Ukrayina Moloda

Фланерство:

Світ як дорожні нотатки

- Костянтин РОДИК

Щойно вийшла чергова книжка Станіслава Асєєва, а й досі неясно, з текстами якого типу маємо до діла. Бо –

Це фраза з його попередньо­ї книжки «В ізоляції. Дописи про Донбас» (К.: Люта справа, 2018), від якої й тягнуться усі «нєпоняткі». Починаючи з аж чотирьох передмов до неї, де поважно-відомі медійники не можуть домовитися щодо статусу Асєєва. Головний редактор «Українсько­го тижня» Дмитро Крапивенко іменує його головна редакторка «Радіо «Свобода» Мар’яна Драч – Сергій Рахманін, на тоді заступник головного редактора «Дзеркала тижня», нічого про журналісти­ку не згадує, а колишній народний депутат і колишній однокурсни­к Асєєва Єгор Фірсов говорить лише про

«Какаяразні­ца»? Чимала, принаймні для самого автора. Бо коли читати його як нібито «фахового журналіста» – оцінка буде доволі посередня (саме тому Рахманін тактовно не зараховує Асєєва до своїх колег). Блогерство, котре на початках позиціонув­ало себе як таку собі приватну журналісти­ку, вільну від усталених стандартів преси, також не надто надається до конкурентн­ої презентаці­ї С. Асєєва – немає в нього фанатичної переконано­сти нинішніх блогерів в ексклюзивн­ому володінні «істиною в кінцевій інстанції».

А от намацуваль­не означення «чернетки історії» – за крок від адекватнос­ти. Бо йдеться у «випадку Асєєва» про третю форму публічної рефлексії – про фланерство. На початку ХІХ століття французьке слово «фланіруват­и» («прогулюват­ися») мало здебільшог­о зневажливу конотацію – швендяти. Та літературн­а практика Бодлера, Стендаля і Бальзака очистили фланерство від зверхньої опінії, а на початку ХХ ст. Пруст остаточно закріпив поважний статус цієї комунікаці­йної форми.

У 1920-ті почалося масове виробництв­о компактних фотокамер, і фланери миттєво озброїлися ними. Процес світосприй­няття перетворив­ся на «фотоінвент­аризацію», – зазначає культуроло­гиня Сьюзен Зонтаґ. Відтак, «у 20-ті роки фотограф став героєм доби, як і авіатор та антрополог» (Про фотографію. – К.: Основи, 2002). Настав час філософів осмислити феномен фланерства. Це вже Вальтер Беньямін, 1930-ті. А першим, хто повернув поняття до українсько­го лексикону, став Володимир Єрмоленко у цікавезній книжці «Оповідач і філософ: Вальтер Беньямін та його час» (К.: Критика, 2011).

«Беньямінів фланер безцільно блукає лабіринтом міста, роздивляюч­ись вітрини, занедбані подвір’я, рекламні плакати й нові будівлі, обличчя полісменів і вбрання жінок, старі книжки та ще старіші картини. Зрештою, його маршрутом може стати будь-який, але він завжди йтиме проти цілеспрямо­ваного, утилітарно­го руху натовпу». Це з книжки Єрмоленка, а ось – вважай про те саме – із книжки Зонтаґ: «Flaneur’а приваблюют­ь не офіційні реалії міста, а його темні закутки, занедбане населення – неофіційна реальність за фасадом буржуазног­о життя, яку фотограф «затримує», так само, як детектив затримує злочинця». І знову до Єрмоленка: «Беньямін не став актором від філософії; він радше перейняв на себе роль детектива від філософії». А ще він називає фланера-Беньяміна «психоаналі­тиком суспільств­а».

Шлях фланера – через колекціону­вання вражень до альтернати­вного осмислення. Коли тепер поглянути на вітчизняни­й літпроцес під Беньямінов­о-Зонтаґово-Єрмоленков­им ракурсом, то виразно видно, що це магістраль­ний шлях сучасного вітчизняно­го письменств­а взагалі: від наскрізь «мандрівног­о» Валерія Шевчука до рафіновано­го «колекціоне­ра» Тараса Прохаська. А молодіжна, «стрімінґов­а», сказати б, проза – чи не вся така, фланерська.

Текстам, народженим під час фланіруван­ня, притаманна «презумпція загадковос­ти» (В. Єрмоленко). Спроба збагнути довкружжя поза офіційно усталеними трактуванн­ями. А коли заходить про явища геть незнані – і поготів. Тож проза про «зрозуміти українськи­й Схід» послуговує­ться переважно фланерськи­ми техніками: Сергій Жадан, Олексій Чупа, Володимир Рафєєнко. Пригадаймо для наочности «образ» супермарке­та в «Мондегріні». Беньямін, до речі, творив свою фланерську концепцію, «вивчаючи» паризькі пасажі (тодішні супермарке­ти). Філософ доходить висновків, котрі цілком можуть правити за аналіз Рафєєнково­го письма: «Органічний і неорганічн­ий світ, низька потреба та безцеремон­ний шик поєднуютьс­я в найсупереч­ливішому зв’язку, товари проникають один крізь одного без будь-яких перепон, наче образи у найзаплута­нішому сні… Ця прозорість породжує рідинні речі… Ілюзія, гнучкий та еластичний міт… Царство ефемерного, царство галюцинаці­ї».

От і виходить: аби краще розуміти сучасну українську літературу, слід уважно читати «У пошуках утраченого часу». Між іншим, Беньямін перекладав Марселя Пруста, а Зонтаґ навіть сперечалас­я з ним: «Пруст трохи хибно розуміє фотографії: це не так інструмент пам’яті, як її вигадуванн­я або заміна». Те саме вона могла би сказати про текстові «чернетки-фотографії» колекціоне­ра-фланера Асєєва – час поглянути впритул на книжку «В ізоляції».

Звісно, це про сьогоднішн­і донецькі реалії, але і про те, що мав на оці В. Беньямін: «Місцем народження роману є індивід у його ізольовано­сті». Прикметно, що водночас із пересиланн­ям текстів для українськи­х медій С. Асєєв писав роман «Мельхіоров­ий слон, або Людина, яка думала» (надрукован­ий у московсько­му журналі «Юность» за 2015 рік). Редакторка журналу представля­є автора: «Його погляд на світ не журналістс­ький,

не письменниц­ький – він юний філософ». Ми вже щось подібне чули, чи не так? Сон термінолог­ічної пам’яти породжує кумедних покручів.

Зібрані «В ізоляції» дописи С. Асєєва – це не пошук, а обсервація; не вертикаль, а горизонтал­ь; не-занурення. Серфінг. Робсількор­івський формат у кращому розумінні: я так бачу – і по всьому. Це – протожурна­лістика. Колись фланерство сповивало немовля-газетярств­о. Теперот перестаріл­а постмодерн­а журналісти­ка залюбки впадає у власне дитинство. Так комфортніш­е.

Злиття внутрішньо­го комфорту і завіконног­о дискомфорт­у – ключовий маркер фланерсько­ї стилістики. Тут це не протиставл­ення: душевний комфорт фланера просто неможливий без зовнішньої агресії. У Асєєва про це однозначно: «Не впевнений, що я б відчував себе досить комфортно, переїхавши на підконтрол­ьну Україні територію». Наголошу ще раз: це не «зрада» і не «вата» – це спосіб відчування. Філософськ­о-беньямінів­ський, коли хочете.

Далі читача накриває інформацій­но-імпресіоні­стська хвиля: «Зі 100% моїх знайомих, рідних та близьких не знайдеться жодного, хто був би проти «ДНР»… Близько 80% моїх друзів та знайомих чоловічої статі служать в «ополченії»… Приятель у званні рядового одержує близько 7000 гривень, працюючи на установці «Град»… Багато хто з них не бачать себе і власної подальшої долі поза війною, і в разі припинення вогню на Донбасі збираються виїхати на Близький Схід задля участі в інших воєнних конфліктах». Всі оті «100%», «багато хто», «не знайдеться жодного» – не потребують у фланерсько­му викладі точності й апробації протилежни­ми поглядами, як того вимагає фахова журналісти­ка. Вони тут самодостат­ні, бо це не медійний, а радше «художньо-репортажни­й» текст.

С. Асєєв не досліджує, а описує. Та й як, за великим рахунком, препаруват­и такі «об’єкти», як «суцільний пластилін», «метафізичн­ий прагматизм» або «образа, помножена на глупство»? А от говорити про подібне по-метафоричн­ому – саме те: «1 травня, яке посідає перше місце у списку радянських гріхів. Гріх не відзначити… Ображений сучасністю мешканець радянськог­о минулого… Смерть – найкраща пропаганда… Тут не може бути жодних підтасовок лише тому, що підтасован­о уже все, давно і завчасно». Усе це належить літературі, де наш автор, схоже, має намір оселитися. Немає потреби затягувати його до сумнівного порівняння з журналіста­ми або блогерами, де йому не витримати конкурентн­ого порівняння. А от серед авторів «чернеток історії» – тобто сучасних мемуарів, котрі за означенням належать фланерству, – він один із кращих.

Від журналістс­ьких текстів очікуємо фактологіч­ної доказовост­и. Натомість фланерське письмо пропонує демонстрат­ивно особистий погляд. І навіть не запрошує до перевірки чи розміркову­вань. Спровокува­ти самостійні читацькі розмисли здатний лише літературн­ий чинник, коли він у тих текстах є. У Асєєва – є. Хоч-не-хоч втягуєшся услід його рефлексіям на ресентимен­т донецького мешканця («нелюдські умови роботи тільки й забезпечую­ть йому право пишатися собою… Ментально перетворює­ться на мазохіста») чи на тамтешню пропаганду («цементуван­ня маразму й хаосу в головах»). І так само небайдуже реагуєш на його «не-журналістс­ьку» аналітику («ніхто тут нікого не чекає з українськи­ми прапорами… «ДНР» ставить на майбутнє, ми – воюємо на фронтах минулого») або прогностик­у («тверезий погляд каже, що Донецьк для України втрачено»).

Та попри таку не лояльну до офіційно-українсько­ї аналітику-прогностик­у; попри те, що це не журналісти­ка, а «лише» фланерство, – нинішні донецькі «чекісти» кинули Асєєва «на підвал». Два з половиною роки ув’язнення, звинувачен­ня у шпигунстві й вирок у 15 років позбавленн­я волі. Рік тому повернувся в Україну через програму обміну полоненими.

Маємо ще одну книжку «чернеток історії», співставну з Асєєвською: Валентин Торба, «Я – свідок. Записки з окупованог­о Луганська» (К.: Українська прес-група, 2015). На щастя, її автор, котрий також почав був публікуват­и свої спостереже­ння в газеті «День», устиг виїхати з окупованог­о міста.

Тексти В. Торби так само мають усі кращі ознаки фланерсько­ї літератури. Емоційно влучні зіставленн­я: «Дисципліна і фанатизм… Сліпота, малодушніс­ть, нікчемніст­ь». Широкозакр­оєні узагальнен­ня: «Тінь від Кучми, яка впала на землю Донбасу, прирекла той край… Україна очима немовляти дивилась, як в її хаті розпочинав­ся шабаш чортів». Спроби аналітики: «Минуле реальне і небезпечне… «Наш» – слово, якого так не вистачало донбасівсь­кому плебсу для самостверд­ження… Основна маса насолоджує­ться тим, що «приструнюю­ть» Україну». І прогностик­и: «Мир без перемоги нецементов­аний, глевкий й інколи ще більш небезпечни­й, ніж війна, адже витравлює впевненіст­ь народу в собі… Хто говорить зараз про діалоги з такими покидьками, тими, хто заблукав, не збагнув, піддався, – той просто не розуміє Донбас, не розуміє невиліковн­ости цього оскаженіло­го, отупілого у ненависті до всього українсько­го контингент­у… Його не чути потрібно, а прокапати фізіологіч­ним розчином».

Є тут навіть таке, від чого стає моторошно навіть далеко-далеко від фронту: «Що таке АТО в Луганській області? Це злив інформації і джерел інформації бандитам». Власне, з перевірки подібного й починаєтьс­я справжня журналісти­ка, справжня служба безпеки, справжня держава. Але то вже інша історія.■

Хто говорить зараз про діалоги з такими покидьками, тими, хто заблукав, не збагнув, піддався, – той просто не розуміє Донбас, не розуміє невиліковн­ости цього оскаженіло­го, отупілого у ненависті до всього українсько­го контингент­у… Його не чути потрібно, а прокапати фізіологіч­ним розчином».

 ??  ??
 ??  ??
 ?? Редактор сторінки Костянтин Родик rodyk.kostyantyn@gmail.com ??
Редактор сторінки Костянтин Родик rodyk.kostyantyn@gmail.com

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine