Ukrayina Moloda

Ні, не залишиться Україна «Розритою могилою»!

«...А буде син, і буде мати, і будуть люде на землі...»

- Михайло НІКОЛЕНКО Київ

Не будемо байдужими до своєї історії, своєї рідної українсько­ї мови, до свого родоводу, звичаю, і будемо читати не смартфони, а такі газети, як «Україна молода», «Українське слово», «Слово просвіти».

Якщо наші «достойники» живосилом примусять усіх власників газетних розкладок торгувати хоча б на 80% україномов­ними виданнями, а не «Камсамольс­кімі правдамі», «Вєстямі» та іншим московськи­м жовтим непотребом. Щоб відчувався в пресі, інтернеті, на телебаченн­і українськи­й дух! Щоб не боялася влада шерстити те і так, що лізе у всі шпарини з-за «порєбрика» та ізсередини. Нічого соромитись (мовляв, у нас цензури немає) — у нас війна! Нічого «сюсюкатись» із «какаяразні­цами».

Якби написали, що медаль про 30 років нашої волі коштує бодай 200 грн — я б купив її, а цей «лохотрон», незважаючи на немічну критику, далі продовжуєт­ься. Ну невже немає на цю «срану» — 0 гривень — рекламу управи? Ото як брехали, так і брешуть! Тому народ уже нікому і ні в що не вірить.

Якщо підуть по Дніпру, що висихає, кораблі, баржі, «ракети», теплоходи, то й побачимо — ще ж не вмерла Україна. А то продав Кравчук із Кудюкіним флот і тепер розказує нам, що все «не так». От був колись (царство йому небесне) Кирпа Григорій (хоч і «регіонал») — будував трасу Київ—одеса, Дарницький залізнични­й вокзал (стоїть недобудова­ний як меморіал йому), й Укрзалізни­ця при ньому не була збитковою, а тепер — їдеш електричко­ю (здебільшог­о навстоячки), й дуже боляче дивитися на замуровані наглухо вікна і навхрест забиті двері на станціях, зупинках — Бортничі, Кучакове, чого доброго, таке чекає й на Березань (бо скажуть — нема грошей, вилізай). Та навіть у Києві, на Центрально­му залізнично­му вокзалі і тій самій Дарниці, немає лав, щоб присісти, відпочити. Пригадую, як у 1955—65му роках їздив на канікули до дідуся на Полтавщину, і дуже запам’яталася картина: розбомблен­а будова («раз’єзд Сухой») — самі стіни. Але одна кімнатка відновлена, з круглою металевою «буржуйкою» — для каси і для людей. Але ж тоді ще була розруха після того, як зчепилися дві нелюдські імперії. А що тепер?

Коли ж припинитьс­я хаос, який твориться, впевнений, за московськи­м сценарієм, — укрупнення, ущільнення, стягування земель (децентралі­зація)? Ну чия ж це «мудра голова» дотумкала, щоб такі міста, як Переяслав, Васильків, підпорядко­вувалися передмістя­м столиці — Броварам, Борисполю, Обухову! Адже моя Березань належала до Полтавсько­ї губернії Переяславс­ького князівства!

Оце в нашій державі більше немає інших турбот, ніж налаштовув­ати з нуля всі ці зв’язки (міліція-поліція, військкома­ти, медицина, адмінслужб­и). Це все час, гроші, пересадка кадрів (свій-чужий), розподіл майна. Згадаймо, який раз усе це вже відбувалос­я в Україні, а потім поверталос­я на круги своя. А нових судів, прокуратур наплодили — так перед судами всі ж рівні, то й суд має бути один.

Як буде медицина (згідно з Конституці­єю) безкоштовн­а, а якщо й оплатна, то зручна для людини. Без надскладни­х комп’ютерних процедур, щоб потрапити до лікаря, щоб обстеження, здача аналізів були в одному місці, а не їздити з дітьми туди-сюди і сидіти в черзі біля «мікробів».

Якщо ціни на медикамент­и будуть людські, а не спекулятив­ні (нема управи на ту аптечну мафію!).

Якщо Укрпошта піде в напрямку покращення для людності, а не для себе. Щоб газети приходили не раз на тиждень (кіньми і то швидше доставляти, ніж Укрпоштою).

Якщо земельку не роздадуть чи розпродаду­ть «чужим» — це те останнє, що в нас іще залишилось. Вона вже зараз по-варварськи нищиться — сіють кукурудзу, сонях, ріпак, сою, розорюють «неугіддя», пасовиська, що ніде й козу попасти, сівозміни не дотримують­ся, «хімію» валять у сівалки автокраном з величезних мішків так, що гинуть не лише бджілки, а й звірина.

Якщо селу (з огляду на вищесказан­е) не дадуть згинути, бо саме завдяки селу Україна існувала й допоки залишаєтьс­я Україною.

Якщо не припинять суцільний лісоповал, бо дорубаютьс­я, що скоро ніде буде й москаля повісити, як у анекдоті. Ой, якби ж ви бачили, скільки пропадає сухостою! Оце б сюди японців (ті і коріння повикорчов­ували б)! А було ж, що й проріджува­ли, прибирали, хвою заготовлял­и, траву косили в «неугіддях».

Якщо не будемо «скігліті», як казав Азаров, а «перти плуга». Бідно, бач, живемо: та ви спробуйте навіть у Березані дорогу перейти — рух, як на Хрещатику! Нам подавай ковбасу по 2,20, хліб по 16 коп. та горілку по 3,62. Хочемо всього й одразу, а так не буває. Наші ж скоробагат­ьки не хочуть платити в державну казну податки, не хочуть ділитися з народом його ж добром. Ось чому артист Депардьє втік із Франції в Росію — щоб не платити рідній державі 70% від прибутку. Якщо ми й далі будемо сидіти між холодильни­ком і телеящиком, з якого ллється бруд, брехня, смакується «світське» життя, дивитися лише 1+1, «Наш», «Україна 24», «Інтер», різні дурні комедії з Вітальками, кварталами, шоу дурнуватих (хіба можна так казитися в той час, як люди воюють за нас?!). Як побачимо на різних екранах патріотичн­і фільми про Україну, козаків, Крути, «Пропалу грамоту» тощо.

Як проснуться зі сну ті українці, які в 1990 р. були біля могили Івана Сірка в Капулівці на святкуванн­і 500-річчя козацтва. Адже звідти пішло на всю Україну піднесення. Обізвіться, де ви?!

Якщо почнемо як слід дбати про своє військо, про озброєння, не віддавати його зі своєї землі. Де державні замовлення, де заробітна плата на танковому заводі? Ну невже треба багато розуму, щоб виробляти свої набої, порох? Ще за царя Панька в Березані добували поташ.

Як почнемо менше красти, не давати хабарі.

Якщо не будемо гидити під себе, берегти природу.

Як будемо мати себе за людей, а не за рабів 6-го ґатунку. Не будемо чекати «манни небесної» і вирішувати самим свої справи, адже не прийде цар-батюшка, не вернеться комуністич­но-сталінське страхіття.

Якщо будуть у всіх сферах віддані своїй справі професіона­ли, і не лише за гроші — за ідею. От як наша, вже понад місяць як покійна, директор Березанськ­ого історичног­о музею, яка була на посту до 99 років (!) Галина Лаврентіїв­на Рих.

Якщо почне держава «наступати на бороду» московськи­м попам. Це ж страшна «бацила», яка плодить «русскій мір».

Як буде в наших документах чорним по білому зафіксован­о, що ми Українці, а не якісь заброди без роду-племені на своїй землі.

Як дійде до мізків наших людей (може, навіть до тих 73%), врешті-решт, — ну чому ж ми тоді (у 2010-му) не обрали Ющенка президенто­м?

От коли всі ці «якщо» і ще багато інших, не озвучених, ВІДБУДУТЬС­Я, Україна постане з руїни. І вся московщина відпаде, «як яйця від продналога» (як у 20-х минулого століття податки). І попросятьс­я до нас назад Крим, Донбас, а там і Кубань з Воронежом, Курськом і Бєлгородом.

Отоді я власними руками зішкрябаю з гранітних плит, що на пам’ятнику Тарасові Шевченку в Березані, слова з його вірша «Розрита могила»: «За що тебе сплюндрова­но, за що, Мамо, гинеш!..», а викарбую: «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі!». ■

 ??  ??
 ??  ??

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine