я дïy дo ма­ми!

От­кро­вен­ное ин­тер­вью на­ка­нуне Пас­хи

Viva!Ukraine - - Первая Страница - Фо­то: Алек­сандр Мор­де­рер Арт-ди­рек­тор: Та­тья­на Руб­ле­ва Про­дю­сер съ­ем­ки: Иван­на Сла­бо­шпиц­кая Стиль: Оль­га Ипа­то­ва Ви­заж / при­чес­ка: Але­на Бой­ко Ис­пол­ни­тель­ный про­дю­сер: На­та­лья Тур­ча­не­вич

Д зід­зьо – нети­по­ва зір­ка. Нія­ко­го снобіз­му, пи­хи та за­ро­зу­мі­ло­сті. Мо­ре ха­риз­ми та чарів­но­сті. Спіл­ку­ва­ти­ся з ним лег­ко та при­єм­но. І ду­же ці­ка­во. Скла­даєть­ся вра­жен­ня, що знаєш цю лю­ди­ну сто ро­ків, про­те ко­жен факт з життя Дзід­зьо ди­вує. У ньо­го нема за­бо­ро­не­них тем, на від­мі­ну від ба­гатьох своїх ко­лег, він не на­ма­гаєть­ся по­ка­за­ти се­бе тим, ким не є на­справ­ді. Щи­рість від­по­ві­дей зво­ру­шує. Сло­вом, осо­би­сто я мит­тєво за­ко­ха­лась у Дзід­зя. Те­пер чер­га за ва­ми…

– Дав­но хо­ті­ла спи­та­ти: ти дов­го свою бо­ро­ду від­пус­кав?

Май­же рік. А до то­го ча­су но­си­вся зі штуч­ною бо­ро­дою, як з роз­би­тим яй­цем. З нею я пе­ре­жив стіль­ки стресу! По­тріб­на бу­ла ку­па клею, зу­силь та лю­дей, які мені з нею до­по­мо­га­ли. А во­на ча­сто від­кле­ю­ва­ла­ся під час кон­церт­них ви­сту­пів, і до­во­ди­ло­ся три­ма­ти її мік­ро­фо­ном. Бо­ро­да ще й смер­ді­ла від клею та сли­ни, бо іноді бу­ло по чо­ти­ри кон­цер­ти на день. З нею я ще віч­но хо­вав­ся, на­че не бо­ро­ду клею, а тру­си пуб­ліч­но пе­ре­о­дя­гаю.

Ко­рот­ше, шість ро­ків я му­чи­вся з тою штуч­ністю на під­борід­ді, аж по­ки не ви­рі­шив і мене не при­му­си­ла моя ко­ман­да від­пу­сти­ти справж­ню бо­ро­ду. Я ж не ду­мав, що в мене від­ро­сте та­ка гар­на гу­ста бо­ро­да, з якою мені так ком­фор­тно! Тіль­ки ви­яви­ли­ся три про­бле­ми. Пер­ша – йде удвічі біль­ше шам­пу­ню, дру­га – че­рез влас­ну бо­ро­ду мене те­пер усі впізна­ють, де б я не був, а тре­тя – у мене за­ли­ши­ло­ся десь 200 штуч­них борід, яких я у свій час на­ку­пив у Ні­меч­чині. Мо­же, ко­мусь тре­ба? Хтось, мо­же, лю­бить по­му­чи­тись? – Мож­на аук­ціон вла­шту­ва­ти. Га­разд, бу­де­мо ра­зом з Viva! про­да­ва­ти бо­ро­ди Дзід­зя. Та­ких «бо­ро­да­тих» аук­ціонів ще точ­но жур­нал не про­во­див! – А на що б ти гро­ші вит­ра­тив? На щось ко­ри­сне. Ду­же люблю ро­би­ти ко­мусь по­да­рун­ки. На­віть біль­ше, ніж от­ри­му­ва­ти. Люблю да­ру­ва­ти якісь ці­каві за ко­льо­ром та ком­по­зи­цією квіти або речі, які змі­ню­ють сві­до­мість. – Діа­ман­ти? Та ні! Да­ру­ва­ти діа­ман­ти ще не час. А от за­ся­я­ти в про­ме­нях сво­го успі­ху, як діа­мант, – так по­вин­но бу­ти! Але прий­де час і, мож­ли­во, ко­лись я той діа­мант візь­му і куп­лю, ну, для ма­ми це точ­но ( усмі­хаєть­ся). За­раз я люблю да­ру­ва­ти пред­ме­ти ми­стецтва, але та­кі, які вар­ті ува­ги. На­при­клад, мо­жу по­да­ру­ва­ти кар­ти­ну або за­мо­ви­ти в скуль­пто­ра спе­ціаль­но для ко­гось якусь ста­ту­ет­ку. Не про­сто за­мо­ви-ти, а на­ма­лю­ва­ти са­мо­му, ви­кла­сти для май­ст­ра ідею, а по­тім пе­ре­жи­ва­ти, їз­ди­ти в май­стер­ню, за усім цим спо­стері­га­ти. Я та­кий тро­хи… пер­фек­ціоніст, то­му кож­ній справі при­ді­ляю мак­си­мум ува­ги. – Ти пи­сав в юнац­тві вір­ші? Му­зи­ку пи­сав. А вір­ші по­чав пи­са­ти то­ді, ко­ли вже тре­ба бу­ло Дзід­зьо­ві піс­ні ство­рю­ва­ти. Я по­го­во­рив із Кузь­мою про те, що ніко­ли не пи­сав вір­ші, а він мені ска­зав: «Не пар­ся, чувак, тре­ба про­сто по­ча­ти, і як­що в те­бе в го­ло­ві є ху­дож­ній об­раз, ти обов’яз­ко­во на­пи­шеш вір­ші. Як­що в те­бе є ідея, то вже ре­шта слів – це ма­те­ма­тич­ні ку­би­ки, які мож­на по­скла­да­ти на­че ле­го». – Які в те­бе ще є та­лан­ти? Я люблю ма­лю­ва­ти. Ко­ли ду­маю, роз­мір­ко­вую або слу­хаю ці­ка­вих мені лю­дей, то по­чи­наю ма­лю­ва­ти на будь-яко­му клап­ти­ку па­пе­ра, ча­сом на­віть на сер­вет­ці. Я ма­люю непро­фесій­но, для се­бе, цей про­цес мене за­спо­ко­ює та на­ди­хає. – І що ти ма­люєш? Об­лич­чя лю­дей. Ка­ри­ка­ту­ри. Ча­сом за­ли­шаю на столі: хто хо­че – бе­ре собі, не хо­че – ви­ки­дає. А від­то­ді як маю спе­ціаль­ну про­грам­ку в ай­фоні, де теж мож­на ма­лю­ва­ти, то й там ма­люю та збері­гаю. Мені ці­ка­во. – У школі теж ка­ри­ка­ту­ри на од­но­клас­ни­ків, вчи­телів ма­лю­вав? Ні, в школі я був ду­же скром­ним, не хо­тів, щоб на мене звер­та­ли ува­гу. Але я спі­вав, са­ме в школі пе­ре­спі­вав увесь ре­пер­ту­ар Ро­бер­ті­но Ло­рет­ті. І че­рез те зі мною за­вжди вітав­ся ди­рек­тор шко­ли. Як шко­лу зби­ра­ли на ліній­ку, то

Для мене най­гір­ше, ко­ли я щось доб­ре зро­бив, а мене по­ки­ну­ли на са­мо­тi. Я від цьо­го мо­жу згоріти. То­му успіх тре­ба свят­ку­ва­ти ра­зом з ко­ман­дою, яка йо­му спри­я­ла! I це нор­маль­но.

він до мене од­но­го під­хо­див і пер­со­наль­но вітав­ся. – У те­бе ба­га­та кон­курс­на біо­гра­фія. Так, прав­да. На дитячих кон­кур­сах я от­ри­мав 11 пер­ших пре­мій, п’ять Гран-прі та єди­ну дру­гу пре­мію, яку мені вру­чи­ли у Ска­довсь­ку на «Чор­но­морсь­ких іграх». Та­ка тро­хи сміш­на історія. Я мав от­ри­ма­ти Гран-прі за по­пе­ред­ні­ми під­сум­ка­ми суд­дів. І тут при­ї­ха­ли зір­ко­ві го­сті, два моїх зем­ля­ки з Но­во­яворівсь­ка – Кузь­ма Скрябін і Ро­стик До­мі­шевсь­кий, і «вка­та­ли» мені дві четвір­ки. Бу­ло при­кро, але я стис­нув зу­би і ви­рі­шив іти далі. По­тім, ко­ли ми вже по­знай­о­ми­лись і по­то­ва­ри­шу­ва­ли із Кузь­мою, я роз­по­вів йо­му про той ви­па­док, а він ка­же: «Та слу­хай, чувак, за­бий, не звер­тай ува­ги!» ( Смієть­ся) – До те­бе як звер­та­ють­ся рід­ні і друзі: Миш­ко, Ми­хай­ло чи Дзід­зьо? Усі ка­жуть Дзідзь, Дзід­зьо, на­віть ті, що зна­ють мене з ди­тин­ства. А моя ба­бу­ся на мене ка­за­ла «Місь­ку». Ко­ли я ма­лим спі­вав по фе­сти­ва­лях, то ча­сто ого­ло­шу­ва­ли так: спі­ває Ми­хай­лик Хо­ма. Ми­хай­лик – це мені за­пам’ята­лось. – А що за Дзід­зьо та­кий? Звід­ки він узяв­ся? Історія з моїм іме­нем пі­ш­ла від мо­го ді­да Яна Ка­зи­ми­ро­ви­ча Мар­ку­ля. Він був вет­ліка­рем аж на п’ять сіл, і лю­ди до ньо­го при­хо­ди­ли по сім-вісім разів на день і весь час пи­та­ли: «Де дзід­зьо?» На на­шо­му діа­лек­ті це озна­чає дід, тоб­то «Де дід?» Я це ду­же ви­раз­но пам’ятаю з ди­тин­ства, то­му що до п’яти ро­ків жив у ба­би з ді­дом, а по­тім, ко­ли вже в Но­во­яворівсь­ку пі­шов до шко­ли, всі каніку­ли про­во­див у них, у селі. – Твоя ма­ма вже ба­га­то ро­ків жи­ве і пра­ц­ює в Пор­ту­галії. Так, вже 18 ро­ків як во­на виї­ха­ла ту­ди на за­робіт­ки. Я ж з ди­тин­ства спі­вав, брав участь у кон­кур­сах, і по­тріб­но бу­ло мене во­зи­ти по фе­сти­ва­лях, нав­ча­ти, а гро­шей не бу­ло. – Ві­до­мо, що ча­сти­ну гро­шей на твій фільм «DZIDZIO Кон­тра­бас» да­ла са­ме ма­ма. А ще ка­жуть, що ти вит­ра­тив на ньо­го май­же всі свої за­о­ща­д­жен­ня. Так, це прав­да. Ми у фільм вкла­ли все, що в нас бу­ло, і не ли­ше гро­ші, а й ба­жан­ня, пе­ре­жи­ван­ня, лю­бов і на­віть страх. Ну так, як

у жит­ті. Я на­віть не знав, на­скіль­ки це важ­ко, склад­но і від­по­ві­даль­но – ро­би­ти фільм. Але я по­обі­цяв лю­дям, що це зроб­лю, на кож­но­му кон­цер­ті роз­ка­зу­вав: фільм бу­де. То­му і став не тіль­ки ак­то­ром, але й про­дю­се­ром «Кон­тра­ба­су», і гро­ші від­дав усі, які мав на той час. Ще й ма­ма до­по­мог­ла… – Ба­га­то ще лю­дей знай­ш­ло­ся, хто гро­ши­ма до­по­міг? На­справ­ді до кін­ця ніх­то не вірив. На­віть дру­гий про­дю­сер Сер­гій Лав­ре­нюк, з яким ми спів­фі­нан­с­у­ва­ли цей фільм 50 на 50 від­сот­ків, теж до кін­ця не вірив, що я змо­жу зро­би­ти щось гарне і при­не­сти лю­дям за­до­во­лен­ня та ра­дість. Але по­тім я по­чав пра­ц­ю­ва­ти на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку і зро­зу­мів: ві­ра в успіх ін­ко­ли пе­ре­ма­гає на­віть об­ме­жені гро­шо­ві ре­сур­си, а друзі та ко­ле­ги, вся моя ко­ман­да, з якою я пра­ц­юю вже ра­зом ба­га­то ро­ків, мо­же не тіль­ки зай­ма­ти­ся кон­цер­та­ми, але й ра­зом з фахів­ця­ми до­по­ма­га­ти у ство­рен­ні кі­но. – Кі­но – це ду­же ве­ли­кий ри­зик. Так, але, по­вір­те, все мож­ли­во, як­що ти за­хо­чеш. Тре­ба пе­ре­бо­ро­ти влас­ний внут­ріш­ній страх і на­віть обе­реж­ність. Спо­чат­ку ти собі ду­маєш: «Бо­же, я стіль­ки пра­ц­ю­вав і те­пер отак про­сто від­дам усі свої гро­ші на той фільм?!» А по­тім в один мо­мент рап­том пе­ре­стає бу­ти страш­но. З’яв­ляєть­ся впев­неність та чіт­кість зоб­ра­жен­ня пе­ред со­бою. І ти на­віть го­во­риш інак­ше, ду­маєш вже не так, стаєш впев­не­ним у своїх ба­жан­нях: «Отак я хо­чу зро­би­ти, са­ме так, а не інак­ше!» Ко­ли сам собі так ка­жеш, то по­чи­наєш ка­за­ти і всім нав­ко­ло. Бо всі нав­ко­ло мене стра­ши­ли: не йди до лі­су, бо там во­вки. Але я прой­шов ліс, во­вків не бу­ло, по­ба­чив ли­ше ба­ранів у вовчій шкурі ( смієть­ся).

Я доб­ре ро­зу­мію, що фільм точ­но не є іде­аль­ним, та, по­годь­те­ся, він є ду­же сим­па­тич­ним і, го­ловне, успіш­ним… – Мені теж здаєть­ся, що фільм ду­же сим­па­тич­ним вий­шов. У пер­шу чер­гу, за­в­дя­ки твоїй участі в ньо­му. Ду­же ор­ганіч­но ти там вигля­даєш. Так всі лю­ди ка­жуть, і мені це ду­же при­єм­но ( смієть­ся). Ох, пам’ятаю, як у мене болі­ли но­ги під час зй­о­мок! – Чо­му са­ме но­ги? Бо в цей час у нас бу­ли га­стролі: ми по­на­би­ра­ли десь 30 – 40 кон­цер­тів, а між ви­сту­па­ми зні­ма­лись у філь­мі. Піс­ля ви­сту­пу ля­гаєш спа­ти десь о пер­шій ночі, а о третій ночі встаєш і че­рез го­ди­ну ти вже на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку. Я ка­зав: «Бо­же, на­що я під­пи­сав­ся!» В мене від та­ко­го життя так болі­ли но­ги, що я хо­див на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку, як ста­ра лю­ди­на. Де­ко­ли від вто­ми я був на­стіль­ки пе­ре­му­че­ним, що не ро­зу­мів, про що го­во­рю в кад­рі. Про­те для се­бе осо­би­сто вивів од­ну фор­му­лу: при­род­ньо ак­тор вигля­дає то­ді, ко­ли втом­ле­ний. Як­що втом­ле­ний, то­ді він справж­ній. Вто­ма до­по­ма­гає лю­дині роз­кри­ти­ся, бу­ти та­ким, яким є. – Так ось у чо­му сек­рет блис­ка­вич­ної ак­торсь­кої гри… Так, це моя фор­му­ла. Я собі так при­ду­мав. – Вітаю, бо до си­сте­ми Ко­стян­ти­на Стані­славсь­ко­го, Ми­хай­ла Че­хо­ва та Бер­толь­да Брех­та до­да­лась си­сте­ма Ми­хай­ла Хо­ми. До речі, а про­до­в­жен­ня твоєї кі­ное­по­пеї пла­нуєть­ся? Так, ком­панія «ДЗІДЗЬОФІЛЬМ» вже має сце­нарій но­вої історії, яка не є про­до­в­жен­ням по­пе­ред­ньої. Бу­де та­кий унікаль­ний за те­мою, су­пер­гар­ний, ду­же ве­се­лий фільм. Лю­дям бу­де ду­же ці­ка­во по­ди­ви­ти­ся, бо в цьо­му філь­мі я бу­ду ро­би­ти та­ке, чо­го ніко­ли ще не ро­бив, і та­ко­го Дзід­зя справ­ді ще ніх­то не ба­чив. У цьо­му філь­мі я хо­чу зо­се­ре-ди­тись на твор­чій скла­до­вій, а за про­дю­су­ван­ня по­про­сив взя­ти­ся Ана­толія Бе­з­уха та Діа­ну Юраш. – I «си­сте­му Ми­хай­ла Хо­ми» ти за­сто­суєш зно­ву? А си­сте­ма са­мо­за­сто­суєть­ся, інак­ше й не бу­де. У мене цьо­горіч зно­ву 50 кон­цер­тів! 26 трав­ня по­чи­нає­мо свій су­пер-пу­пер тур зі ста­діо­ну «Аре­на Ль­вів», ви­сту­пає­мо у всіх містах Украї­ни і 20 ли­сто­па­да за­вер­шує­мо ма­ра­фон у Па­ла­ці спор­ту в Києві, якраз на мій ювілей – 35 ро­ків. – Для те­бе важ­ливі ювілеї, круглі да­ти?

Ні. Для мене важ­ли­во ма­ти на­стрій. Са­ме на день на­род­жен­ня я ду­же щас­ли­вий. Я на­стіль­ки люблю всіх і все! ( Усмі­хаєть­ся) Я ста­ра­ю­ся всіх за­про­си­ти, і щоб мені ніх­то не під­ка­зу­вав, як і що має бу­ти. Хо­чу, щоб бу­ло лег­ко, і не люблю нія­кої під­го­тов­ки – нехай бу­де екс­промт. Мо­жу будь-яке свят­ку­ван­ня ор­гані­зу­ва­ти за три го­ди­ни. Люблю ба­чи­ти гар­них і ве­се­лих лю­дей, від­по­чи­ва­ти, бу­ти со­бою, люблю бу­ти щас­ли­вим, хо­чу цей день про­жи­ти лег­ко! – Тоб­то ти точ­но знаєш, що тобі тре­ба для щастя? Так, я знаю це точ­но: ніко­го не об­тя­жу­ва­ти влас­ни­ми про­бле­ма­ми, все ви­рі­шу­ва­ти і ро­би­ти са­мо­му. Не дай Бог, щоб хтось мої­ми про­бле­ма- ми пе­рей­мав­ся! Не люблю бу­ти для ко­гось тя­га­рем. – Тобі не здаєть­ся, що це гор­ди­ня? Ні, зов­сім не гор­ди­ня... Це, на­пев­но, все тяг­неть­ся від ча­су, ко­ли я ду­же ра­но ли­ши­вся сам. І нав­чи­вся сам жи­ти та бу­ти са­мо­стій­ним. Я знаю, що за мене ніх­то ні­чо­го не зро­бить. Ко­ли в мене по­мер та­то, а мені то­ді бу­ло 13 ро­ків, ма­ма від то­го, що не мог­ла собі ра­ди да­ти з дітьми, са­ма, без гро­шей та під­т­рим­ки, виїж­д­жає до Пор­ту­галії на за­робіт­ки. Тяж­кі ро­ки, кі­не­ць 90-х, ко­ли лю­дям справ­ді не бу­ло як і за що утри­му­ва­ти ро­ди­ни. Я зга­дую: ко­ли у той час мої друзі ка­за­ли «я за­раз та­то­ві пе­ред­зво­ню», або «мене ма­ма кли­че, я му­шу піти пої­сти» – не бу­ло ко­му мене по­кли­ка­ти і ко­му пе­ред­зво­ни­ти. Ду­маю: «Ну, а до ко­го я маю звер­ну­ти­ся? Де моя ма­ма, де мій та­то?» Пам’ятаю, як десь зо сім разів ті­кав до лі­су, пла­кав собі і го­во­рив до Бо­га, щось Йо­го пи­тав, жалів­ся. А по­тім якось все пе­ре­жив і зро­зу­мів, що то ве­ли­ка шко­ла ди­тин­ства. То­му жаліти я се­бе точ­но не бу­ду. – І ти справ­ді ніко­ли з тих пір не жалієш се­бе? Май­же не жалію. У мене є дві ру­ки, дві но­ги, я гар­ний, маю сто­від­сот­ко­вий зір ( усмі­хаєть­ся), їсти теж маю, да­рую лю­дям ра­дість, і лю­ди смі­ють­ся. Мене люб­лять діти, зі мною пра­ц­ює про­фесій­на ко­ман­да. Сла­ва Бо­гу, моя ма­ма здо­ро­ва, жи­ве в Пор­ту­галії та пра­ц­ює. Тіль­ки в мене є ве­ли­ке ба­жан­ня: я хо­чу пої­ха­ти до неї, як у моїй піс­ні «Я їду до ма­ми!» Я жод­но­го ра­зу в неї вдо­ма у Пор­ту­галії не був. Прой­шло 18 ро­ків. Мені вже на­віть са­мо­му пе­ред со­бою со­ром­но та незруч­но. Але я пла­ную зро­би­ти поїзд­ку з сюр­при­зом, несподі­ва­ну для ма­ми. Зроб­лю ось так: ніко­му ні­чо­го не го­во­ри­ти­му, ви­літаю до Пор­ту­галії, при­їж­д­жаю до ма­ми­но­го до­му, сі­даю бі­ля дверей та че­каю ма­му з ро­бо­ти. Ма­ма при­хо­дить, а тут я собі си­джу на схо­дах її пор­ту­гальсь­кої ха­ти… – Клас! Ну, а це ж ре­аль­но чи ли­ше мрії? Ду­же ре­аль­но. Я так і зроб­лю, прав­да. На три дні мо­жу собі доз­во­ли­ти пої­ха­ти в Пор­ту­галію. – Мо­же, на Ве­лик­день? Гар­на ідея! Дя­кую, справ­ді ду­же гар­на ідея! – А ко­ли ви в остан­ній раз ба­чи­ли­ся з ма­мою? Три ро­ки то­му ми з ко­ман­дою пої­ха­ли в Пор­ту­галію для зй­о­мок клі­пу «Я їду до ма­ми». У цьо­му клі­пі і зня­ла­ся Галина Янів­на Хо­ма, моя ма­ма. Ми знай­шли гар­ну ло­ка­цію: бу­ди­но­чок з ба­сей­ном, зе­лене подвір’я, і три дні про­ве­ли з ма­мою на зй­ом­ках. Але до­до­му до неї я так і не пої­хав, бо зов­сім не бу­ло ча­су, ад­же ми зні­ма­ли бі­ля Лі­са­бо­ну, а ма­ма жи­ве аж за 200 кі­ло­мет­рів від то­го міс­ця. Я то­ді на­пи­сав їй: «Дя­кую тобі, що ти, моя ма­муліч­ка, най­кра­ща на Зем­лі».

Знає­те, во­на в Пор­ту­галії – то ма­ма усім ма­мам. До неї всі при­хо­дять, во­на ор­гані­зо­вує дні українсь­кої куль­ту­ри, якісь українсь­кі свя­та. Тіль­ки хтось ту­ди з Украї­ни при­їж­д­жає – во­на зустрі­чає, до­по­ма­гає. Усі свя­ще­ни­ки до неї за­хо­дять і на Пас­ху, і на Різ­дво. То­му як­що тре­ба щось ор­гані­зу­ва­ти – моя ма­ма – го­лов­на, пра­пор у ру­ки – і впе­ред ( усмі­хаєть­ся). – А чо­го ма­ма до те­бе не при­їз­дить? За­раз у неї жи­ве стар­ша доч­ка моєї сест­ри Мар­та, моя улюб­ле­на пле­мін­ни­ця. Во­на ду­же гар­но вчить­ся, ста­ро­ста шко­ли. ЇЇ ду­же люб­лять, то­му що во­на дос­ко­на­ло знає пор­ту­гальсь­ку мо­ву, в усіх шкіль­них олім­піа­дах бе­ре участь. А че­рез два ро­ки бу­де всту­па­ти до од­но­го з най­старі­ших та най­пре­стиж­ні­ших ву­зів Єв­ро­пи – до Коїмбрсь­ко­го універ­си­те­ту, який є у пе­реліку світо­вої спад­щи­ни ЮНЕСКО. Я ду­же вболі­ваю, щоб Мар­та всту­пи­ла та нав­ча­ла­ся у цьо­му універ­си­теті. То­му баб­ця за­раз по­стій­но зай­маєть­ся ону­кою ( по­смі­хаєть­ся). – Ти все роз­по­ві­даєш про ма­му, сест­ру, пле­мін­ни­цю, а що ти роз­ка­жеш про осо­би­сте? Слу­хай­те, кож­на лю­ди­на му­сить ма­ти якийсь сек­рет, бо як все від­криє, то бу­де неці­ка­во. Тре­ба ли­ши­ти щось вам і для дру­го­го ін­терв’ю. – Доб­ре, але по­вер­тає­мось до твоїх ша­ну­валь­ни­ць, хто во­ни? Во­ни в мене ду­же розді­ли­ли­ся: від пів­то­ра до се­ми роч­ків, а по­тім від 38 до 75. Не знаю чо­му, але в мене так вий­шло, що ві­ко­ва «се­ре­ди­на» ви­па­ла ( смієть­ся), то­му тре­ба пра­ц­ю­ва­ти і над цим. – Ска­жи, а в те­бе є в українсь­ко­му шоу-біз­несі кон­ку­рен­ти? Як­що чес­но, не звер­тав на те ува­ги й ніко­ли про те серй­оз­но не ду­мав. У мене є чіт­ке ба­жан­ня: ро­би­ти кра­ще, то­му єди­ний мій кон­ку­рент – це я сам. І най­біль­ше, ко­го я бо­ю­ся, – се­бе. Як­би був ще один та­кий як я, я б йо­го бо­яв­ся. Бо знаю, що він би не їв та не спав. І по­ки я даю ін­терв’ю, він би вже за­раз щось за­пи­су­вав на студії, щось би зні­мав на камеру, пра­ц­ю­вав би по­стій­но.

Що­до чу­жої ро­бо­ти, ніко­ли не бу­ду її об­го­во­рю­ва­ти, та­кож на­го­во­рю­ва­ти на ко­гось не бу­ду, бо знаю, що та­ке пра­ц­ю­ва­ти з ран­ку до ночі.

А кож­ній ро­бо­ті при­ді­ле­но ува­гу, час, зу­сил­ля, то­му її тре­ба по­ва­жа­ти. А ко­ли лю­ди­на дур­на і ні­чо­го в жит­ті не зро­би­ла, то во­на бу­де ду­же ба­га­то го­во­ри­ти й кри­ти­ку­ва­ти ін­ших. – Ти пам’ятаєш свій пер­ший го­но­рар? І як ти йо­го вит­ра­тив? Так, один із пер­ших го­но­рарів мені да­ли за Но­вий рік, то бу­ло 300 до­ларів. Я при­ї­хав до­до­му, і мої най­ліп­ші ко­ле­ги по­ве­ли мене на дис­ко­те­ку, а там 50 гра­мів горіл­ки з дво­ма ке­ли­ха­ми пи­ва так за­кру­ти­ли мені го­ло­ву, що я май­же ні­чо­го не за­пам’ятав. Пам’ятаю тіль­ки, що ви­тя­гу­ва­ли гро­ші з моїх ки­шень на­пра­во й наліво всі, ко­му бу­ло не лінь. І з то­го всьо­го го­но­ра­ру в мене за­ли­ши­ло­ся тіль­ки 120 до­ларів.

Та ко­ли я прий­шов до­до­му, хоч і три­мав­ся на но­гах, але ма­мі все бу­ло зро­зу­мі­ло… І щоб якось «за­гла­ди­ти» свою про­ви­ну, а то був кі­не­ць бід­них 90-х, ку­пив сест­рі й ма­мі взут­тя на зи­му. Хо­тів, щоб во­ни мені про­ба­чи­ли. Зре­штою, ще ди­ти­ною ко­ля­ду­вав і куп­ляв собі все, що тре­ба бу­ло до шко­ли. Та­то ж ду­же ско­ро по­мер, і мені ма­му бу­ло шко­да, то я на­ма­гав­ся їй до­по­мог­ти усім, чим міг. – За­раз ти їз­диш на мер­се­десі з водієм. А яка в те­бе бу­ла пер­ша ма­ши­на? Свою пер­шу ма­ши­ну, жи­гулі «дев’ят­ку», я взяв із са­ло­ну в кре­дит. Усі мені ка­за­ли не ро­би­ти цьо­го! Бо ма­ши­ну тре­ба за­прав­ля­ти, до­гля­да­ти, а ще й до­во­ди­ло­ся 181 до­лар кож­но­го мі­ся­ця пла­ти­ти. Блін! П’ять ро­ків по­спіль, ко­ли до­лар ско­чив з п’яти до вось­ми гри­вень, я спла­чу­вав цей кре­дит. Гос­по­ди, та я ж йо­го та­ки ви­пла­тив. Чес­но, я ба­жаю кож­но­му в своє­му жит­ті «про­жи­ти» кре­дит. Ад­же це ор­гані­зо­вує, вчить фі­нан­со­вій дис­ци­пліні.

Свою пер­шу квар­ти­ру я теж ку­пу­вав у кре­дит. Це бу­ло в Но­во­яворівсь­ку за про­гра­мою «Мо­лодіжне жит­ло». Я про­сто не знав вже, де мені жи­ти. У ро­дині бу­ло тіс­но, бо в сест­ри на­ро­ди­ли­ся діти, ма­ма пої­ха­ла… Я пі­шов до го­ло­ви міс­це­вої ад­міністра­ції, а я ж то­ді уже був ві­до­мим в се­бе в рай­оні, й ка­жу: «Що мені ро­би­ти?» Пам’ятаю, стою, вуха по­ві­шав. А він ка­же: «Що ти ниєш? Є мо­лодіжне будів­ниц­тво, дер­жав­на про­гра­ма, яка до­по­ма­гає». Я швид­ко поз­да­вав усі до­ку­мен­ти й офор­мив мо­лодіж­ний кре­дит.

А я то­ді зай­шов по­ди­ви­ти­ся на бу­дин­ки, ду­маю: «Бо­же, та в мене ж в ки­ше­нях немає зов­сім гро­шей, хі­ба клю­чі від студії». Але ко­ли є за­в­дан­ня, все мож­ли­во… У мене ж і піс­ня та­ка є: «Збу­ваєть­ся всьо! Про­сто тре­ба ду­же силь­но віри­ти в то…» – А як ти по­тра­пив до Киє­ва? Ко­ли по­чав вчи­ти­ся в Універ­си­теті Ми­хай­ла По­плавсь­ко­го на фа­куль­теті естрад­но­го во­ка­лу, то зро­зу­мів, що мені ден­на фор­ма нав­чан­ня не під­хо­дить, то­му пе­ревів­ся на за­оч­ний, а вдо­ма ор­гані­зу­вав ко­лек­тив «Друзі». Але точ­но ви­рі­шив, що при­ї­ду до сто­ли­ці вже з кон­крет­ним за­в­дан­ням. Київ не лю­бить сла­ба­ків. Я по­обі­цяв собі й Києву, ко­ли нав­чав­ся: «Я ще раз до те­бе при­ї­ду, але ти мене прий­меш інак­ше». – Ну, ось ти при­ї­хав, і, на­скіль­ки я ро­зу­мію, Київ прий­няв те­бе. А жит­ло в те­бе тут є? Два ро­ки я жив у го­телі. По­тім зняв квар­ти­ру. Що­до сво­го жит­ла в Києві я ще не ду­мав. На­стіль­ки ба­га­то ро­бо­ти, що немає ча­су на­віть ду­ма­ти, що хо­чу, де хо­чу жи­ти і як жи­ти. Цьо­му ж тре­ба при­ді­ля­ти ува­гу. По­тім до­свід ко­лег під­ка­зує, що за­раз мож­на жи­ти там, де хо­чеш. А от куп­ля­ти жит­ло по­тріб­но там, де лю­биш. То­му, ко­ли я від­чую, що по­лю­бив, куп­лю. Крім то­го, я ж весь час по­до­ро­жую, але, прав­да, я люблю вер­та­ти­ся в одне й те са­ме міс­це. Їсти я люблю одне й те са­ме, і одяг я люблю, до яко­го зви­каю. Сло­вом, од­но­люб. – А що ти ска­жеш про їжу? Які в те­бе впо­до­бан­ня? Я люблю їсти або най­про­сті­шу їжу, або най­ви­шу­кані­шу. Ні­чо­го по­се­ре­дині не ви­би­раю. Мо­жу з’їсти хлі­би­ну, ци­буль­ку, кот­лет­ку, ма­ка­ро­ни по-хлопсь­ки. І ду­же люблю до­ро­гі ре­сто­ра­ни. Ку­ди б не при­ї­ха­ли на га­стролі, за кор­до­ном, я пи­таю на ре­цеп­ції, який ре­сто­ран є най­к­ра­щим. Люблю сі­сти в кут­ку ре­сто­ра­ну й спо­стері­га­ти, як лю­ди се­бе по­во­дять, як во­ни спіл­ку­ють­ся. У до­ро­гих ре­сто­ра­нах лю­ди спіл­ку­ють­ся інак­ше: во­ни більш ви­хо­вані, в них ін­ші ма­не­ри, мі­міка то­що. Та­ким чи­ном роб­лю собі та­кий по­да­ру­нок: і роз­ва­жа­юсь, і нав­ча­юсь, і за­до­во­лен­ня от­ри­мую, і пи­шу кон­спект, як і собі та­ким ста­ти ( смієть­ся). – Не­по­га­ний спо­сіб зро­зу­міти краї­ну та її меш­кан­ців. Ми, як­що за кор­дон при­їж­д­жає­мо, обов’яз­ко­во йде­мо на ек­с­кур­сію з гі­дом. Аб­со­лют­но скрізь все ди­ви­мо­ся й усе об­хо­ди­мо, але, зви­чай­но, ознай­ом­лен­ня з но­вим міс­цем за­вер­шуєть­ся в ре­сто­рані ( усмі­хаєть­ся). – За кор­до­ном ти ту­рист. А тут, на бать­ків­щині, те­бе, ма­буть, скрізь впізна­ють? Так, в Києві є кіль­ка за­кла­дів, ку­ди я із за­до­во­лен­ням ход­жу. І, що при­єм­но, мене там ду­же го­стин­но зустрі­ча­ють і з ра­дістю при­го­ща­ють. За­вжди мріяв не ма­ти дис­конт­ної карт­ки, а щоб дис­конт­ною карт­кою бу­ло моє об­лич­чя – і сьо­год­ні так і є. – Мо­жеш зга­да­ти вра­жен­ня від сво­го пер­шо­го відві­ду­ван­ня справж­ньо­го ре­сто­ра­ну? Це бу­ло в Києві. Я на­віть не уяв­ляв, як се­бе по­во­ди­ти. Але мені над­зви­чай­но спо­до­ба­ло­ся, і я спо­стері­гав. Пер­ший раз спро­бу­вав уст­ри­ці. Як­що чес­но, во­ни мені не спо­до­ба­лись. Во­ни на­га­да­ли мені смак і за­пах зви­чай­ної ри­би, яку я сам чи­стив, і лу­с­ка по­трап­ля­ла в рот. Од­на­ко­вий за­пах… Я по­ду­мав: «Як лю­ди мо­жуть та­ке їсти? Во­но ж тхне риб’ячою лу­скою!» ( Смієть­ся) А друзі ка­жуть: «Ти за­пи­вай до­ро­гим ви­ном». Так з мене й виг­на­ли се­лю­ка. – Ти за­раз не об­ра­жаєш се­лян? Ні, не об­ра­жаю, бо се­ля­нин і се­люк – це різ­ні речі. Се­лю­ки – то лю­ди, які і в місті є, але го­ло­вою так і не ви­рос­ли: не хо­чуть роз­ви­ва­ти­ся, хо­чуть сидіти на од­но­му міс­ці й ні­чо­го не ро­би­ти. І оце тре­ба з лю­дей ви­га­ня­ти!

А в селі мож­на жи­ти, тре­ба жи­ти і жи­ти гар­но. Мо­же, на­віть кра­ще, ніж у місті. Я ж на­ро­ди­вся в селі і люблю се­ло. Я про­сто хо­чу, щоб усі роз­ви­ва­ли­ся! Тим біль­ше, за­раз пе­ріод Ін­тер­не­ту, мож­на ба­га­то ди­ви­ти­ся, по­до­ро­жу­ва­ти, на­віть си­дя­чи у ма­лень­ко­му селі чи містеч­ку. То­му… для мене ску­шту­ва­ти уст­ри­ці – це був стри­бок на ін­шу пла­не­ту, я то­ді се­бе по­чу­вав трош­ки незруч­но і со­ро­ми­вся. – Так ти і за­ли­ши­вся со­ром’яз­ли­вим хлоп­чи­ком? На сцені – точ­но ні. А в жит­ті я на­ма­га­юсь се­бе скром­но по­во­ди­ти. Я не люблю роз­ка­зу­ва­ти, хва­ли­ти­ся. Хо­ча ма­ма ка­же, що я хваль­ко. Сло­вом, я за­плу­тав­ся… У мене є кіль­ка лю­дей, з яки­ми я мо­жу се­бе не кон­тро­лю­ва­ти, від­по­чи­ва­ти і від­вер­то спіл­ку­ва­ти­ся… Мені з ни­ми ком­фор­тно, бо я мо­жу бу­ти со­бою, ні­чо­го не при­ду­му­ва­ти. – По­ряд з то­бою з’яв­ля­ють­ся но­ві лю­ди? Так. Ти ро­с­теш, і но­ві лю­ди хоч-не-хоч при­хо­дять. – Ба­га­то хто з пуб­ліч­них осо­би­сто­стей жалі­ють­ся, що но­ві лю­ди ви­ко­ри­сто­ву­ють їх ви­ключ­но у влас­них ці­лях, то­му й став­лять від них бло­ки. Ні, я бло­ків не став­лю. Я при­род­ньо по­вод­жусь, тоб­то не хо­чу, щоб до мене ста­ви­ли­ся як до зір­ки. Пра­г­ну про­сто­го став­лен­ня. Ра­зом з тим, я те­пер ро­зу­мію, чо­му біль­шість на­ших зірок вті­ка­ють від­по­чи­ва­ти за кор­дон. Ко­ли ти стаєш ві­до­мим, ку­ди б не зай­шов, ко­жен хо­че твоєї ува­ги та тво­го ча­су. – Те­бе це дра­тує? Ні, бо вва­жаю, що не мож­на не підій­ти до лю­ди­ни, до ди­ти­ни, яка ди­вить­ся на те­бе ве­ли­ки­ми очи­ма і з ве­ли­кою лю­бов’ю і хо­че твоєї ува­ги. – Де у те­бе ви­хо­дить бу­ти со­бою? За­раз не так ба­га­то тих міс­ць зо­ста­ло­ся. Але най­біль­ше я, на­певне, від­по­чи­ваю, ко­ли сам їду ма­ши­ною: їду в те міс­це, де на­ро­ди­вся.

Для мене важ­ли­во ма­ти на­стрiй. Са­ме на день на­род­жен­ня я ду­же щас­ли­вий. Настiль­ки люблю ба­чи­ти гар­них i ве­се­лих лю­дей!

До­ро­гою мені зга­ду­ють­ся ду­же при­єм­ні мо­мен­ти, від­кри­ваєть­ся якесь дру­ге ди­хан­ня, і я мо­жу на­пи­са­ти піс­ню за п’ять хви­лин. Са­ме у цій си­ту­а­ції я і є справж­ній. То­му, ко­ли мене пи­та­ють: «Як ти від­по­чи­ваєш?», я ка­жу: «Мов­чу і слу­хаю лю­дей, вслу­хо­ву­юсь в їх­ні роз­мо­ви, спо­стері­гаю за ни­ми». Як­би ще мене у цей час не впізна­ва­ли, як­би я міг одяг­ну­ти на се­бе мас­ку, то так від­по­чи­ва­ти і спо­стері­га­ти за жит­тям бу­ло б про­сто в кайф! Жи­ве життя – це ко­ли лю­ди спіл­ку­ють­ся, шут­ку­ють, пліт­ку­ють, сва­рять­ся. Са­ме це спо­сте­ре­жен­ня за жит­тям і фор­мує Дзід­зьо. – Ти доз­во­ляєш собі роз­кіш бу­ти справж­нім Дзід­зьом на сцені та в жит­ті? Вза­галі, це од­на лю­ди­на? Я ду­маю, що так. Тіль­ки на сцені я маю мож­ливість яс­краві­ше ви­яви­ти емо­ції. У жит­ті я скром­ні­ший, бо мені здаєть­ся, що є си­ту­а­ції, де мені не па­сує бу­ти та­ким. Але са­ме так, як Дзід­зьо, я б по­во­ди­вся в жит­ті! Ши­ро­ко, гар­но, хо­тів би го­во­ри­ти те, що ду­маєш, не ви­га­ду­ва­ти, щи­ро вис­лов­лю­ва­ти­ся, бу­ти по­зи­тив­ним, чес­ним, ве­се­лим і щас­ли­вим. А ще нія­кої агресії. Бо я цьо­го не люблю. Ко­ли лю­ди один од­но­го об­ра­жа­ють та кри­чать, це негар­но. – Часту­ва­ти ку­ла­ка­ми не твій шлях? Нє-є! У су­час­но­му світі би­ти­ся тре­ба ро­з­умом. А би­ти ко­гось в об­лич­чя – це вже над­мір­ність для мене. Не мож­на та­ко­го ро­би­ти. Ми йде­мо до ви­що­го. «Як­що ти та­кий ро­зум­ний і силь­ний, – це я ци­тую Ана­толія Бе­з­уха, – то по­ка­жи мені свої гро­ші». Все. Отак. Я не люблю агресії. – Як­би ти не спі­вав, ким би міг ста­ти? Ко­лись ка­зав, що я бу­ду вет­ліка­рем, як мої дід і та­то. Я теж лю­би­лю тва­рин. По­тім ка­зав, що бу­ду свя­ще­ни­ком ( смієть­ся). Я вмію гар­но го­во­ри­ти, спі­ва­ти, до­ступ­но по­яс­ню­ва­ти лю­дям. По­до­ба­ла­ся мені ця есте­ти­ка. Але то бу­ли дитячі мрії. За­раз, на­пев­но, від­чу­ваю, що ні­чо­го би не мі­няв: все і так ці­ка­во скла­даєть­ся, але хо­четь­ся, щоб вий­ш­ла у мене осо­би­сто гар­на історія, справж­ня історія життя. – Ти від­чу­вав, що на те­бе че­кає зір­ко­ва до­ля? Чес­но ска­жу: я здо­га­ду­вав­ся. То бу­ла моя мрія від ди­тин­ства. У ма­лень­кій сільсь­кій хаті, ко­ли при­хо­ди­ли до нас лю­ди (а їх до вет­ліка­ряді­да при­хо­ди­ло за­вжди ба­га­то), я од­ра­зу ста­вав на стіль­чик і спі­вав їм піс­ню. По­чав чи­та­ти по скла­дах у два ро­ки й три мі­ся­ці: нав­чи­ла мене чи­та­ти баб­ця Ка­те­ри­на. Я всім на­ма­гав­ся по­ка­за­ти: дивіть­ся, як я мо­жу гар­но чи­та­ти. Лю­ди справ­ді ди­ву­ва­ли­ся: та­ке ма­ле, а вже чи­тає!

І я ду­же лю­бив спі­ва­ти! По те­левізо­ру кож­ну неді­лю по­ка­зу­ва­ли кон­церт на за­мо­в­лен­ня, який я че­кав з нетер­пін­ням, особ­ли­во ви­ступ Іва­на По­по­ви­ча «Сон­це лас­ка­ве зем­лю го­лу­бить…». Це для мене бу­ло щось нере­альне, бо я ду­мав, що він спі­ває як Бог ( усмі­хаєть­ся). – А на чий кон­церт ти впер­ше по­тра­пив? ( За­ми­сли­вся) На­пев­но, це і був мій влас­ний ви­ступ, до то­го ча­су я ще ні в ко­го не був на кон­цер­тах. Так скла­ло­ся, що я хо­див у му­зич­ну шко­лу, і мене від­пра­ви­ли од­ра­зу на сце­ну спі­ва­ти з ре­пер­ту­а­ру Ро­бер­ті­но Ло­рет­ті: «O’sole Mio», «Сан­та Лю­чія», ін­ші неа­політансь­кі піс­ні. – А за­раз ти хо­диш на кон­цер­ти чи ні? Зрід­ка. Я був кіль­ка разів на кон­цер­тах за кор­до­ном. – А чо­го? Нема ча­су чи неці­ка­во? Ду­же ці­ка­во, про­сто ча­су нема. От я був на Bon Jovi в Цю­ри­ху, ду­же спо­до­ба­ло­ся. Був у Бер­ліні на AC/DC: то­ді на ста­діоні бу­ло 120 ти­сяч слу­ха­чів! Я пе­ре­жив та­кі ней­мо­вір­ні емо­ції, ад­же до то­го ча­су ніко­ли не ди­ви­вся кон­церт на ста­діоні і по­тра­пив од­ра­зу на та­ке су­пер­ви­до­ви­ще. – Ти піс­ля цьо­го зро­бив і собі кон­церт на ста­діоні «Аре­на Ль­вів»? Так, ми пер­ший раз ви­рі­ши­ли і зро­би­ли кон­церт на ста­діоні, і нам вда­ло­ся. Ну, звіс­но, бу­ло не 120 ти­сяч, але 30 ти­сяч – це теж чи­ма­ло ( по­смі­хаєть­ся). – Що від­чу­ває лю­ди­на, яка ви­сту­пає пе­ред ба­га­то­ти­сяч­ною ауди­торією? По-пер­ше, ще за­зда­ле­гідь до кон­цер­ту від­чу­ваєть­ся страх. Я на­стіль­ки пе­ре­жи­вав пе­ред своїм пер­шим ви­сту­пом на «Арені Ль­вів», що ко­ли зран­ку про­ки­нув­ся в день кон­цер­ту, то по­ду­мав: «А чо­му це я не пам’ятаю, як ви­сту­пив? Скіль­ки лю­дей бу­ло на кон­цер­ті? Як все від­бу­ло­ся? Мо­же, ми свят­ку­ва­ли чи що?» ( Смієть­ся) По­ду­мав то­ді, що маю якийсь про­вал у пам’яті. А по­тім до мене дій­шло: «Ф-ух, сла­ва Бо­гу, то ж тіль­ки сьо­год­ні у мене кон­церт!!!» – А ко­ли все від­бу­ло­ся, свят­ку­ва­ли подію? А як­же! Для мене най­гір­ше, ко­ли я щось доб­ре зро­бив, а мене по­ки­ну­ли на са­мо­ті. Я від цьо­го мо­жу згоріти. То­му успіх тре­ба свят­ку­ва­ти ра­зом із ко­ман­дою, яка йо­му спри­я­ла! І це нор­маль­но. – Остан­нє пи­тан­ня. Ска­жи, як це бу­ти Дзід­зьом? Бу­ти Дзід­зьом – це ре­аль­но ме­га­по­пу­ляр­но. Хри­стос Воскрес!!!

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.