КУЛЬТУРА 12 УКРАЇНА МОЛОДА СЕРЕДА, 16 ГРУДНЯ 2020 ВІД «УКРАЇНИ МОЛОДОЇ» ■ ■ Наближення круглих дат завжди повертає до початків: щоб згадати, проаналізувати й викристалізувати орієнтири. Україна ввійшла у свій 30-й рік поновленої Незалежності, і наше видання розпочинає масштабний проєкт інтерв’ю про все найважливіше, що передувало знаковій події поновлення Української державності й утверджує її. «Україна молода»: 30-й рік Незалежності» — це про наше минуле, сьогодення і майбутнє. Якщо складеться, наша газета — ровесниця Незалежності України, представить згодом окремою книжкою літопис про «Україну молоду». Валентина САМЧЕНКО Романа Реваковича можна сміливо називати будівничим культурницьких українсько-польських мостів із понад 30-літнім стажем. Маючи українське коріння, дипломований музикознавець і диригент із Польщі організував сотні концертів в обох рідних для нього країнах з метою популяризувати найзнаковіші імена і твори. Утім розмова, яку ведемо у Києві перед черговим концертом чергового масштабного проєкту, не лише про музику. А й про відголоски акції «Вісла» та гуртування українців у Польщі. Почав грати на акордеоні з України Пане Романе, розкажіть про свою самоідентифікацію: наскільки почуваєтеся українцем, будучи громадянином Польщі? ■ (усміхається). Музиці я віддавав стільки часу, що занедбав загальні предмети. Тому мій шлях був визначений. У середній школі я навчався у математично-фізичному класі. На початку мав «п’ятірки» з фізики, математики і хімії, а наприкінці — з польської мови. Оскільки нічого іншого мені не світило, а музика була усім, я вирішив продовжувати музичні студії, але не інструменталістом. Диригентський напрямок тоді не був у мене у голові. Тож — теорія музики. Це був елітарний факультет, нас прийняли спочатку трьох, потім ще двоє додалося. Усі інші мої товариші навчалися на педагогічному факультеті, де було їх по 30 осіб. Урешті-решт, хтось із них — професори і навіть проректор університету, а я застряг в українську справу і сьогодні будую українсько-польські культурницькі мости. — Мої батьки — українці. Я нащадок жертв акції «Вісла». Спочатку, в роках 1944-1946-х, була евакуація українського населення з території сьогоднішньої Польщі в Україну. У 1947 році, між квітнем і липнем, iз теренів, що опинилися по польській стороні кордону, приблизно 140 тисяч українців у ході операції «Вісла» було розпорошено по західних і північних теренах Польщі, приєднаних до неї після Другої світової війни. Батьки в хаті говорили українською мовою, але вже в коридорі переходили на польську. Я виріс в Польщі, і польська мова є моєю першою мовою. Українською спілкуюся свобідно, можливо, з польським акцентом, розумію все. Я не маю потреби себе окреслювати: українець я чи поляк. З хати — українець, за місцем проживання — поляк. Польща моя країна. Якось були думки професійно зв’язати себе з Україною, але я не був тут затребуваний. Я своїм життєвим кредо зробив будування польсько-українських культурних мостів, зокрема музичних. Й упродовж цих років дещо вдалося зробити. Спочатку українство не афішував Чи можна говорити за музичну українську діаспору в Польщі? Чи є кагорта людей, на кого можна спиратися в будуванні культурницьких мостів? ■ ❙ ❙ України, а в польському просторі виливався на українство, як правило, негатив — без інформації про українську культуру чи щось українське вагоме. З сумом мушу ствердити, що за роки Незалежності присутність України у світі мало змінилася. На жаль. Так, у Польщі, як і в світі, культурні установи — філармонії, оперні та драмтеатри за поодинокими винятками не виконують українського репертуару. Я не говорю про спеціалістів, які тим професійно займаються. Говорю про публіку, яка відвідує ці заклади і переважно не зустрічає там української музики чи драматичних творів. Я маю відчуття, що українці цього не усвідомлюють. Ось у такому культурному просторі з відсутньою українською складовою я виростав. Зрозуміло, що мене тягнуло до загальносвітового вагомого, де якраз українського виміру не існувало. Тут також можна сказати, що ця велика хвиля українських емігрантів-заробітчан впадає і сьогодні в таку ситуацію. Їхні діти на уроках музики не отримають українського твору і такого твору не почують на концертах. Це велике завдання для зміни. Тим також і між іншим займаюся. цервки, але така була в сусідньому містечку, що називається Добре Місто. І тут починається моя пригода. У будній день я мав вставати у школу о 7.15 — і на 8-му встигав у школу. А неділя була гіршою за невихідні дні. Бо щоб їхати до церкви — о 7-й годині треба було вже сісти в автобус, а потім ще дві години чекати до богослужіння. А потім не можна було вийти за 10 хвилин до його закінчення — щоб встигнути на ще денний зворотний рейс. А наступний був уже ввечері — і неділя була змарнована. Дитині направду не було цікаво перебувати поміж маминими знайомими ще з її рідного села й околиць, але все-таки волею-неволею я в цьому українстві перебував. Уже згадувана моя тета — рідна сестра мами Ірина Снігур була директоркою українського ліцею у Лінгиці — це ще один великий актив українства у Польщі. Цей ліцей iз гуртожитком сформував цілі покоління сьогднішніх українських діячів у Польщі, двох iз них — Володимир Мокрий i Мирослав Чех — були депутати в польському парламенті. Мама передплачувала «Наше слово», була сильно ангажована в українські справи. Забирала нас на фестивалі української культури — пам’ятаю, що ми відвідали вже другий такий фестиваль у 1968 році. Попри те, що батьки боялися в коридорі чи на вулиці демонструвати свою мову, вони жили українством. Я був занурений в українство, з яким родина не поривала зв’язки, й одночасно існував у великому просторі світової культури. різних усюд Польщі. Ансамбль «відживає» раз на пару місяців, коли хористи з’їжджаються у вибране місце, кілька днів відбуваються репетиції, а потім — концерти. Можна сказати, що цей хор є символічним подоланням акції «Вісла». Хористи, розкидані цією ж сумнозвісною насильницьою акцією, об’єднуються в акорд української пісні. Варто зауважити, що хор аматорський — більшість його учасників не мали музичної освіти. Я почав співати в цьому хорі восени 1979 року. Це був зламний момент. Був на другому курсі студій теорії музики. Диригент цього хору Ярослав Полянський зробив зустріч у Варшаві, у хаті одного з хористів — Богдана Боберського (до речі, його донька Марта Боберська — нині одна з провідних сопрано у Польщі). Він мене прослухав і сказав: «Другий тенор». Пам’ятаю: ми поверталися з тієї зустрічі і я був відвертим у тому, що спів мене не цікавить, що для мене головніша інструментальна музика. Але я відвідував ті зібрання, може, й не всі, більшою мірою для мами. В ієрархії важливості хоровий спів спочатку був для мене чимось маргінальним, не дуже суттєвим. Я жив у музично-естетичних просторах, формованих фестивалем «Варшавська осінь». І вже у 1982 році (це був час після розгромлення «Солідарності» воєнним станом у Польщі) диригент хору Ярослав Полянський написав заяву про те, що на якийсь час припиняє співпрацю з колективом, тому переді мною поставили завдання виконувати нову функцію. На той час я був у хорі одинокий, хто студіював музику. Молодий, зарозумілий, я не мав диригентської освіти — диригування вивчав «на ходу». Мені треба було думати про репертуар, пізнавати досі не відомі мені імена українських композиторів. Навіть коли я раніше співав твори українських авторів, то вони не вписувалися в координати світової музичної вагомості. І від цього моменту я почав задавати- — Є море музикантів, які грають в оркестрах. І що з цього? Вони грають Бетховена, Моцарта, Пендерецького, а не українську музику. Вони не вирішують нічого. Їхнє життя — це музика, вони потрапляють у чарівну установу і є там просто виконавцями. А їхні очільники поняття не мають про українську музику. Чому саме музика? Як прийшли до професії? ■ — Я дуже пізно почав учитися музики. Перший контакт з інструментом був десь у років 13. Це був акордеон, два роки навчання. Не індивідуально. Нас було тоді у класі кільканадцять учнів, на заняттях викладач із кожним учнем займався по кілька хвилин одним і тим же твором. А переломним моментом стало те, що у нашому домі з’явилося піаніно, мені вже було років 15. Усе відбувалося «стихійно». Акордеон до нас приїхав із України (бачите, які деталі згадую). Моя тета Катерина, рідна сестра моєї мами, десь у 1946 році потрапила в хвилю переїзду в Україну. Вона була дуже здібна, хотіла вчитися, була впевнена, що тут найбіднішим — рай. А хто може бути бідніший за сироту? Тому й приїхала в Україну, прожила тут життя. Тут є мої двоюрідні брат і сестра. Це ця тета привезла нам у Польщу акордеон, який потрапив у мої руки. Друга сестра моєї мами Ірина, яка була директоркою Українського ліцею у Легніці, свого часу придбала піаніно, і воно потрапило до нас, на другий кінець Польщі — з Лігниці до нашого Лідзбарка Вармінського, де я виростав, — близько 600 кілометрів. Словом, з’являлися в хаті інструменти якимось Божим провидінням. Моя мама, родом iз-під Рава-Руської (батько з Перемищини), дуже гарно співала. Мала гарний слух. Відколи від моєї тети з’явилося в нашій хаті піаніно, то я вже від нього не встав. Усе інше перестало існувати. Усі мені говорили: фортепіано в такому віці? Моцарт починав значно раніше (усміхається). Але я вперся. І моя впертість довела до того, що я потрапив у музичну школу до Ольштина — це обласний центр, і закінчив її за класом фортепіано. Хтось учився до середньої школи сiм років, а я з різними пригодами зміг пройти курс за два роки. І тоді нарешті до мене Що було для вас першопричиною вводити у польські концертні програми українську музику? Це про «Контрасти», напевно. ■ — Я знову змушений повернутися до своєї життєвої дороги. Коли молода амбітна людина у своєму середовищі будує своє життя, спирається на своє оточення, яке визначає орієнтири й ієрархію значущості. Я хотів бути прогресивним музикантом. У часі, коли я був на студіях, українство було у мене якоюсь домашньою «таємницею». Як вас сприймало польське суспільство? ■ — Мені було десь 22 роки, коли я своєму товаришеві, якого знав років сім з Ольштина, у приватній розмові сказав, що маю якесь неясне походження. Розповідав йому щось на кшталт: «Нас скривдили», щоб викликати в нього співчуття — тут треба згадати цей великий пласт негативу, який тоді клався на українство в Польщі. А він у відповідь: «Про що тобі йдеться? Ти є нормальна людина!». Веду до того, що я своє українство не афішував. І по-друге: воно було мені навіть незрозуміле. Ним не можна було гордитися. Бо «прогнали-побили-переселили». Батьки виходили на вулицю і не говорили українського слова. Чим вихвалятися? Ну, може, Шевченка хто читав... Мама плакала, коли чула українські пісні. Для мене тоді вагомими були німецький композитор Штокхаузен, один із лідерів музичного авангардизму; єврейського походження австрійський мадяр Лігеті, Ксенакіс із Греції, П’єр Будез із Франції. Кортазар, Джеймс Джойс, Кафка. Зрозумійте таку річ: на той час не було Як у повсякденному житті проявлялося те, що сім’я жила українством, переселена зі споконвічної батьківщини, яка після Другої війни опинилася в межах Польської народної республіки, у північну Польщу? ■ — У моєму місті Лідзбарку Вармінському, де ми мешкали спочатку, не було греко-католицької церкви, тому ми їздили до сусіднього містечка кілометрів 30. Тут варто зауважити, що в Польщі з 1956 року по тих північно-західних теренах, де українці опинилися на вигнанні, почали з’являтися греко-католицькі богослужіння, переважно «гостинно» в римокатолицьких храмах у пообідній час, коли вже польські відправи закінчувалися. В Україні греко-католицька церква відродилася щойно після розпаду Радянського Союзу. В Польщі рідко траплялися власні «Сусідка» важливіша Деякий період ви були диригентом Українського чоловічого хору «Журавлі», який потім назвуть колективом, що наближав проголошення у 1991 році Незалежності України? ■ — Це, звичайно, перебільшення, але щось метафоричне в цьому є. Хор «Журавлі» був заснований 1972 року. Він гуртував і до сьогодні гуртує співаків із