Вер­хов­ний Суд по-но­во­му: най­ва­го­мі­ші топ-5 рі­шень ВС, що де­мон­стру­ють змі­ну па­ра­ди­гми

Yurydychna Gazeta - - АНАЛІТИКА СУДОВА ПРАКТИКА - Ігор І КАСЬЯНОВ, КАСЬЯНОВ юрист АФ «Гра­ма­цький і Пар­тне­ри»

Минув май­же рік від по­ча­тку ро­бо­ти онов­ле­но­го Вер­хов­но­го Суду (да­лі – ВС). На­справ­ді, це не­ве­ли­кий про­мі­жок ча­су, за яким не­до­ціль­но на­да­ва­ти ви­чер­пну оцін­ку най­ви­що­му су­до­во­му ор­га­ну в кра­ї­ні. Не­зва­жа­ю­чи на це, сьо­го­дні ми ба­чи­мо все біль­ше су­до­вих рі­шень, які мо­ти­во­ва­ні не ли­ше нор­ма­ми на­ціо­наль­но­го за­ко­но­дав­ства, що по­де­ку­ди ма­ють одно­бо­ке тра­кту­ва­н­ня, але й об­ґрун­то­ва­ні по­зи­ці­єю Єв­ро­пей­сько­го суду з прав лю­ди­ни (да­лі – ЄСПЛ) та взагалі здо­ро­вим глу­здом. Зві­сно, лу­нає чи­ма­ло кри­ти­ки на адре­су не­ста­біль­ної позиції ка­са­цій­них су­дів у скла­ді ВС, які по­кли­ка­на уза­галь­ни­ти Ве­ли­ка Па­ла­та Вер­хов­но­го Суду (да­лі – ВП ВС). На­ра­зі за­ра­но го­во­ри­ти про Топ-5 рі­шень, то­му ниж­че­ви­кла­де­не біль­ше ви­сві­тлює позиції, які ма­ють не­аби­яке зна­че­н­ня у пра­во­за­сто­сов­ній су­до­вій пра­кти­ці, однак з тих чи ін­ших при­чин за­ли­ши­ли­ся менш обго­во­рю­ва­ни­ми.

До­ступ до пра­во­су­д­дя vs про­це­су­аль­них ви­мог що­до під­су­дно­сті справ

Справа №201/4802/16-а, по­ста­но­ва ВП ВС від 17.10.2018 р. До мо­мен­ту при­пи­не­н­ня фун­кціо­ну­ва­н­ня трьох спе­ці­а­лі­зо­ва­них су­дів і ВС Укра­ї­ни та по­ча­тку ро­бо­ти онов­ле­но­го ВС до­ста­тньо ча­сто ви­ни­ка­ли про­бле­ми ви­зна­че­н­ня під­су­дно­сті тих чи ін­ших справ. Тра­пля­ли­ся си­ту­а­ції, коли ВС Укра­ї­ни на­да­вав свій ви­сно­вок про на­ле­жність роз­гля­ду ті­єї чи ін­шої спра­ви в ме­жах пев­ної юрис­ди­кції, на­то­мість спе­ці­а­лі­зо­ва­ний суд не по­го­джу­вав­ся з та­кою по­зи­ці­єю та ви­рі­шу­вав спра­ви по су­ті. Це при­зво­ди­ло до то­го, що по­зи­ва­чі бу­ли зму­ше­ні су­ди­ти­ся ро­ка­ми, про­хо­дя­чи всі су­до­ві ін­стан­ції, вклю­ча­ю­чи тя­гар зі спла­ти всіх су­до­вих ви­трат (по­де­ку­ди че­рез зло­вжи­ва­н­ня сво­ї­ми про­це­су­аль­ни­ми пра­ва­ми від­по­від­а­чів, що зна­чно спо­віль­нює мо­мент ви­не­се­н­ня оста­то­чно­го рі­ше­н­ня). Пі­сля цьо­го спе­ці­а­лі­зо­ва­ний суд за­кри­вав про­ва­дже­н­ня у спра­ві з мо­ти­вів на­ле­жно­сті роз­гля­ду спра­ви в ме­жах ін­шо­го су­до­чин­ства. Щоб за­хи­сти­ти свої пра­ва, по­зи­ва­чі бу­ли зму­ше­ні про­хо­ди­ти по­втор­ну су­до­ву про­це­ду­ру, що не га­ран­ту­ва­ло за­хист їхніх прав, з огля­ду на мо­жли­вість існу­ва­н­ня аб­со­лю­тно ін­шої позиції що­до під­су­дно­сті спра­ви вже ін­шо­го спе­ці­а­лі­зо­ва­но­го суду. До то­го ж ВС Укра­ї­ни не зав­жди був по­слі­дов­ним що­до ра­ні­ше ви­не­се­них су­до­вих рі­шень.

Однак ВП ВС де­що по-ін­шо­му вирішила такий спір. Управ­лі­н­ня ра­йон­ної в мі­сті ра­ди звер­ну­ло­ся з по­зо­вом до фі­зи­чної осо­би про стя­гне­н­ня на­да­ної тим­ча­со­вої дер­жав­ної до­по­мо­ги вна­слі­док ухи­ле­н­ня від спла­ти алі­мен­тів на ди­ти­ну за пра­ви­ла­ми КАС Укра­ї­ни. Ухва­лою суду пер­шої ін­стан­ції бу­ло від­мов­ле­но у від­крит­ті про­ва­дже­н­ня че­рез не­під­су­дність спра­ви адмі­ні­стра­тив­ним су­дам на під­ста­ві при­ва­тно­пра­во­во­го ха­ра­кте­ру спо­ру. На­да­лі цю по­зи­цію під­три­мав суд апе­ля­цій­ної ін­стан­ції. Слід за­зна­чи­ти, що до цьо­го Управ­лі­н­ня звер­та­ло­ся з по­зов­ною за­явою у ме­жах ци­віль­но­го су­до­чин­ства, однак про­ва­дже­н­ня за­вер­ши­ло­ся ухва­лою суду про йо­го за­кри­т­тя вна­слі­док під­су­дно­сті адмі­ні­стра­тив­ним су­дам. Від­по­від­но, ця ухва­ла не оскар­жу­ва­ла­ся та набула чин­но­сті, а строк на її оскар­же­н­ня бу­ло ви­чер­па­но. Та­ким чи­ном, ви­ни­кла па­то­ва си­ту­а­ція, коли фа­кти­чно осо­ба по­збав­ля­ла­ся пра­ва за­хи­сти­ти свої пра­ва в су­ді.

Оста­то­чно вирішила цю си­ту­а­цію ВП ВС. Хо­ча у сво­їй по­ста­но­ві ВС по­го­джу­є­ться з оскар­жу­ва­ни­ми су­до­ви­ми рі­ше­н­ня­ми, з огля­ду на при­ва­тно­пра­во­вий ха­ра­ктер спо­ру, про­те за­до­воль­няє ка­са­цій­ну скар­гу та спря­мо­вує для її роз­гля­ду по су­ті в суд пер­шої ін­стан­ції за пра­ви­ла­ми КАС Укра­ї­ни. Мо­ти­ва­ми та­ко­го рі­ше­н­ня ста­ло пра­во осо­би на до­ступ до пра­во­су­д­дя, а не­по­слі­дов­ність дій суду ство­ри­ла не­мо­жли­вість за­хи­сти­ти пра­ва за­яв­ни­ка в су­ді.

Та­ким чи­ном, ВС ви­рі­шив роз­гля­ну­ти спра­ву по су­ті в су­ді не­на­ле­жної юрис­ди­кції з ме­тою не­д­опу­ще­н­ня по­ру­ше­н­ня пра­ва на до­ступ до пра­во­су­д­дя та за­без­пе­че­н­ня ефе­ктив­но­го за­хи­сту пра­ва по­зи­ва­ча.

Зрів­ню­ва­н­ня у правах ба­тька та матері або прі­о­ри­тет ін­те­ре­сів дитини

Справа №402/428/16-ц, по­ста­но­ва ВП ВС від 17.10.2018 р. Ма­буть, до­не­дав­на отри­ма­ти су­до­ве рі­ше­н­ня, яким мі­сце про­жи­ва­н­ня дитини ви­зна­ча­ло­ся ра­зом із ба­тьком, бу­ло май­же не­мо­жли­во (за ви­ня­тком кри­ти­чних ви­пад­ків, які мо­гли бу­ти під­ґрун­тям для по­збав­ле­н­ня ба­тьків­ських прав матері). При­чи­ною цьо­му був під­хід на­ціо­наль­них су­дів, що фа­кти­чно за жодних об­ста­вин не можна роз­лу­ча­ти ди­ти­ну з ма­тір’ю. Са­ме та­ке по­ня­т­тя за­кла­де­не у тлу­ма­чен­ні прин­ци­пу 6 Де­кла­ра­ції прав дитини від 20.11.1959 р., що про­тя­гом три­ва­ло­го ча­су бу­ло пра­во­вою під­ста­вою для обме­же­н­ня прав ба­тька.

Та­ка по­зи­ція су­дів бу­ла за­галь­но­по­ши­ре­ною, а го­лов­не – її пра­виль­ність під­твер­джу­ва­ла­ся ВС Укра­ї­ни (по­ста­но­ва ВСУ від 12.07.2017 р. №6-564цс17: «До пра­во­від­но­син, що ви­ни­ка­ють з ви­зна­че­н­ня мі­сця про­жи­ва­н­ня дитини, суди по­вин­ні обов'язково за­сто­со­ву­ва­ти нор­ми прин­ци­пу 6 Де­кла­ра­ції прав дити- ни про не­д­опу­сти­мість роз­лу­че­н­ня дитини з ма­тір'ю, крім ви­пад­ків, коли є ви­ня­тко­ві об­ста­ви­ни»). Однак ВС кри­ти­чно оці­нив та­ку по­зи­цію та змі­нив під­хід що­до ви­рі­ше­н­ня від­по­від­но­го пи­та­н­ня.

Суди ниж­чих ін­стан­цій, вра­хо­ву­ю­чи уста­ле­ну по­зи­цію суду ка­са­цій­ної ін­стан­ції, де­що не­о­чі­ку­ва­но ді­йшли ви­снов­ку про ви­зна­че­н­ня мі­сця про­жи­ва­н­ня дитини ра­зом з ба­тьком. Ма­ти не по­го­ди­ла­ся з та­кою по­зи­ці­єю та оскар­жи­ла су­до­ві рі­ше­н­ня з під­став не­від­по­від­но­сті оскар­жу­ва­них су­до­вих рі­шень прин­ци­пу 6 Де­кла­ра­ції прав дитини та по­пе­ре­днім ви­снов­кам ВСУ.

Пе­ре­гля­да­ю­чи спір у ка­са­цій­но­му про­ва­джен­ні, ВС ді­йшов ви­снов- ку, що Де­кла­ра­ція прав дитини від 20.11.1959 р. не бу­ла ра­ти­фі­ко­ва­на Укра­ї­ною, не мі­стить по­ло­жень про на­бу­т­тя нею чин­но­сті, не має вер­сії з укра­їн­ським пе­ре­кла­дом, а то­му її не можна вва­жа­ти на­ціо­наль­ним за­ко­но­дав­ством, що уне­мо­жлив­лює за­сто­су­ва­н­ня прин­ци­пу 6 ці­єї Де­кла­ра­ції. Во­дно­час ВС за­крі­плює, що під час ви­зна­че­н­ня мі­сця про­жи­ва­н­ня дитини пер­шо­чер­го­ва ува­га при­ді­ля­є­ться якнай­кра­що­му за­без­пе­чен­ню

Спо­сте­рі­га­є­ться тен­ден­ція ВС до за­без­пе­че­н­ня єд­но­сті су­до­вої пра­кти­ки, ви­слов­ле­ної в по­пе­ре­дніх рі­ше­н­нях

ін­те­ре­сів дитини від­по­від­но до ви­мог ст. 3 Кон­вен­ції про пра­ва дитини від 20.11.1989 р.

За­га­лом, по­зи­ція ВС ло­гі­чна та зро­зумі­ла. Не­зро­зумі­лим є ли­ше пи­та­н­ня що­до то­го, як ВСУ ви­зна­чив обов’яз­ко­вість за­сто­су­ва­н­ня прин­ци­пу 6 Де­кла­ра­ції прав дитини, яка не вва­жа­є­ться ча­сти­ною на­ціо­наль­но­го за­ко­но­дав­ства.

Умо­ви до­го­во­ру по­ру­ки не ви­чер­пу­ю­ться на­яв­ним су­до­вим рі­ше­н­ням

Справа №202/4494/16-ц, по­ста­но­ва ВП ВС від 31.10.2018 р. У ра­зі ви­не­се­н­ня рі­ше­н­ня суду, що на­бра­ло чин­но­сті, за яким за­до­во­ле­но по­зов­ні ви­мо­ги кре­ди­то­ра до по­ру­чи­те­ля про стя­гне­н­ня за­бор­го­ва­но­сті за кре­ди­тним до­го­во­ром, не­має під­став для за­сто­су­ва­н­ня ч. 4 ст. 559 ЦК Укра­ї­ни. Об­ґрун­ту­ва­н­ням ці­єї позиції ста­ла га­ран­то­ва­ність дер­жа­вою ре­аль­но­го ви­ко­на­н­ня су­до­во­го рі­ше­н­ня, що за­крі­пле­на у ст. 129 Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни. Са­ме та­кою бу­ла не­о­дно­зна­чна по­зи­ція ВСУ до мо­мен­ту ви­не­се­н­ня оста­то­чно­го су­до­во­го рі­ше­н­ня у цій спра­ві, вна­слі­док чо­го во­на втра­ти­ла свою акту­аль­ність.

На­то­мість ВП ВС у цій по­ста­но­ві за­зна­чає, що у ра­зі за­до­во­ле­н­ня по­зов­них ви­мог кре­ди­то­ра до по­ру­чи­те­ля про стя­гне­н­ня за­бор­го­ва­но­сті змі­ню­є­ться ли­ше строк ви­ко­на­н­ня основ­но­го зо­бов’яза­н­ня, а по­втор­не пред’яв­ле­н­ня по­зо­ву до по­ру­чи­те­ля мо­жли­ве ли­ше у строк, ви­зна­че­ний у до­го­во­рі по­ру­ки, а якщо такий строк не ви­зна­че­ний – за пра­ви­ла­ми ст. 559 ЦК Укра­ї­ни.

Оче­ви­дно, ло­гі­ка ВС у цьо­му рішенні про­ста – від­но­си­ни по­ру­ки ви­ни­ка­ють без­по­се­ре­дньо з до­го­во­ру по­ру­ки, а то­му ви­мо­ги до по­ру­чи­те­ля мо­жуть за­яв­ля­ти­ся ли­ше в ме­жах стро­ку, вста­нов­ле­но­го до­го­во­ром по­ру­ки.

ВС мо­же: не­дій­сність пра­во­чи­нів у ме­жах про­це­ду­ри бан­крут­ства?

Справа №910/3353/16, по­ста­но­ва КГС ВС від 03.04.2018 р. Ця справа ви­кли­кає не­аби­який ін­те­рес, адже бу­ла роз­гля­ну­та КГС ВС, а не ВП ВС, хо­ча фа­кти­чно бу­ло за­сто­со­ва­но аб­со­лю­тно но­вий під­хід до ви­рі­ше­н­ня по­ді­бних спо­рів, які ра­ні­ше ви­ма­га­ли до­три­ма­н­ня всіх за­ко­но­дав­чих ви­мог.

Ст. 20 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про від­нов­ле­н­ня пла­то­спро­мо­жно­сті бор­жни­ка або ви­зна­н­ня йо­го бан­кру­том» пе­ред­ба­че­но, що у ме­жах про­ва­дже­н­ня у спра­ві про бан­крут­ство мо­жуть бу­ти оскар­же­ні пра­во­чи­ни, укла­де­ні або пі­сля по­ру­ше­н­ня про­ва­дже­н­ня у спра­ві про бан­крут­ство, або про­тя­гом ро­ку, що пе­ре­ду­вав по­ру­шен­ню спра­ви про бан­крут­ство. В ін­ших ви­пад­ках оскар­же­н­ня пра­во­чи­нів від­бу­ва­ло­ся за пра­ви­ла­ми су­до­чин­ства, яко­му був під­су­дний спір в ін­шо­му про­ва­джен­ні.

У вка­за­ній спра­ві, окрім ін­шо­го, ви­рі­шу­ва­ло­ся пи­та­н­ня мо­жли­во­сті оскар­же­н­ня до­го­во­ру, який був укла­де­ний ра­ні­ше ніж за один рік до мо­мен­ту по­ру­ше­н­ня про­ва­дже­н­ня у спра­ві про бан­крут­ство (тоб­то ні­ве­лю­ю­чи ви­мо­ги за­ко­ну). Ниж­чі су­до­ві ін­стан­ції від­мо­ви­ли у роз­гля­ді за­яви що­до оскар­же­н­ня зга­да­но­го пра­во­чи­ну в ме­жах про­ва­дже­н­ня у спра­ві про бан­крут­ство, з огля­ду на да­ту укла­де­н­ня цьо­го пра­во­чи­ну та строк, який сплив з мо­мен­ту по­ча­тку йо­го дії.

По­си­ла­ю­чись на пра­кти­ку ЄСПЛ, ВС ви­рі­шив від­сту­пи­ти від бу­кваль­но­го тлу­ма­че­н­ня по­ло­жень ст. 20 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про від­нов­ле­н­ня пла­то­спро­мо­жно­сті бор­жни­ка або ви­зна­н­ня йо­го бан­кру­том». Мо­ти­вом та­кої позиції ста­ло не­д­опу­ще­н­ня не­про­пор­цій­но­го втру­ча­н­ня з бо­ку суду в пра­во вла­сно­сті кре­ди­то­рів, оскіль­ки остан­нє при­зве­ло б до за­тя­гу­ва­н­ня ро­зум­них стро­ків роз­гля­ду спра­ви. От­же, ВС не обме­жив­ся фор­маль­ним ци­ту­ва­н­ням за­ко­ну, а ви­хо­див з не­об­хі­дно­сті за­хи­сту прав кре­ди­то­рів, ро­зу­мі­н­ня дій­но­го змі­сту та по­кли­ка­н­ня від­по­від­ної нор­ми.

Аб­со­лю­тно впев­не­но можна ска­за­ти про ви­прав­да­ність та­ко­го під­хо­ду, зважаючи на те, що оскар­же­н­ня цьо­го до­го­во­ру мо­гло бу­ти за­вер­ше­не вже пі­сля при­пи­не­н­ня ді­яль­но­сті юри­ди­чної осо­би-бан­кру­та. Однак пи­та­н­ня по­ля­гає в ін­шо­му: наскільки за­ко­но­дав­чо об­ґрун­то­ва­ни­ми та від­по­від­ни­ми бу­ли дії КГС ВС, вра­хо­ву­ю­чи фа­кти­чне від­сту­пле­н­ня від по­зи­цій, які бу­ли ви­кла­де­ні ВСУ, адже вка­за­не на­ле­жить до ком­пе­тен­ції ВП ВС.

Не­ефе­ктив­ні спосо­би за­хи­сту: за­до­воль­ни­ти чи від­мо­ви­ти?

Справа №905/1926/16, по­ста­но­ва ВП ВС від 11.09.2018 р. Ч. 2 ст. 16 ЦК Укра­ї­ни ви­зна­чає спосо­би за­хи­сту, за до­по­мо­гою яких осо­ба, пра­ва якої по­ру­ше­но, мо­же їх від­но­ви­ти. Окрім то­го, Законом Укра­ї­ни від 03.10.2017 р. №2147-VIII вне­се­но змі­ни до ЦК Укра­ї­ни та роз­ши­ре­но по­ло­же­н­ня абз. 12 ч. 2 ст. 16. Від­то­ді спо­сіб за­хи­сту мо­же ви­зна­ча­ти­ся не ли­ше законом чи до­го­во­ром, але й су­дом.

При цьо­му, не­зва­жа­ю­чи на від­су­тність нор­ма­тив­но­го під­ґрун­тя, ВСУ сфор­му­вав по­зи­цію, що у ра­зі не­мо­жли­во­сті за­хи­сту по­ру­ше­но­го пра­ва чи ін­те­ре­су у спо­сіб, вста­нов­ле­ний ч. 2 ст. 16 ЦК Укра­ї­ни, суд у будь-яко­му ви­пад­ку по­ви­нен за­хи­ща­ти пра­во по­зи­ва­ча в ін­ший спо­сіб, з огля­ду на не­ви­чер­пний пе­ре­лік спосо­бів за­хи­сту, про­пи­са­ний в за­ко­ні, а та­кож не­об­хі­дність за­без­пе­че­н­ня ефе­ктив­но­го за­хи­сту по­ру­ше­них прав та ін­те­ре­сів (по­ста­но­ва ВСУ від 04.10.2017 р. у спра­ві №914/ 1128/16). На­да­лі суди пе­ре­ва­жно за­йма­ли ана­ло­гі­чну по­зи­цію, а вка­за­на справа не ста­ла ви­ня­тком.

Пре­дме­том роз­гля­ду за­зна­че­ної спра­ви бу­ло зо­бов’яза­н­ня прийня­ти по­став­ле­ний то­вар шля­хом на­да­н­ня (під­пи­са­н­ня) актів при­йо­му-пе­ре­да­чі. Пер­ші дві ін­стан­ції за­до­воль­ни­ли по­зов­ні ви­мо­ги, з огля­ду на обов’язок від­по­від­а­ча прийня­ти то­вар, вна­слі- док чо­го ви­ни­кає обов’язок з на­да­н­ня актів при­йо­му-пе­ре­да­чі. В умо­вах існу­ва­н­ня одно­ти­пної су­до­вої пра­кти­ки в та­кій ка­те­го­рії справ зга­да­ні су­до­ві рі­ше­н­ня бу­ли пе­ред­ба­чу­ва­ни­ми.

На­то­мість ВП ВС не по­го­ди­ла­ся з ви­снов­ка­ми су­дів по­пе­ре­дніх ін­стан­цій та зі сфор­мо­ва­ною по­зи­ці­єю ВСУ, мо­ти­ву­ю­чи це тим, що вка­за­ний спо­сіб за­хи­сту не ли­ше не пе­ред­ба­че­ний ЦК Укра­ї­ни, але й взагалі жо­дним чи­ном не за­хи­щає пра­ва по­зи­ва­ча. Окрім то­го, уне­мо­жлив­лю­є­ться при­му­со­ве ви­ко­на­н­ня та­ко­го рі­ше­н­ня у ра­зі за­до­во­ле­н­ня по­зив­них ви­мог. Та­ким чи­ном, у цій спра­ві ВС ді­йшов ви­снов­ку, що спо­ри про зо­бов’яза­н­ня на­да­ти чи під­пи­са­ти акти при­йо­му-пе­ре­да­чі не мо­жуть бу­ти роз­гля­ну­ті ні в по­ряд­ку го­спо­дар­сько­го су­до­чин­ства, ні в ме­жах ін­шої юрис­ди­кції, адже за сво­єю су­т­тю акти при­йо­му-пе­ре­да­чі ли­ше під­твер­джу­ють факт пе­ре­да­н­ня пре­дме­та до­го­во­ру та є одним з мо­жли­вих, а не єди­ним до­ка­зом ви­ко­на­н­ня обов’яз­ків у пра­во­від­но­си­нах.

Під­су­мо­ву­ю­чи, слід за­зна­чи­ти, що пра­во­ві позиції, ви­кла­де­ні у по­ста­но­вах ВС, по­вин­ні вра­хо­ву­ва­ти­ся усі­ма су­да­ми під час за­сто­су­ва­н­ня від­по­від­них норм пра­ва, а ві­ді­йти від них можна ли­ше шля­хом по­втор­но­го роз­гля­ду ВП ВС ана­ло­гі­чної спра­ви. При цьо­му ра­зом із по­ча­тком ро­бо­ти онов­ле­но­го ВС спо­сте­рі­га­є­ться тен­ден­ція біль­шо­го пра­гне­н­ня ВС до за­без­пе­че­н­ня єд­но­сті су­до­вої пра­кти­ки, ви­слов­ле­ної в ра­ні­ше прийня­тих ним су­до­вих рі­ше­н­нях. Це на­дає мо­жли­вість у біль­шо­сті ви­пад­ків як пе­ре­сі­чним гро­ма­дя­нам, так і бі­зне­су пе­ред­ба­чу­ва­ти на­слід­ки сво­їх дій та сподіватися на на­ле­жний і спра­ве­дли­вих су­до­вий за­хист сво­їх прав у ра­зі їх по­ру­ше­н­ня. За­ли­ша­є­ться ли­ше сподіватися, що та­ка тен­ден­ція збе­рі­га­ти­ме­ться та ста­ва­ти­ме ще мас­шта­бні­шою, а оста­то­чно прийня­та по­зи­ція ВС бу­де за­сто­со­ву­ва­ти­ся в усіх без ви­ня­тку май­бу­тніх спра­вах, не­за­ле­жно­го від уча­сни­ків спра­ви та їхньо­го ста­ту­су.

Все біль­ше су­до­вих рі­шень ВС об­ґрун­то­ва­ні по­зи­ці­єю ЄСПЛ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.