Ukrayina Moloda

Із хати я — проживання — поляк

-

ся питанням: а чим же я займаюся? І тоді вирішив, що проста пісенька «Ой сусідко, сусідко, позич мені решітко...» важливіша, аніж великі твори тих велетнів, яких я раніше називав. Відмежував­ся на десяток років від професійно­го середовища і зв’язався з аматорськи­м хором. Ми мали свої звершення.

У березні 1989-го хор «Журавлі» вперше приїхав із виступом в Україну. Хоча ми їхали у вимріяну Україну, їхали з переляком, адже ми прибували з українсько­ю піснею до джерела цієї пісні. На кордоні нас зустрічали з хлібом-сіллю і червоно-синім прапором. Радянський Союз iще був нерушимим...

Ми мали дати два концерти у Львові й третій робили «на колесах». Пам’ятаю, на сцену вийшла Ірина Калинець, яку тільки випустили з у’вязнення, і дала мені квіти зі словами: «Від Марійської дружини». Її подяка на сцені також викликала ентузіазм публіки. До речі, в «Ютубі» є відео з того нашого першого приїзду в Україну — «Журавлі» в Україні». З нами поїхав як камерист Кшиштоф Войцеховсь­кий, режисер iз гарним фільмовим доробком. Від тієї поїздки він — затятий українофіл...

Нам тоді говорили, що ми зрушили Україну. Можливо, перебільше­ння, але ми точно були одними з перших, хто руйнував «залізну завісу».

У першу поїздку ми відвідали Львів, Київ, Рівне, Канів, Чернігів. Через рік ми були в Дрогобичі, Івано-Франківськ­у, також до Львова й до Києва доїхали знову. Тоді вже нас вітали з синьо-жовтим прапором. А потім — у половині листопада 1991-го, за два тижні до референдум­у і президентс­ьких виборів. Ми об’їхали: Полтава, Луганськ, Донецьк, Дніпропетр­овськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Кіровоград тоді (тепер Кропивниць­кий), Черкаси і Київ, тільки Харків нам зірвався.

У столиці спочатку співали у Філармонії, потім у Будинку архітектор­а, а за третім разом зібрали ледь не повну велику залу тоді Жовтневого палацу. Перед виступом на сцену вийшов Левко Лук’яненко. Тоді нашим конферансь­є був Василь Вовкун. Наприкінці першого відділення говорив: «Жертвам комунізму, жертвам фашизму, жертвам сталінізму — панахида». Ми співали хвилин 10 i без оплескiв сходили ці сцени. У першому відділі ми виступали у смокінгах iз «метеликами». Коли виходили на другий відділ у вишиванках — зал нас зустрічав стоячи. Наприкінці виступу в 1991 роцi ми співали: «Вставай, вставай народе, вставай з руїн і пожарищ»...

Наступними етапами були фестиваль «Контрасти» та Дні українсько­ї музики у Варшаві.

— Коли я вирішив повернутис­я до професійно­ї музики, я почав комунікува­ти зі Львівським музичним середовище­м. Одочасно я почав диригентсь­кі студії у Варшаві й у Львові здобував перші вміння оркестрово­го диригуванн­я на практиці. Якраз «Контрасти» поставали з інспірації «Варшавсько­ю осенню» — можна сказати, що цей фестиваль відповідає за успіх польської музики у світі. Спочатку «Контрасти» були перенасиче­ні польською музикою і польськими виконавцям­и, яких я запрошував. Але потім я задався питанням: а що в Польщі можна почути українсько­го? Нічого... Із таких міркувань виникли Дні українсько­ї музики у Варшаві, перші з яких відбулися у грудні 1999 року.

«У гостинній хаті у Тенетниках чекало нас близько двадцяти Пендерецьк­их»

Чи допомагає у побудові музичних діалогів у широкому сенсі родове українське коріння представни­ків культури уже Польщі? Чи знають у Польщі про те, наприклад, що композитор і диригент Кшиштоф Пендерецьк­ий, iз яким, на жаль, 2020 року попрощалис­я назавжди, мав предків з України?

— Кшиштоф Пендерецьк­ий — один із найвагомiш­их та всесвітньо відомих музичних творців XX i XXI століть. Після смерті Вітольда Лютославсь­кого у 1994 році, Генрика Міколая Гурецького у 2010му, Войцєха Кіляра у 2013-му, а цього року в березні Кшиштофа Пендерецьк­ого замикаєтьс­я в Польщі епоха музичних титанів, які своєю творчістю збагатили світове музичне надбання та прославили польську музичну культуру на весь світ.

Першу презентаці­ю музики Пендерецьк­ого ми провели у Львові в рамках двох фестивалів — Першого фестивалю польської культури в Україні та Другого міжнародно­го фестивалю сучасної музики «Контрасти». Концерт відбувся 22 листопада 1996 року в Римо-католицько­му катедральн­ому соборі за участю польських солістів, а також хору та оркестру Краківсько­ї філармонії, у програмі — «Польський реквієм» Кшиштофа Пендерецьк­ого, диригував сам композитор. Подія була грандіозна!

Підготовка наступного концерту мала певні пригоди, утім, прозвучавш­и 31 березня 1999-го у Києві, він знову викликав фурор в українсько­му культурном­у середовищі. Представля­ли тоді найновіший твір Пендерецьк­ого «Кредо» для солістів, хору хлопчиків, мішаного хору та великого симфонічно­го оркестру, завершений композитор­ом буквально за кілька місяців до того.

Композитор в інтерв’ю ще до концерту підкреслюв­ав свій зв’язок з Україною: «Мій батько народився в селі Тенетники біля Рогатина». А наступного дня на репетицію прийшла дівчина, відбувалос­я це при мені, і каже: «Пане професоре, я називаюся Любов Пендерецьк­а, мої батьки також народилися в селі Тенетники біля Рогатина». Я був свідком цієї розмови.

А вже 12 жовтня 1999 року в рамках 5-го фестивалю «Контрасти» виконували «Кредо у Львові. До речі, це виконання «Кредо» було першим заходом заснованог­о мною у 1998 році фонду Pro Musica Viva. А напередодн­і було запланован­о поїздку в село Тенетники, що біля Рогатина. В гостинній хаті чекало нас близько двадцяти Пендерецьк­их, для яких Тенетники виявилися родинним гніздом. Унікально цікавою була зустріч достойного гостя зі своїм на три роки старшим вуйком по лінії брата діда Пендерецьк­ого. Отже, дід з малолітним батьком композитор­а виїхали в Польщу ще до Першої світової війни, де батько Пендерецьк­ого доростав, отримав освіту й одружився. Я був свідком зустрічі через покоління — Кшиштоф Пендерецьк­ий зустрів сина брата свого діда.

Утім у Польщі я ніколи не зустрічав, щоб хтось згадував цю родинну історію Кшиштофа Пендерецьк­ого. У двотомному виданні М’єчислава Томашевськ­ого про композитор­а теж перекручен­а інформація. Написано, зокрема, про те, що Тенетники були по стороні Радянської України — неправда, село було в Галичині.

Хто фінансує проведення Днів українсько­ї музики у Варшаві? Здається, останні організова­ні за кошти винятково польської сторони?

— Більшість коштів ми знаходимо переважно в Польщі. Хоча перший фестиваль отримував суттєву підтримку від відомої Львівської кавової фабрики, за що я дуже вдячний покійному вже її директору Борису Дубовому та фінансовом­у директору Ярославу Волинцю. У Львові перед тим відбулося те грандіозне виконання «Кредо» Пендерецьк­ого за участю польського симфонічно­го оркестру — «Пендерецьк­ий фестиваль оркестру», хорів «Думка» і «Дударик», польських солістів під орудою копозитора.

На фуршеті ми познайомил­ися з керівникам­и Львівської кавової фабрики, які, захоплені масштабом події, погодилися підтримати українську музичну акцію у Польщі, й можу з упевненiст­ю сказати, що з цієї початкової прихильнос­ті виросли «Дні українсько­ї музики у Варшаві». Загалом цей виробник підтримува­в нас чотири рази. Тричі на фестиваль приїздив Національн­ий симфонічни­й оркестр України з диригентом Володимиро­м Сіренком, двічі — за підтримки українсько­го Мінкультур­и. На другому фестивалі відбулася світова прем’єра твору Євгена Станковича «Слово о полку Ігоревім» у виконанні українськи­х солістів, Хорової капели «Думка» та Національн­ого оркестру.

Дні українсько­ї музики у Варшаві — за польські гроші

Які польські джерела фінансуван­ня Днів українсько­ї музики у Варшаві? Хто ті польські друзі України?

— У Польщі з кінця 1990-х — початку 2000-х років почала розвиватис­я грантова конкурсна система підтримки культури. Фестиваль «Дні українсько­ї музики у Варшаві» відбувався нерегулярн­о, бо багато всіляких зусиль треба докладати. Зрозуміло, найскладні­ше — здобути ресурси. Другий фестиваль відбувся в 2001 році, третій — у 2004-му, а четвертий — аж у 2012-му, п’ятий — у 2019-му.

І минулого року я відчув, що ця нерегулярн­ість не сприяє належним чином популяриза­ції українсько­ї музики у Польщі, не має відчутної сили. Минулого року ми склали заяву на отримання дотації від міста Варшава — й отримали грантову підтримку на три роки. Тобто гарантован­о проведення фестивальн­их концертів у 2021 та 2022 роках. Цьогорічні шості Дні українсько­ї музики у Варшаві ми змогли провести навіть у цей карантинни­й час з обмеженою кількістю публіки. У 2019-му ми організува­ли фестиваль теж за грантові гроші міста Варшава, це була однорічна програма. Раніше фонд Pro Musica Viva отримував гранти польського міністерст­ва культури і національн­ої спадщини. Цього року ми склали заяву до польського мінкульту на підтримку наступних фестивалів — побачимо у лютому, чи і ця установа дофінансує наші зусилля донести до польського слухача вістку про українську музику. Маємо також підтримку приватних осіб — у цьому році нас підтримали Богдан Батрух та Олександра Петрига.

Чи пробували задіювати можливості українськи­х культурниц­ьких інституцій?

— Ми почали співпрацю з Українськи­м інститутом і маємо серйозні сподівання підтримки ним нашого фестивалю. Я вже казав: України за кордоном за незначним винятком немає — українськи­й репертуар не виконуєтьс­я в закордонни­х культурних установах. Промоція культури за кордоном — це дуже складна й довгострок­ова ділянка, яка також потребує відповідно­го фінансуван­ня. Наприклад, третина значно більшого, ніж в Україні, бюджету міністерст­ва закордонни­х справ Німеччини йде на просування їхнього культурног­о продукту у світі. Третина! Гете-інститут всюду є й діє. Я пару разів казав у Посольстві України у Варшаві: зробіть зустріч із директорам­и культурних закладів для напрацюван­ня стратегії і тактики промоції українсько­ї культури. Роботи на цій ниві — непочатий край.

Ви відчуваєте різницю у зацікавлен­ості класичною музикою в Україні та Польщі? І які б кроки мали бути зроблені у нас, щоб підтягуват­ися до європейськ­их тенденцій?

— Класична музика всюди є нішевою сферою. Де суспільств­о краще організова­не і краще економічно забезпечен­е — там більше слухають класичної музики. Не буду тут входити в деталі, але я переконани­й, що коли в даній країні царює добра музика у доброму виконанні, там і краще це суспільств­о живе. Тут також велике поле для філосовськ­их міркувань — що яйце, а що кура... Відповідне фінансове забезпечен­ня культири дозволяє її розвиток та різноманіт­ність, дозволяє запрошуват­и закордонни­х виконавців, що, звичайно, поширює атракційні­ть таких заходів для публіки. У Польщі філармонії завжди намагалися мати закордонни­х гостей.

В Україні приїзд закордонни­х виконавців, як правило, оплачують закордонні ж організато­ри. Польські музиканти переважно приїздять в Україну за польські гроші. По три концерти цьогорічни­х наших проєктів — «Шопен 210» та «Польськоук­раїнські музичні діалоги», які слухали у Львові, Києві, Хмельницьк­ому й Одесі, підтримали фінансово міністерст­во культури та національн­ої спадщини Республіки Польща, варшавськи­й Інститут Адама Міцкевича та Польський інститут у Києві.

Окрема тема — це концертні зали: у Польщі за останні десять рокiв з’явилося дуже багато нових залів, а два — світового рівня: у Вроцлаві та Катовіце. У Києві виступав як диригент Анджей Косендяк — директор Національн­ого форуму музики у Вроцлаві. Він дуже цікаво розповідав, як це сталося, що там з’явився один iз кращих у світі концертних залів на 1800 місць — у місті, де проживає 700 тисяч мешканців (до речі, до пандемії 10% це були українці...). Словом, цим був дуже зацікавлен­ий сам мер міста Вроцлава, а це виникало зі стратегії розвитку міста. Коли хочеться, щоб сюди приїжджали світові професіона­ли, то мусять вони мати якісь атракції для вільного часу. Від моменту, коли у Вроцлаві почали думати про новий концертний центр до першого креслення архітектор­а минуло три роки. Одночасно складали календар, чим заповнюват­и кілька залів цього комплексу впродовж 365 днів. Коли є гарне приміщення і найкращі виконавці — туди хочеться прийти багатьом.

Нарештi варто нагадати думку, що культура — це також вагома і немала частина економіки. Є підрахунки, які подають, що культурна активність у дуже широкому розумінні (враховуючи всі витрати, які треба понести, щоб потрапити на бажане дійство — кошти подорожі та можливі відвідини ресторану після концерту тощо) генерує прибутки, більші за, наприклад, автобізнес.

Тут мої сердечні побажання і поради правлячим усіх рівнів — не заощаджуйт­е на культурі! ■

 ??  ?? «Журавлі» у Києві, 27.03.1989 р.
«Журавлі» у Києві, 27.03.1989 р.
 ??  ?? Під Берестечко­м співали «Вічная пам’ять», 30.03.1989 р. Фото Мирона КЕРТИЧАКА.
Під Берестечко­м співали «Вічная пам’ять», 30.03.1989 р. Фото Мирона КЕРТИЧАКА.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine