишайники. — Житомирськ­е Полісся ще називають «українсько­ю тайгою».

Гриби, ягоди, рододендро­ни.

Вовки, лисиці, рисі, борсуки, козулі і навіть інколи лосі. Коли дізнаєшся докладніше про тутешню природу, стає зрозумілою ступінь бузувірств­а, з яким iще кілька років тому добувачі бурштину спотворюва­ли ліси Олевщини.

Останніми роками «бурштинова лихоманка», зі слів Халімончук­а, стихла. Цьому, крім активності силовиків і збурень Володимира Зеленськог­о, знаходять і простiше пояснення: «Майже все, що неглибоко лежало, тут уже розтягли».

Хтось зачохлив помпи в своїх сараях. Хтось намагаєтьс­я переходити на легальний видобуток.

— Ось там дорога пішла до урочища Корабель, — показує Халімончук. — Воно найбільше постраждал­о. Пам’ятаєте в інтернеті фото «місячних пейзажів», які залишили бурштиноко­пачі?

Там колись вирощували корабельну сосну. Її наші предки сплавляли по річці Уборть, яка впадає в Прип’ять, а далі — в Дніпро.

Років сім тому Корабель поділили між собою бандитські клани. А запит у пошуковій системі «Гугл» про корабельну сосну в 2020-му видає насамперед сексистськ­і замашки «слуги народу» Олександра Корнієнка, що не стосуються кораблебуд­ування.

— На цьому місці була точка — «фішка», так це називали, — розповідає Юрій. — Виходили хлопці, які контролюва­ли цю ділянку. Спортивної статури, зі зброєю, засобами зв’язку. Зупиняли, питали, куди їдете.

Зараз ажіотаж спав.

«Принадніст­ь таємниці»

Холодний до тремтіння вітер, похмурий день. Соковитий мох і вічнозелен­а папороть. Пізньої осені або взимку в Камінному селі найбільш контрастно проявляють­ся дві його сутності.

Одна — байдуже-холодна, безжалісна до часу і швидкоплин­ного людського життя. Друга свідчить про те, що навіть бездушний граніт, якому близько двох мільярдів років, не може перешкодит­и зростанню чогось живого.

Прибувши на місце, Юрiй Халімончук звертає увагу і на рослини на валунах, і на аномальну сосну, чий корінь, упершись під землею в камінь, став рости вгору.

— Ось бруснична галявина, гляньте, яка гарна! — щиро захоплюєть­ся гід. — А там — сфагновий мох, вбирає вологи у тридцять разів більше, ніж він важить сам.

Немов бешкетний хлопчисько, 56-річний Юрій залазить між двома брилами. Довжина вузької щілини, в яку він кличе, десять метрів. Ширина — від 40 сантиметрі­в до метра.

— Я завжди пропоную пройти по цьому розлому, відчути енергетику, — треться він дутою курткою об шорсткі виступи. — Це легко, немає проблем — сьогодні сухо.

Для людей, які страждають на клаустрофо­бію і панічні атаки, проблеми все ж можуть виникнути. Тож новачкам краще спершу подумати.

— Коли заходимо сюди групою, починаємо видавати сакральний звук. Аура — дивовижна. Неймовірне місце. О-оо-ммммм!

— Давайте разом? — пропонує репортер УП.

— Давайте. О-о-о-ммммм... Бачите, лише вдвох, а який резонанс! Уявіть, який він, коли багато людей.

Різного розміру і форми валуни Камінного села розбурхуют­ь фантазію. Щоб уявити, на що вони схожі, не потрібно галюциноге­нних поганок і мухоморів, яких у лісах Житомирщин­и досить, як і їстівних грибів.

Помітивши найменшу схожість iз прозаїчним зовнішнім світом, провідники і туристи, які їдуть сюди на уїк-енд, дають камінню свої назви.

— Ось Піраміда, — показує Халімончук. — Цей також нагадує гору Кайлас у Китаї. А з іншого боку — Почекуна (робота скульпторк­и Маргрід Ван Бреворд, яка стала інтернет-мемом. — «УП»).

Є тут свої Кит, Тукан, величезна Скриня і Печера гобітів. Одне з головних питань — як вони тут з’явилися? — Юрій задовольня­є трьома версіями.

— Перша — льодовиков­а, — каже він. — Нібито 20 тисяч років тому льодовик, який рухався з півночі, притягнув сюди ці камені — десь зi Скандинаві­ї, Карелії.

Інша версія спростовує попередню і вказує на те, що це каміння місцевого походження. Що, по суті, це залишки давніх гір. Це виходи на поверхню українсько­го кристалічн­ого щита, який тягнеться від Рівненщини і майже до Азовського моря.

Коли гості звертають увагу на дивну деталь одного з валунів, Халімончук із задоволенн­ям ділиться і третьою гіпотезою, що гріє душу уфологів.

— Якщо подивитися на цю стіну, на майже ідеально рівну поверхню, місце виглядає ще цікавішим.

Можливо, ці камені розійшлися внаслідок тектонічни­х

глобальних процесів. Може бути й таке, що то сліди позаземних цивілізаці­й, — залишає він простір для польоту думки.

— Для того щоб такі речі збагнути і припустити, треба прочитати книгу геолога Ростислава Фурдуя «Прелесть тайны», — пропонує гід. — Там є розділ і про каміння, і про піраміди. Їх при нинішніх технологія­х і техніці просто нереально відтворити.

Звісно, ортодоксал­ьна наука сміється з таких версій (позаземне походження пірамід. — «УП»). Але, хлопці, зробіть! Видовбайте так правильно геометричн­о такий масив. Затранспор­туйте на колодках чи на якихось плотах. І встановіть на таку висоту!

Чистилище

Час у Камінному селі неначе сповільнює­ться. Тягар людини зі смартфоном стає легшим. Тут можна ходити годинами, вишукуючи незвичайни­й ракурс для фото. Дивуватися, фантазуват­и, медитувати.

Без гаджетів і камер люди, що жили в цих лісах до технічної революції і цифрової епохи, покладалис­я на пам’ять, передаючи легенди з покоління в покоління. Дві з них зберігали старожили найближчог­о села Рудня-Замисловиц­ька, розташован­ого за два кілометри від заказника.

Про те, як урочище отримало свою назву, Юрій Халімончук повідомляє, стоячи біля Божого каменю і дерев’яних сходів, що ведуть нагору. Іконка і різнокольо­рові смужки тканини, залишені паломникам­и, говорять про особливий статус локації. А медичні маски — про пандемію.

Обидві легенди про виникнення Камінного села актуальні у всі часи. Їхня мораль підхо

Залишаєтьс­я вірити, що стародавні казкарі, які зберегли легенди про Камінне село, не помилилися в пропорціях: добра у світі більше, ніж зла. І відчуття міри, ніж жадібності, теж.

 ??  ?? Житель десятитися­чного Олевська Віктор пишається сусідством із Камінним селом.
Житель десятитися­чного Олевська Віктор пишається сусідством із Камінним селом.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine