ва­лен­ти­на ха­май­ко

Ва­лен­ти­на Ха­май­ко неза­ба­ром вчет­вер­те стане матір’ю. За мі­ся­ць до цієї ра­діс­ної події ми зустрі­ли­ся з ве­ду­чою ран­ко­во­го шоу «Сні­да­нок. Вихід­ний» і руб­ри­ки «Со­лод­ка неді­ля» на те­ле­ка­налі «1+1», щоб по­го­во­ри­ти про ве­ли­ку, щас­ли­ву й друж­ню ро­ди­ну Ва­лен­ти­ни.

Viva!Ukraine - - Contents - 13 но­яб­ря 2018

За ме­сяц до рож­де­ния чет­вер­то­го ре­бен­ка мы встре­ти­лись с те­ле­ве­ду­щей, что­бы по­го­во­рить о ее боль­шой, счаст­ли­вой и друж­ной се­мье

По­при вось­мий мі­ся­ць ва­гіт­но­сті Ва­лен­ти­на ак­тив­но пра­ц­ює: на­ше ін­терв’ю ми за­пи­су­ва­ли на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку. Про­те ніх­то не ска­со­ву­вав і по­всяк­ден­них справ: на­го­ду­ва­ти сім’ю, від­ве­сти ді­тей до шко­ли, розв’яза­ти осо­би­сті пи­тан­ня… А ще ж є без­ліч гурт­ків, пе­ревір­ка до­маш­ньо­го за­в­дан­ня, та­кі при­єм­ні й важ­ливі роз­мо­ви з донь­ка­ми та си­ном (у цьо­му ві­ці під­т­рим­ка й по­ра­да ма­ми ду­же по­тріб­ні), по­тім ве­че­ря і вкла­дан­ня їх спа­ти, а мо­лод­шій – ще й ка­зоч­ка на ніч. Зви­чай­но, те­ле­ве­дучій у всьо­му до­по­ма­гає ко­ха­ний чо­ло­вік – ві­до­мий біз­не­смен, спортс­мен, ві­це-пре­зи­дент Фе­де­ра­ції тріат­ло­ну Украї­ни Ан­дрій Оністрат.

Од­нак Ва­лен­ти­на нам зіз­на­ла­ся: во­на ду­же щас­ли­ва піклу­ва­ти­ся про свою ро­ди­ну і ра­діє то­му, що неза­ба­ром її ма­те­ринсь­кі обов’яз­ки ще збіль­шать­ся.

– Ва­ля, ви за­вжди мрія­ли про ве­ли­ку ро­ди­ну?

Я мрія­ла про ро­ди­ну, та ніко­ли не зна­ла, яка во­на бу­де. Ро­зу­мію, що та­кі мо­мен­ти не мож­на за­га­ду­ва­ти. Мені хо­ті­ло­ся, щоб ді­тей бу­ло міні­мум двій­ко. Мож­ли­во, то­му, що нас, діт­ла­хів, у сім’ї бу­ло двоє. Мене не все вла­што­ву­ва­ло в моїй ро­дині, і свою я уяв­ля­ла собі як мікс: якісь мо­мен­ти від ба­бу­сі з ді­ду­сем, якісь – від ма­ми з та­том, щось собі й на­фан­та­зу­ва­ла. Тоб­то це бу­ла та­ка «збір­на со­лян­ка ». Про те, що в мене бу­де троє або чет­ве­ро ді­тей, чес­но, на­віть і не мрія­ла. Це про­сто да­ру­нок долі ( усмі­хаєть­ся), якийсь бо­жий знак. Я вза­галі ли­ше за­раз ро­зу­мію, що не всі жін­ки го­то­ві ма­ти ба­га­то ді­тей, бо це емо­цій­но й фі­зич­но важ­ко. То­му я з по­ва­гою став­лю­ся, як­що жін­ка ка­же: у мене од­на ди­ти­на – і до­сить. Кра­ще нехай бать­ки опі­ку­ють­ся од­нією ди­ти­ною, бо як­що

бу­дуть без до­гля­ду чет­ве­ро чи троє... Кож­но­му своє. Ма­буть, в яки­хось ми­ну­лих жит­тях у мене не бу­ло мож­ли­во­сті ма­ти ді­тей, а за­раз я щось ін­ше від­пра­цьо­вую ( смієть­ся). Та­кі дум­ки. – А з чо­ло­віком у вас бу­ли роз­мо­ви про ве­ли­ку ро­ди­ну, чи він ка­зав: як бог дасть, так і бу­де?

Ні. У нас не бу­ло та­ко­го, що ми ка­за­ли один од­но­му: «Да­вай жи­ти так, а по­тім у нас бу­де чет­ве­ро ді­тей, чи п’яте­ро, чи ше­сте­ро». Ми вже зустрі­ли­ся до­сить до­рос­ли­ми людь­ми, з якимсь по­пе­ред­нім жит­тєвим до­сві­дом, і все роз­ви­ва­ло­ся ду­же плав­но. Пер­ша ди­ти­на, по­тім

спон­тан­но і швид­ко дру­га ди­ти­на. Ми хо­ті­ли дру­гу ди­ти­ну, та, мож­ли­во, не так ско­ро. А Ми­хай­лик про­сто уві­рвав­ся ви­хо­ром. Ще й ро­ку не бу­ло Со­ло­мії, як я діз­на­ла­ся, що зно­ву ва­гіт­на. У Со­ло­мії й Ми­хай­ла тро­хи біль­ше ніж пів­то­ра ро­ку різ­ни­ці. Для мене це бу­ло

ду­же несподі­ва­но. Про­те ми бу­ли щас­ливі, бо так ці­ка­во: їх двоє. Рі­шен­ня ма­ти тре­тю ди­ти­ну бу­ло сві­до­мим, а ідея про чет­вер­ту на­ро­ди­ла­ся з іні­ціа­ти­ви Ми­хай­ла: він ду­же хо­тів бра­та. Ка­зав: «Ма­мо, двоє дів­чат, а мені так кор­тить ма­ти бра­та, я так хо­чу бу­ти стар­шим!» У ньо­го вза­галі те­ма «чо­му я не стар­ший?» зву­ча­ла ду­же дов­го. На­пев­но, десь ро­ків до чо­ти­рьох це пи­тан­ня він ста­вив най­часті­ше. – Пи­тав: «Чо­му Со­ло­мія пер­ша?» Так. «Чо­му Со­ло­мія пер­ша, а не я?» І я бу­ла

Рi­шен­ня ма­ти тре­тю ди­ти­ну бу­ло свi­до­мим, а iдея про чет­вер­ту на­ро­ди­ла­ся з iнi­цiа­ти­ви Ми­хай­ла: вiн ду­же хо­тiв бра­та

зму­ше­на… Ну, на­віть не зму­ше­на, я про­сто не знаю, яку кіль­кість – сот­ню чи ти­ся­чу разів – я роз­по­ві­да­ла си­ну про те, що «…ти в мене пер­ший хло­пе­ць, а Со­ло­мія в мене пер­ша дів­чин­ка ». І це, на­пев­но, з пси­хо­ло­гіч­ної точ­ки зо­ру теж бу­ло до­стат­ньо важ­ли­во, то­му що я чи­та­ла, ко­ли за­ва­гіт­ні­ла третьою ди­ти­ною, що се­ред­нім дітям най­склад­ні­ше. Це « ефект бу­тер­бро­да »: він і не най­стар­ший, і не най­мен­ший, і на­чеб­то не ту­ди й не сю­ди, їм ду­же важ­ко пси­хо­ло­гіч­но. То­му в сім’ї я розді­ли­ла, що в мене є стар­ша дів­чин­ка Со­ло­мія, є стар­ший хло­пе­ць Ми­хай­лик і най­мен­ша « со­ло­дюсь­ка », як ми її на­зи­ває­мо ( усмі­хаєть­ся), Ми­ро­слав­ка, тоб­то щоб

усе бу­ло порів­ну. І тут він ка­же: «Я хо­чу бра­та. Ду­же. Дів­ча­та мене не бе­руть у свою ком­панію, дів­ча­та там ще щось…»

По­тім при­єд­нав­ся чо­ло­вік. Чес­но ска­жу, мені бу­ло ду­же страш­но, бо я тіль­ки від­чу­ла по­лег­шен­ня від то­го, що діти під­рос­ли, більш­менш спа­ти по­ча­ли, я змог­ла якось адап­ту­ва­ти влас­ний гра­фік, ледь­ледь всти­га­ла, щоб усім при­ді­ли­ти час. І тут во­ни мене всі ак­тив­но про­сять про чет­вер­ту ди­ти­ну. І я ро­зу­мію: «Бо­же мій, це за­раз усе зно­ву зла­маєть­ся, усе бу­де зно­ву не так, і як мені знай­ти на всіх цієї ува­ги…» Для мене це бу­ло ос­новне пи­тан­ня. Я ду­же пе­ре­жи­ваю, що не змо­жу при­ді­ли­ти ува­ги всім порів­ну. Про­те на­віть

ва­гіт­ність вже по­ка­зує, що стар­ша ди­ти­на стає більш са­мо­стій­ною, їй іноді на­віть хо­четь­ся по­бу­ти на са­мо­ті. На­пев­но, все ду­же ло­гіч­но і плав­но роз­ви­ваєть­ся: я бу­ду зо­се­ре­дже­на на трьох мен­ших, а Со­ло­мія вже бу­де от­ри­му­ва­ти ін­диві­ду­аль­ну ува­гу як стар­ша ди­ти­на. То­му за­раз стає якось спо­кій­ні­ше. А то­ді я пе­ре­жи­ва­ла, ва­га­ла­ся, сто разів у них пи­та­ла: «А ви впев­нені?» На­при­клад, во­ни б’ють­ся між со­бою, ко­го бу­де вкла­да­ти ма­ма. Я ка­жу: «Ну, ви ж мене про­си­те ще бра­ти­ка чи сест­рич­ку, а це озна­чає, що моя ува­га бу­де ще біль­ше поді­ле­на ». – «Ми го­то­ві!» – «Ну, то­ді не сваріть­ся. Як­що ви го­то­ві, що ма­ми бу­де з ва­ми мен­ше, то­ді не сваріть­ся».

– А як ви по­ві­до­ми­ли чо­ло­віку, дітям но­ви­ну? Це бу­ла якась свят­ко­ва ве­че­ря?

У нас бу­ла ду­же кра­си­ва історія з чо­ло­віком ( усмі­хаєть­ся). Зви­чай­но, я по­ві­до­ми­ла, як тіль­ки діз­на­ла­ся, бо бу­ла без­меж­но щас­ли­ва. На жаль, йо­го то­ді не бу­ло вдо­ма, але емо­ції на­стіль­ки пе­ре­пов­ню­ва­ли мене, що я не змог­ла че­ка­ти, по­ки він по­вер­неть­ся. Це був Ве­лик­день, 8 квіт­ня, і я йо­му за­те­ле­фо­ну­ва­ла, при­віта­ла зі свя­том. Він то­ді біг ма­ра­фон у Рот­тер­да­мі. Ан­дрій був ду­же щас­ли­вий, ка­же: «У мене усміш­ка не схо­ди­ла з об­лич­чя увесь день» ( усмі­хаєть­ся).

Це ба­жа­на ди­ти­на, ми ду­же її хо­ті­ли, і як це іноді бу­ває – не ви­хо­дить ось так за­ва­гіт­ніти од­ра­зу. Ми

май­же рік че­ка­ли, по­ки це тра­пить­ся.

Дітям ми дов­го не ка­за­ли, че­ка­ли десь до 12 – 13-го тиж­ня. Ви­рі­ши­ли зро­би­ти їм та­кий сюр­приз: вла­шту­ва­ли фо­то­сесію, під час якої по­ка­за­ли ві­део пер­шо­го УЗД, де вид­но, що це вже ди­тин­ка. Во­ни бу­ли на­стіль­ки вра­жені! Мен­ші сиді­ли й не ро­зу­мі­ли, що від­бу­ваєть­ся, а стар­ша по­ча­ла від ра­до­сті кри­ча­ти: «Це ди­тин­ка! Бу­де бра­тик чи сест­рич­ка!» І на оцих по­зи­тив­них емо­ціях ми й зро­би­ли по­тім гар­ну фо­то­сесію. Нам хо­ті­ло­ся, щоб цей мо­мент за­пам’ятав­ся.

Я зна­ла, що бать­ки Ан­дрія бу­дуть пе­ре­жи­ва­ти: «Як же ти бу­деш всти­га­ти? Як же ви бу­де­те справ­ля­ти­ся?» Та Ан­дрій був щас­ли­вий. А я ро­зу­мі­ла: ко­ли лю­биш чо­ло­віка, як мо­жеш йо­му від­мо­ви­ти? І ко­ли ба­чиш йо­го під­не­се­ний на­стрій від тих емо­цій, що він зно­ву бу­де мо­ло­дим та­том, це на­ди­хає! На­ди­хає мене як жін­ку, як ма­му. І я ска­жу, що цю ва­гіт­ність він був най­тур­бот­ливі­шим, най­у­важ­ні­шим за по­пе­ред­ні ра­зи. Вва­жаю, він теж доріс, до­зрів, і як це ча­сто бу­ває: з ро­ка­ми ми ро­зу­міє­мо, що все ду­же швид­ко ми­нає, то­му по­чи­нає­мо ці­ну­ва­ти на­віть ті труд­но­щі, які в нас є. Бо ко­ли це у 20 ро­ків трап­ляєть­ся – ти не ро­зу­мієш, ко­ли дру­гий раз – ну, так… А от ко­ли ти ро­зу­мієш, що, мо­же, біль­ше цьо­го й не бу­де ніко­ли, ти ці­нуєш це по­особ­ли­во­му. – Ва­ля, роз­ка­жіть про сво­го чо­ло­віка. Який він? Ан­дрій – силь­ний, емо­цій­ний, яс­кра­вий. Про­те зі мною він тріш­ки ін­ший, ніж йо­го знає ре­шта. Мож­ли­во, то­му що ми ба­га­то ра­зом про­жи­ли й змі­ню­ва­ли­ся під вп­ли­вом одне од­но­го. За­раз для мене Ан­дрій, в прин­ци­пі,

Лi­те­ра­ту­ра – це клас­но, книж­ки тре­ба чи­та­ти, та нi­чо­го кра­що­го за влас­ний до­свiд нема . Нi до чо­ло­вiкiв, нi до дi­тей нема iн­струк­цiй, во­ни всi рiз­нi.

лю­ди­на но­мер один. Я ба­чу, на­скіль­ки він став уваж­ним до ді­тей. Він усві­до­мив ба­га­то яки­хось по­ми­лок, пов’яза­них із ни­ми, й те­пер як ніко­ли ба­га­то ча­су при­свя­чує дітям. Чо­ло­вік от­ри­мує ша­лене за­до­во­лен­ня від про­гу­ля­нок із ни­ми, ро­зу­міє цін­ність то­го, що по­тріб­но від­ве­сти їх на тре­ну­ван­ня і по­ди­ви­ти­ся це тре­ну­ван­ня. Він усві­дом­лює, що мо­мен­ти, ко­ли ти вкла­даєш ди­ти­ну спа­ти, за­ли­ша­ють­ся у пам’яті ма­лечі на все жит­тя, він за­раз ро­зу­міє, на­скіль­ки дів­чат­кам важ­ливі обій­ми та­та. Та­ко­го рані­ше не бу­ло. Не бу­ло, на жаль, і з пер­шою ди­ти­ною, хо­ча за­раз це вже до­рос­ла дів­чин­ка, пе­ріо­дич­но бу­ло зі стар­шим си­ном (в Ан­дрія двоє ді­тей від по­пе­ред­ніх сто­сун­ків. – Прим. ред.). Він то­ді ще був ду­же мо­ло­дий і да­ле­кий від бать­ківсь­ких обов’яз­ків. І ли­ше за­раз, ко­ли чо­ло­вік ро­зу­міє цін­ність оцих мо­мен­тів, він їм від­даєть­ся.

Як­що від­ки­ну­ти час, на­при­клад, п’ять ро­ків то­му по­про­си­ти Ан­дрія вкла­сти ді­тей спа­ти, для ньо­го це бу­ло важ­ко. Йо­му тре­ба бу­ло щось по­чи­та­ти в те­ле­фоні, або ще щось, а ко­ли ди­тя не хо­че спа­ти, йо­го це мог­ло тро­хи дра­ту­ва­ти. За­раз все інак­ше. Він із за­до­во­лен­ням, ска­жі­мо, миє Ми­ро­славі во­лос­ся, роз­чі­сує її, обій­має, вкла­дає до ліж­ка, зран­ку во­ни про­ки­да­ють­ся… Він нав­чи­вся от­ри­му­ва­ти на­со­ло­ду від та­ких мо­мен­тів. Це все від­бу­ва­ло­ся ду­же по­сту­по­во. І як­би не моє тер­пін­ня, моя силь­на лю­бов до сім’ї, чо­ло­віка, цьо­го б, на­пев­но, не бу­ло. Ду­же ба­га­то жі­нок на­ко­пи­чу­ють в собі мо­мен­ти непо­ро­зу­мінь, об­раз, не роз­мо­в­ля­ють, не про­ба­ча­ють чо­ло­віку, і жи­вуть далі з цим, по­чи­на­ють сва­ри­ти­ся. Та­кі мо­мен­ти тре­ба об­го­во­рю­ва­ти. Ро­зу­міти: яким би чут­ли­вим й уваж­ним не був чо­ло­вік, це все од­но істо­та з ін­шої пла­не­ти ( усмі­хаєть­ся). От Ан­дрій вже пе­ре­жи­ває шо­сту ва­гіт­ність, та йо­му все од­но нев­тям­ки, як

це. Він ди­вить­ся і ка­же: «Я ба­чу, що тобі ду­же важ­ко, от за­раз уже остан­ній мі­ся­ць, але мені склад­но уяви­ти твій стан. З чим це мож­на порів­ня­ти?» Я від­по­ві­даю: «Ну, тут та­ка су­міш різ­них по­чут­тів, що важ­ко тобі все пе­ре­да­ти». Я йо­му на­ма­га­ю­ся по­яс­ни­ти на при­кла­ді знай­о­мих для ньо­го по­чут­тів: вто­ма піс­ля ма­ра­фонів чи зма­гань, емо­цій­на вто­ма піс­ля, не знаю, сва­рок із дітьми... Та чо­ло­вік все од­но не мо­же про­пу­сти­ти це че­рез се­бе. – А ви на се­бе все зва­ли­ли – дім, ді­тей, ро­бо­ту чи щось від­дає­те чо­ло­ві­ко­ві? Ні, ну, як я мо­жу зва­ли­ти все на се­бе? Це сім’я. – Ну, мо­же, ви та­ка су­пер­жін­ка, яка впо­раєть­ся з усім са­ма. Ні. Яка б зав­год­но не бу­ла жін­ка, але тяг­ти все на собі – як мож­на? Це ненор­маль­но. То­ді чо­ло­вік бу­де від­чу­ва­ти се­бе не в цій си­сте­мі, йо­му бу­де неці­ка­во. У нас немає чіт­ко­го поді­лу обов’яз­ків. Ми, сла­ва бо­гу, за­раз жи­ве­мо у то­му стані, ко­ли є мо­мент вза­є­мо­до­по­мо­ги й під­т­рим­ки один од­но­го. Чо­ло­вік ду­же ор­ганіч­ний і, на­пев­но, то­му, що немає чіт­ких оцих пра­вил, ми по­стій­но на зв’яз­ку. На­при­клад, Ан­дрій ба­чить, що мені тре­ба за­кін­чи­ти щось на кух­ні – він вкла­дає ді­тей, як­що мені тре­ба в чо­мусь ін­шо­му до­по­мо­ги – бе­реть­ся за те, а я йду з ма­ли­ми гу­ля­ти. – Тоб­то йо­му не тре­ба на­га­ду­ва­ти кіль­ка разів, як де­я­ким чо­ло­ві­кам, щоб він щось зро­бив? Як у будь-яко­го чо­ло­віка, у ньо­го ба­га­то емо­цій. От си­ту­а­ція ми­ну­лих вихід­них. Ми за­пла­ну­ва­ли, що зран­ку в мене ефір, він про­ки­даєть­ся, за­во-зить ді­тей, ку­ди по­тріб­но: Ми­ро­сла­ву – на УЗД, по­тім на від­кри­тий урок із гім­на­сти­ки, стар­шу Со­ло­мію – на олім­піа­ду з ма­те­ма­ти­ки. Я ка­за­ла це кіль­ка разів. І ко­ли я піс­ля ефі­ру при­їж­д­жаю до клініки, щоб піти з Ми­ро­сла­вою на УЗД, з’ясо­вую, що Ан­дрій за­був про це й од­ра­зу по­віз ма­лу на від­кри­тий урок. Ну, так тра­пи­лось. Зви­чай­но, пер­ша емо­ція: «Як, я ж кіль­ка разів ка­за­ла?!» А він від­по­ві­дає: «Я впер­ше про це чую». Він не по­чув. Так і в нас, жі­нок, бу­ває: щось ви­леті­ло і ми за­бу­ли. Я ро­зу­мію, він за­раз сер­дить­ся не че­рез те, що не по­чув, а че­рез те, що не ви­прав­дав до­віри, десь щось про­пу­стив. І він, зви­чай­но, як чо­ло­вік на­па­дає ти­пу «Ти мені не ка­за­ла ». Ко­ли ж я по­чи­наю мо­но­тон­но від­мо­ту­ва­ти події, він ро­зу­міє, що так, я про це ка­за­ла, про­сто він на емо­ціях, десь йо­го троє ді­тей зран­ку відволік­ли яки­мись свої­ми дріб­ни­ми свар­ка­ми, і він за­був. Я для се­бе зро­би­ла вис­но­вок: та­кі важ­ливі мо­мен­ти тре­ба пи­са­ти на па­пе­рі. У цей мо­мент для мене як для жін­ки бу­ло важ­ли­во не ак­цен­ту­ва­ти ува­гу на про­бле­мі, не ство­рю­ва­ти якийсь ін­ци­дент, свар­ку, а від­пу­сти­ти си­ту­а­цію і на­ступ­но­го ра­зу про­сто на­пи­са­ти за­пис­ку. І я те­пер іноді так роб­лю. Як­що є якісь важ­ливі мо­мен­ти: пе­ревіри­ти рюк­зак, зібра­ти фор­му, від­вез­ти си­на в одне міс­це, а донь­ку – в ін­ше, кра­ще на­пи­са­ти це, на­віть не в смс, а на па­пе­рі, аби бу­ло пе­ред очи­ма. Бо в Ан­дрія є влас­ні спра­ви, є біз­нес, якісь ідеї в го­ло­ві, він лю­ди­на су­пе­ре­мо­цій­на, й мо­же про­сто щось ви­літа­ти. А я на­ма­га­ю­ся та­кі ма­лень­кі «гріш­ки» про­пус­ка­ти. У мене теж та­ке бу­ває. Ми ж усі живі лю­ди. – А най­часті­ше за що ви об­ра­жає­те­ся на чо­ло­віка? Він мо­же не стри­ма­ти емо­ції. На­при­клад, на­гри­ма­ти на ді­тей. Я знаю го­стрі ку­ти, які тре­ба оми­на­ти з дітьми, він їх ще не всі знає. От вчо­ра бу­ла си­ту­а­ція: чо­ло­вік роз­мо­в­ляв зі стар­шою донь­кою і так їй ска­зав, що це її за­че­пи­ло. Він ка­же: «Я не ро­зу­мію, чо­му во­на так ре­а­гує ». А я по­яс­нюю: «То­му що для Со­ло­мії боліс­но, ко­ли її кри­ти­ку­ють при ко­мусь або, не дай бо­же, крив­ля­ють». Ці два мо­мен­ти для неї ду­же важ­ливі, і як­що во­на це ба­чить, особ­ли­во від рід­них лю­дей, по­чу­ває се­бе ду­же по­га­но. Я ра­джу: «Про­сто на­ступ­но­го ра­зу так не ро­би». А він ди­вуєть­ся: «Не ро­зу­мію, чо­му во­на на мене так ре­а­гує? Я що, неправ­ду ска­зав?» – «Прав­ду, але тре­ба бу­ло ска­за­ти ін­ши­ми сло­ва­ми». – «То

Я Ан­дрiю ча­сто ка­жу: «Ти зна ш, дiти так швид­ко ро­с­туть, що ми ско­ро су­му­ва­ти­ме­мо за цим ча­сом, ко­ли во­ни отак шум­лять, кри­чать i не да­ють нам iз то­бою сло­ва один до од­но­го вста­ви­ти»

що, я бу­ду ко­жен раз сло­ва під­би­ра­ти?» – «Так, бо я з то­бою роз­мо­в­ляю, та­кож сло­ва під­би­раю, ад­же мож­на ска­за­ти тобі отак, а мож­на й інак­ше» ( усмі­хаєть­ся). Це все до­свід, та­кі мо­мен­ти ще ви­ни­ка­ти­муть, бо діти ро­с­туть, Со­ло­мія пе­ре­хо­дить у під­літ­ко­вий вік, а це вже зов­сім ін­ше спіл­ку­ван­ня. – А ви са­мі: без нянь, без ба­бусь? У нас бу­ла ня­ня пер­ший рік, ко­ли я на­ро­ди­ла Ми­хай­ла. Я то­ді не всти­га­ла все з дво­ма дітьми: у них був ду­же різ­ний ре­жим. Ан­дрій ска­зав, що тре­ба

бра­ти ня­ню, бо я са­ма на се­бе не схо­жа. Але че­рез рік я від неї від­мо­ви­ла­ся: мені не по­до­ба­ло­ся, як роз­ви­ва­ла­ся на­ша сім’я, ад­же не ба­чи­ла участі Ан­дрія в роз­вит­ку ді­тей. У своїх мріях я уяв­ля­ла, як ми вкла­дає­мо ді­тей ра­зом, гу­ляє­мо з ни­ми, ми ма­ли бу­ти з дітьми за­вжди по­ряд. А скла­да­ло­ся інак­ше: «Нехай ня­ня вкла­де, а ми з то­бою удвох по­си­ди­мо ». Мені незруч­но, я не хо­чу, бо не від­чу­ваю ані емо­ції ди­ти­ни, ані її на­строю. Та й ди­ти­на не ду­же

хо­че, їй хо­четь­ся по­бу­ти тут, з на­ми. Я вва­жаю, що з по­явою ді­тей не тре­ба ля­га­ти спа­ти об оди­на­дцятій ночі, тре­ба так пе­ре­бу­ду­ва­ти гра­фік, щоб усі ля­га­ли спа­ти до де­ся­тої – це бу­де нор­маль­но і для бать­ків, і для ма­лю­ків. А так ми ля­гає­мо з чо­ло­віком об оди­на­дцятій, ня­ня вкла­ла ді­тей о дев’ятій, ди­ти­на зран­ку о шо­стій про­ки­даєть­ся, і мені як ма­мі тре­ба вста­ва­ти. Ну, ди­со­нанс. І я то­ді плав­но при­бра­ла ня­ню. По­ду­ма­ла, що я все од­но

не пра­ц­юю, хо­чу біль­ше ро­зу­міти ді­тей і хо­чу змі­ни­ти щось в ро­дині, са­ме в сто­сун­ках « та­то– діти». І то­ді по­чав­ся по­сту­по­вий про­цес, ко­ли я про­си­ла Ан­дрія, ду­же делі­кат­но, десь мені до­по­мог­ти. Не од­ра­зу, без пре­тен­зій, ду­же-ду­же м’яко.

Бать­ки чо­ло­віка та­кож ба­га­то до­по­ма­га­ють, але остан­нім ча­сом на­ма­га­юсь мен­ше про щось про­си­ти, по­тріб­но вра­хо­ву­ва­ти їх­ній вік. Бо діти в нас ду­же ак­тив­ні й шум­ні. – Ви чи­та­ли якусь лі­те­ра­ту­ру з ви­хо­ван­ня ді­тей, чи це влас­ний до­свід? Лі­те­ра­ту­ра – це клас­но, книж­ки тре­ба чи­та­ти, та ні­чо­го кра­що­го за влас­ний до­свід немає. Ні до чо­ло­віків, ні до ді­тей немає ін­струк­цій, во­ни

Це ба­жа­на ди­ти­на, ми ду­же ïï хо­тi­ли, i як це iнодi бу­ва – не ви­хо­дить ось так за­ва­гiт­нiти од­ра­зу. Ми май­же рiк че­ка­ли, по­ки це тра­пить­ся.

всі різ­ні. І по­ки не наб’єш де­сять ґуль, по­ки не на­ва­жиш­ся дія­ти на влас­ний роз­суд, ні­чо­му не нав­чиш­ся. Тут тре­ба дія­ти як слі­пі – ме­то­дом до­ти­ку. Пі­шло доб­ре, без­боліс­но для обох сторін, зна­чить я дію пра­виль­но ( усмі­хаєть­ся).

Зви­чай­но, лі­те­ра­ту­ру чи­таю, якісь стат­ті, звер­таю ува­гу на чу­жий до­свід, але своя сім’я – це влас­ний до­свід. Не мож­на жи­ти за чиї­мось до­сві­дом чи за яко­юсь схе­мою, ти все од­но ро­биш сим­біоз. – Все ж та­ки у вас є з Ан­дрієм час на двох? Ми мо­же­мо в обід зустріти­ся, мо­же­мо ра­зом чай десь у місті по­пи­ти. За­раз діти тре­ну­ють­ся неда­ле­ко від до­му і їх мо­же за­бра­ти ді­дусь. Во­ни вже до­рос­лі, й ді­ду­севі несклад­но, ба біль­ше: во­ни мо­жуть са­мі по­бу­ти вдо­ма, на­віть са­мі ляг­ти спа­ти. А ми з чо­ло­віком – по­ве­че­ря­ти удвох десь у місті. Іноді Ан­дрій піс­ля ефі­ру мені ка­же: «Я за-

раз до те­бе при­ї­ду », і ми мо­же­мо ра­зом по­сні­да­ти. Діти ста­ли стар­ші, бу­ває, як- от за­раз, ко­ли всі троє в та­борі на каніку­лах, то ми вза­галі за­ли­шає­мо­ся удвох.

Я Ан­дрію ча­сто ка­жу: «Ти знаєш, во­ни так швид­ко ро­с­туть, що ми ско­ро су­му­ва­ти­ме­мо за цим ча­сом, ко­ли во­ни отак шум­лять, кри­чать і не да­ють нам з то­бою сло­ва один до од­но­го вста­ви­ти». ( Усмі­хаєть­ся) За­раз ми їм по­тріб­ні, а по­тім во­ни шу­ка­ти­муть оцієї са­мо­ти.

Ко­ли я з Ан­дрієм пі­ш­ла в го­ри, на Ель­брус, зро­би­ла для се­бе важ­ли­вий вис­но­вок. Я зро­зу­мі­ла, що для ді­тей це бу­ла трав­ма, бо нас не бу­ло по­ряд май­же два тиж­ні. Діти ду­же пе­ре­жи­ва­ли, мен­ша на­віть ду­ма­ла, що ми ку­дись зник­ли, во­на не ро­зу­мі­ла чо­му. Ми­ро­сла­ва собі ви­га­да­ла якусь жах­ли­ву історію. І хо­ча їй всі роз­по­ві­да­ли, що ми по­вер­не­мо­ся, що та­то

пі­шов з ма­мою в го­ри, во­на ка­за­ла: «Я ду­ма­ла, що втра­ти­ла вас на­за­вжди. Ти мо­жеш мене біль­ше ніко­ли не по­ли­ша­ти?» Я не мог­ла уяви­ти, що ди­ти­на, яка за­ли­ши­ла­ся з ба­бу­сею і з ді­ду­сем, бу­де все од­но пе­ре­жи­ва­ти та­кі емо­ції! Во­на бо­я­ла­ся. А по­тім дов­гий пе­ріод бо­я­ла­ся, що за­гу­бить­ся. А ще діти по­ча­ли між со­бою біль­ше сва­ри­ти­ся. Їх­ні емо­ції й ця знер­во­ваність, во­на, ма­буть, до­сяг­ла яко­гось мак­си­му­му, і во­ни по­ча­ли, знає­те, як стру­мом би­ти­ся один об од­но­го. Усе че­рез роз­хи­тані нер­ви, бо немає ма­ми з та­том по­ряд. І для се­бе я ви­рі­ши­ла: по­ки я по­тріб­на дітям, ось так ку­дись зни­ка­ти, че­рез якісь свої прим­хи, не бу­ду. Мине де­сять ро­ків, і во­ни бу­дуть че­ка­ти, ко­ли ж ма­ма з та­том ку­дись пої­дуть на ти­ждень ( усмі­хаєть­ся). За­раз у них мільй­он пе­ре­жи­вань, яки­хось про­блем у школі, в са­доч­ку,

яки­хось непо­ро­зу­мінь, і їх по­тріб­но ви­рі­шу­ва­ти, а ми має­мо до­по­мог­ти.

Я ду­же від­чу­ваю за­леж­ність мен­ших ді­тей від мене. На­при­клад, Ми­ро­славі по­тріб­на моя під­т­рим­ка на­віть пе­ред тре­ну­ван­ням. Як­що мене немає, тре­ну­ван­ня про­хо­дить гір­ше. Ко­ли ж я по­ряд, а во­на на емо­ціях, я мо­жу її пра­виль­но на­ла­шту­ва­ти, і все йде на­ба­га­то кра­ще. – Роз­ка­жіть про кож­но­го з ді­тей, які во­ни? Во­ни ду­же різ­ні, і не мо­жу ска­за­ти, що хтось лі­дер, а хтось – ні. Во­ни по­стій­но бо­рють­ся, хто пер­ший, і це вка­зує мені на те, що ко­жен має силь­ну на­ту­ру. Ми при­пи­ни­ли будь- які зма­ган­ня в сім’ ї, щоб не ство­рю­ва­ти між ни­ми кон­ку­рен­ції, аби в май­бут­ньо­му во­ни бу­ли під­т­рим­кою один од­но­му, аби не во­ю­ва­ли один з од­ним. Я ка­жу: «Ви мо­же­те во­ю­ва­ти з усім світом, бо­ро­ти­ся за щось, але все­ре­дині

Ми­хай­ло ду­же схо­жий на Ан­дрія. Мож­ли­во, в ньо­го моя ду­ша і сер­це, та все ін­ше – чо­ло­ві­ко­ве.

Со­ло­мія ду­же силь­на й ро­зум­на. Во­на для мене за­вжди бу­ла до­рос­лою, по­при те, скіль­ки їй бу­ло, – три, чо­ти­ри роч­ки. Ми­ро­сла­ва над­зви­чай­но ніж­на дів­чин­ка – уо­соб­лен­ня жі­ноч­но­сті, во­на вміє своєю лю­бов’ю про­сто «роз­чи­ни­ти» силь­но­го та­та

Ан­дрій – силь­ний, емо­цій­ний, яс­кра­вий. Про­те зі мною він тріш­ки ін­ший, ніж йо­го знає ре­шта.

«За­раз для мене Ан­дрій – лю­ди­на но­мер один», – зіз­на­ла­ся Ва­лен­ти­на під час на­шої роз­мо­ви

Ми че­кає­мо на хлоп­чи­ка. Все як і ба­жа­ли. Мені хо­ті­ло­ся, щоб бу­ла гар­монія, син за­мо­в­ляв бра­та, і во­но так і скла­ло­ся.

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.