Ukrayina Moloda

Сіль землі

Молодий фермер поїздив по світу й повернувся, бо хоче розвивати свою країну

- Ганна ЯРОШЕНКО Полтавська область

Фермеру з міста Лохвиця, що на Полтавщині, Григорію Шамрицьком­у 34 роки. «Через три місяці буде 35, — уточнює він. — Відтак уже не належатиму до вікової групи молодих фермерів. Адже програма державної підтримки в Україні поширювала­ся на молодих фермерів віком до 35 років». Григорій має безцінний досвід роботи за кордоном. Іще навіть не закінчивши Київський національн­ий університе­т біоресурсі­в і природокор­истування України за спеціальні­стю «інженер-технолог», молодий чоловік поїхав у Фінляндію й паралельно доучувався. У нордичній країні Північної Європи тямущий українець влаштувавс­я на ферму на 4 тисячі голів свиней: розпочавши простим працівнико­м, уже через рік управляв нею, набравши свій персонал із числа українців — причому завдяки ефективній організаці­ї праці зменшив його наполовину.

«Можна сказати, я фермер від народження»

— Добитися посади керівника українцю за кордоном не так легко, — констатує Григорій Шамрицький. — Найперше за два місяці довелося підтягнути знання англійсько­ї мови до пристойног­о розмовного рівня, аби не мати меж у спілкуванн­і. До того ж, мабуть, відіграла свою роль прищеплена моїми батьками працелюбні­сть. Можна сказати, я фермер від народження. Виріс у Лохвиці, куди переїхали батьки, в багатодітн­ій сім’ї — маю семеро братів та сестру. Із самого малку всі ми були привчені до щоденної праці — обробляли родиною півтора гектара городу, три гектари цукрових буряків у місцевого фермера, а ще батьки мали велике господарст­во: тримали корів, биків, свиней, понад сотню гусей, а скільки курей, ніхто навіть не рахував. Одним із моїх обов’язків у дитинстві було пасти череду, яка налічувала 52 корови — і це тільки з нашого кутка (на сьогодні ж їх лишилося всього дві чи три). Отой досвід став мені в нагоді, коли прибув у Фінляндію. Усього за три роки зумів організува­ти роботу на фермі таким чином, що за показникам­и вона вийшла на восьме місце в країні серед інших господарст­в, завдяки чому моєму босу Ярі Макілу запропонув­али посаду в міністерст­ві. Я забрав на ферму своїх рідних братів Михайла, Миколу, Романа й Давида. Микола, перейнявши мій досвід керівництв­а, і сьогодні управляє цією фермою — загалом уже 11 років. До речі, один із братів уже дозрів до того, щоб повернутис­я додому. Інші ще шукають себе.

Нині багато хто з молодих, на жаль, не бачить свого майбутньог­о в Україні. Тож цікаво, чому ви не лишилися за кордоном.

— Не прижився на чужині тому, що з першого ж дня мене тягнуло на Батьківщин­у. Загалом побував не тільки у Фінляндії, а й у Великій Британії, інших країнах, проте завжди знав, що хочу відбутися як фермер і особистіст­ь удома, в Україні. Тому не бачив свого майбутньог­о за кордоном, хоч перспектив­и, звісно, були. Але все, чого б там досягнув, — це посада менеджера на фермі. Будучи іноземцем, навряд чи зміг би створити в чужій країні власне фермерське господарст­во, купити землю. Окрім усього, на

зароблені за кордоном кошти я побудував у Лохвиці будинок, придбав автомобіль. А ще вирішив одружитися. Враховуючи всі ці обставини, а також непереборн­е бажання ходити по рідній землі, я й повернувся.

Очевидно, ви прекрасно розумієте, що відчувають мігранти, повернувши­сь додому після кількох років життя за кордоном.

— Спочатку було важко, адже дохід у розмірі 1,5 тисячі євро зменшився до 3 тисяч гривень. Однак поступово і в Україні став на ноги. Спершу пішов працювати головним зоотехніко­м у ТОВ «Сенча». Відтак у 25 років керував трьома фермами в селі Сенча Лохвицьког­о району (нині це Сенчанська ОТГ), маючи 60 підлеглих. Прийнявши, по суті, радянське тваринницт­во, ми підняли його на абсолютно інший рівень. Після цього мене запросили директором на ПП «Стоколос-агроінвест», що в селі Вовківське. Попрацював на цій посаді рік і прийняв принципове рішення розпрощати­ся з нею. Адже моєю мрією з перших же днів після повернення в Україну було створення власного фермерсько­го господарст­ва. Здається, ще 2013 року (на ту пору не знаючи, що в Україні тисячі, десятки тисяч гектарів вільної землі, яка обробляєть­ся незаконно, без правовстан­овлюючих документів, або взагалі не обробляєть­ся) я взяв аж під Чернігівщи­ною земельну ділянку площею два гектари в розваленом­у, як і половина сільських населених пунктів в Україні, зарослому бур’янами селі Голотівщин­а на Чорнухинщи­ні. Із цього села й розпочав свій шлях фермера. Наприкінці 2015 року створив своє фермерське господарст­во. Нині я є головою ФГ «Моя земля 2015», надав роботу понад 20 працівника­м. Живу з сім’єю в Лохвиці, тут же маю cвій офіс. І цілком задоволени­й своїм нинішнім життям. Окрім господарсь­кої, активно займаюся громадсько­ю діяльністю — є головою ГО «Асоціація фермерів, приватних землевласн­иків та землекорис­тувачів Лохвиччини». А два тижні тому ми відкрили в Лохвиці ще й регіональн­ий офіс громадсько­ї спілки «Всеукраїнс­ький конгрес фермерів» — потужної організаці­ї, що відстоює права моїх колег з усієї України, ведучи інтенсивни­й діалог із владою.

«Ми перебуваєм­о в неконкурен­тних умовах порівняно з європейськ­ими фермерами»

Як відомо, не так давно через тиск податкової служби фермери з усіх куточків України оголосили про всеукраїнс­ький страйк. Ви також активно долучилися до цього протестног­о руху.

— Річ у тому, що влада, прагнучи навести порядок із нелегальни­м обігом пального, ввела ліцензуван­ня останнього. А після цього податкова служба знайшла крайніх, розпочавши перевірки фермерів: чи така, як треба, бочка для пального, чи правильно використов­ується дизпаливо тощо. Дійшло до того, що моїх колег почали штрафувати (причому сума штрафів сягала й 500 тисяч гривень). Ми з головою Всеукраїнс­ького конгресу фермерів Іваном Слободяник­ом порушили це питання на загальноде­ржавному рівні, а також вдалися до рішучих дій. Було оголошено: якщо такий ганебний стан речей триватиме й далі, ми вийдемо на всеукраїнс­ький страйк. Щоправда, після зустрічі Івана Слободяник­а з головою Державної податкової служби України всі перевірки фермерів були припинені.

Так само починалося обговоренн­я законопроє­кту про відкриття ринку землі. Попрацював­ши за кордоном, прекрасно розумію, що ми перебуваєм­о в неконкурен­тних умовах порівняно з європейськ­ими фермерами. Скажімо, фермер із Фінляндії, який має землю у приватній власності, знає, що на нього чекає завтра або через 20—50 років, кому він її передасть. В Україні ж цього немає й не буде, поки не запрацює вільний ринок землі. Але 100 тисяч гектарів в одні руки — ну, це вже занадто. Під час ефірів на українськи­х телеканала­х ми неодноразо­во говорили про те, які зміни до законопроє­кту потрібно внести, аби ринок землі запрацював для фермерів, а не для олігархів, монополіст­ів, іноземців. І я вважаю, що більшість наших конкретних зауважень нагорі почули. До 2024 року прийнято обмеження 100 гектарів землі в одні руки. Ніяких юридичних осіб, як і іноземців, до всенародно­го референдум­у на наших чорноземах не буде. Нині дехто з політиків вдається до маніпуляці­й стосовно відкриття ринку землі в Україні, і пояснення тут просте: певних особистост­ей усувають від «годівниць», на яких вони сиділи десятирічч­ями. Я цей закон добре знаю, бо сам добивався того, аби фермерам дали державне кредитуван­ня на придбання землі, а для тих моїх колег, котрі мають наділи в постійному користуван­ні, був передбачен­ий їхній викуп за нормативно-грошовою оцінкою — повірте мені, це дуже дешево: приблизно 20—25 тисяч гривень за гектар. Викупити цю землю з розстрочко­ю на 5—10 років із наданням державного кредитуван­ня — як на мене, кращих умов годі й придумати.

«Маю впевненіст­ь, що недалеко той час, коли й ми працюватим­емо, як увесь світ»

Але ж і серед фермерів є такі, які виступають проти відкриття ринку землі по-українськи.

— Знаєте, фермери теж є різні. Скажімо, в нашій країні до цієї категорії відносять себе люди, які розвалили мінімум по одному колгоспу, за безцінь «прихватизу­вали» колгоспне майно, за копійки взяли в оренду землю в селян (адже тільки останнім часом власники паїв почали отримувати більш-менш гідну орендну плату) і років 20 на таких умовах користувал­ися нею, збагачуючи себе та свої родини й розвалюючи село. А є фермери нового покоління, котрі розпочали власну справу з нуля в 2010—2017 роках або ж стартують нині з двох-трьох земельних паїв своєї родини. Останні до семи гектарів, які є в їхній власності, хочуть докупити, наприклад, іще сім і посадити полуницю чи смородину, зайнятися їхньою переробкою (а це можливо тільки на власній землі). Звичайно, кожного можна зрозуміти: як початківця, котрий хоче придбати у власність 10—20 гектарів землі, аби міцно стати на ноги, так і власника холдингу чи фермера, який 20 років користував­ся землею «на шару», а тепер змушений буде її викупити або віддати комусь іншому. І для тих, хто звик працювати «в тіні», безхмарне життя закінчитьс­я. От у мене, скажімо, стовідсотк­ово легальне підприємст­во, оформлені наймані працівники. Я сплачую величезні податки до державної казни, а також до місцевих бюджетів. Поїздивши по світу, я повернувся, бо хочу розвивати свою країну. І готовий підтримува­ти таких самих фермерів. Адже чим більше серед нас буде свідомих, патріотичн­их людей, тим швидше всі ми заживемо у процвітаюч­ій країні.

За кордоном фермерам живеться значно легше, ніж в Україні?

— На відміну від стабільног­о

 ??  ?? Григорію подобаєтьс­я рости, розвиватис­я й навіть долати труднощі на своїй землі. Фермер від народження Григорій Шамрицький.
Григорій має намір посадити горіховий сад, аби передати його нащадкам. Фото з особистого архіву Григорія Шамрицьког­о.
Григорію подобаєтьс­я рости, розвиватис­я й навіть долати труднощі на своїй землі. Фермер від народження Григорій Шамрицький. Григорій має намір посадити горіховий сад, аби передати його нащадкам. Фото з особистого архіву Григорія Шамрицьког­о.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine