ПЕРСОНА

Ва­лен­ти­на Ха­май­ко про те, як до­слу­ха­ти­ся під­ка­зок до­лі, чо­му не вар­то на­йма­ти ня­ню і де шу­ка­ти своє по­кли­ка­н­ня

Zhinka - - Тема Номера -

Ма­ма трьох ча­рів­них ма­лят — Со­ло­мії, Ми­хай­ла і Ми­ро­сла­ви — Ва­лен­ти­на не раз му­си­ла ро­би­ти ви­бір між ро­бо­тою, що при­но­сить задоволення са­мо­ре­а­лі­за­ції, і ро­ди­ною, яка да­рує ра­дість жи­т­тя. У її кар’єрі бу­ла три­ва­ла пе­ре­р­ва, але на екра­ни ба­га­то­ді­тна ма­ту­ся та­ки по­вер­ну­ла­ся! При то­му ви­зна­чаль­ним у про­дов­жен­ні те­ле­ві­зій­ної кар’єри ста­ло са­ме те, що Ва­лен­ти­на пра­цю­ва­ти­ме ви­ня­тко­во у ви­хі­дні дні, а ре­шту ча­су при­ді­ля­ти­ме ді­ткам. Про те, як до­слу­ха­ти­ся під­ка­зок до­лі, чо­му не вар­то за­про­шу­ва­ти ня­ню і де шу­ка­ти своє по­кли­ка­н­ня — у на­шій пе­ред­рі­здвя­ній роз­мо­ві.

«КО­ЛИ ДО­ЛЯ ДАЄ ШАНС, ГРІХ НИМ НЕ СКОРИСТАТИСЯ»

Ж.: Наш но­мер при­свя­че­ний те­мі са­мо­ре­а­лі­за­ції, і ви — іде­аль­ний об’єкт для її ви­вче­н­ня: за осві­тою — фар­ма­цевт, кар’єру по­чи­на­ли мо­де­л­лю, по­тім ста­ли те­ле­ве­ду­чою та актри­сою. Як се­бе зна­йти, як зро­зу­мі­ти, що для те­бе на­справ­ді най­ва­жли­ві­ше?

В.Х.: По­трі­бно ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти всі шан­си, які дає жи­т­тя, про­бу­ва­ти, а по­тім ро­би­ти ви­снов­ки. Кра­ще по­ми­ли­ти­ся й зро­зу­мі­ти, що це не твоє, та йти да­лі, аніж зов­сім ні­чо­го не ро­би­ти. Тіль­ки так мо­жна оці­ни­ти, що са­ме мо­же по­да­ру­ва­ти то­бі на­со­ло­ду.

Ж.: Як мо­дель ви до­ся­гли ви­со­ких ре­зуль­та­тів. Чо­му не про­дов­жи­ли кар’єру?

В.Х.: У ме­не ні­ко­ли не бу­ло ілю­зій з при­во­ду мо­дель­но­го бі­зне­су, я до­сить спо­кій­но ста­ви­ла­ся до пер­спе­ктив ро­сту, до кон­кур­сів і ні­ко­ли не мрі­я­ла працювати за кор­до­ном. Про­сто бу­ло ці­ка­во: зйом­ки в ре­кла­мі, де у ка­дрі тре­ба гра­ти роль, вхо­ди­ти в образ — це теж сво­го ро­ду твор-

чість. До то­го ж, при­єм­но за­ро­бля­ти вла­сні гро­ші. Мо­де­лінг на­дав ме­ні пев­ний актор­ський до­свід, зна­йом­ства, мо­жли­вість се­бе про­я­ви­ти. Усе змі­ни­ло­ся пі­сля мо­го ін­терв’ю з на­го­ди отри­ма­н­ня ти­ту­лу «Кра­ща мо­дель ро­ку» — ме­не за­про­си­ли працювати два те­ле­ві­зій­ні ка­на­ли. Я й уяв­ле­н­ня не ма­ла, як про­хо­дять про­би, не ро­з­умі­ла спе­ци­фі­ки зйо­мок, але ска­за­ла со­бі: «Ти ж хо­ті­ла спро­бу­ва­ти працювати на те­ле­ба­чен­ні? Іди і про­буй!» До­ля дає шанс, гріх ним не скористатися.

Ж.: Що вам за­ва­ди­ло працювати за фа­хом — фар­ма­цев­том?

В.Х.: За­кін­чу­ю­чи шко­лу, ди­ти­на не зов­сім ро­зу­міє, чо­го хо­че. Я мрі­я­ла про актор­ський фа­куль­тет. Але ма­ма чо­мусь обе­ре­жно від та­ко­го кро­ку від­мов­ля­ла: «Ва­лю, я у цій сфе­рі ні­чо­го не ро­зу­мію, не змо­жу то­бі ні­чо­го під­ка­за­ти. На­віть не знаю, що тре­ба для всту­пу»… Оскіль­ки я бу­ла ду­же до­ма­шньою ди­ти­ною, са­ма теж не орі­єн­ту­ва­ла­ся, що ро­би­ти, ку­ди їха­ти, з чо­го по­чи­на­ти. Тож по­го­ди­ла­ся з ба­тька­ми, що вар­то всту­пи­ти до ме­ди­чно­го — це ста­біль­на про­фе­сія для жін­ки й май­бу­тньої ма­ми, яка, до то­го ж, до­зво­ляє обра­ти зру­чний гра­фік ро­бо­ти. А вже по­тім, як бу­де ба­жа­н­ня, мо­жна й у те­а­траль­ний пі­ти. Ме­ди­ци­на ме­ні бу­ла близь­кою, то­му що ба­тьки — про­ві­зо­ри. Що­прав­да, біль­ше ці­ка­ви­ла хі­рур­гія. Але ро­з­умі­ла, що фі­зи­чно для жін­ки це важ­ко, та й уза­га­лі в нас у цій спе­ці­аль­но­сті ген­дер­на не­рів­ність, тож обра­ла фар­ма­цев­ти­ку.

Пі­сля ін­тер­на­ту­ри пі­шла працювати за фа­хом. Але за за­ко­ном пі­сля ву­зу ма­ла 5 ро­ків від­пра­цю­ва­ти в дер­жав­ній уста­но­ві, а там бу­ла та­ка ру­ти­на… Я ро­би­ла те, що вже й так дав­но вмі­ла, то­му весь час не­по­ко­ї­ло ро­зу­мі­н­ня, що я зов­сім не роз­ви­ва­юсь. Па­ра­лель­но в мо­є­му жит­ті з’яви­ло­ся те­ле­ба­че­н­ня — раз на ти­ждень ефір на му­зи­чно­му ка­на­лі. Не обов’яз­ко­во ма­ти ба­га­ту уяву, аби зба­гну­ти: жи­т­тя на ТБ зна­чно ці­ка­ві­ше, аніж в апте­ці, де один день ціл­ко­ви­то схо­жий на ін­ший. У якийсь мо­мент я ска­за­ла: «Усе, до­сить! Я мо­ло­да, хо­чу по­жи­ти яскра­во!». Ки­ну­ла апте­ку з дум­кою, що че­рез п’ять ро­ків зно­ву по­вер­ну­ся у фар­ма­цію, але зна­йду вже ін­шу ро­бо­ту — у іно­зем­ній ком­па­нії, де по­трі­бно на­ла­го­джу­ва­ти між­на­ро­дні зв’яз­ки.

Ж.: А як роз­ви­ва­ла­ся кар’єра на те­ле­ба­чен­ні?

В.Х.: З му­зи­чно­го ка­на­лу я пі­шла на 1+1, щоб ре­а­лі­зу­ва­ти се­бе у ме­ди­чно­му про­е­кті. То­ді я бу­ла в де­кре­ті. Пер­ша ди­ти­на — ду­же осо­бли­вий пе­рі­од у жит­ті жін­ки. Га­даю, з на­ро­дже­н­ням ма­лю­ка во­но вза­га­лі ді­ли­ться нав­піл: ось щой­но ти бу­ла та­ка актив­на, усе бу­кваль­но го­рі­ло в ру­ках і ра­птом — раз! — ти вже прив’яза­на до ма­лю­ка, не на­ле­жиш са­ма со­бі. Зі­зна­ю­ся, я бу­ла у та­ко­му роз­па­чі… Зда­ва­ло­ся, ні­би мій «по­тяг» від’їжджає, я йо­го ба­чу, але вже не всти­гаю... Уя­віть, як во­но: осі­сти за мі­стом, де бра­кує спіл­ку­ва­н­ня, весь день про­во­ди­ти з ма­лень­кою ди­ти­ною, з якою ще на­віть не вмі­єш по­во­ди­ти­ся…

Моя ма­ма ба­чи­ла, як скла­дно ме­ні це да­є­ться, — і при­йшла на до­по­мо­гу. То­ді я швид­ко зна­йшла в Ін­тер­не­ті ка­стинг на ва­кан­сію те­ле­ве­ду­чої і по­ча­ла те­ле­фо­ну­ва­ти. Пів­дня про­ве­ла на те­ле­фо­ні, по­ки зна­йшла лю­ди­ну, ко­тра від­по­від­а­ла за про­би. Во­на ка­же: «Ка­стинг уже май­же за­кін­чив­ся». Я від­по­від­аю: «Май­же — це ще не зов­сім. Ви не ро­зу­мі­є­те: я вам іде­аль­но під­хо­джу: у ме­не є ме­ди­чна осві­та й те­ле­ві­зій­ний до­свід! Чи ба­га­то ви зна­є­те та­ких лю­дей?» Як ка­жуть, пер­ла, мов танк (смі­є­ться), бо ду­же хо­ті­ла отри­ма­ти ту ро­бо­ту. Зре­штою, вмо­ви­ла зі мною зу­стрі­ти­ся і дій­сно спо­до­ба­лась ав­то­рам про­е­кту. Головне — ні­чо­го не бо­я­ти­ся.

«ДІТЬМИ ПОВИННА ЗА­ЙМА­ТИ­СЯ МА­МА, А ПРИБРАТИ МО­ЖНА КОГОСЬ ЗАПРОСИТИ»

Ж.: Актор­ство у цьо­му лан­цю­зі по­шу­ку се­бе бу­ло за­ко­но­мір­ним чи ви­ни­кло ви­пад­ко­во?

З ди­ти­ною по­трі­бно фор­му­ва­ти сто­сун­ки — вчи­ти­ся до­мов­ля­ти­ся і відчувати одне одно­го».

В.Х.: Це ще один при­клад то­го, що ко­ли ти по­си­ла­єш за­пит у Ко­смос, він то­бі від­по­від­ає… Якщо лю­ди­на дій­сно чо­гось пра­гне, до­ля їй по­да­рує шанс. Ін­ша річ, що не всі го­то­ві ним скористатися, то­му що стає ля­чно чи по­чу­ва­ю­ться не­впев­не­ни­ми у со­бі. У мо­їй си­ту­а­ції все скла­ло­ся ви­пад­ко­во. Ре­жи­сер, з яким пра­цю­ва­ла на му­зи­чно­му ка­на­лі, якось за­пи­тав, чи не ба­жаю спро­бу­ва­ти се­бе у ка­стин­гу до одно­го філь­му. Зві­сно, мо­гла б ска­за­ти, що бо­ю­ся. Але від­по­ві­ла: «Хо­чу!» Не зра­зу все ви­йшло. При­га­дую, ме­ні за­ува­жу­ва­ли: «Чо­го роз­ма­ху­єш ру­ка­ми? Ти ж усіх у ка­дрі пе­ре­кри­ва­єш!» Я швид­ко зо­рі­єн­ту­ва­ла­ся, як тре­ба по­во­ди­ти­ся «на ка­ме­ру», і зре­штою та­ки отри­ма­ла роль.

Ме­не не ля­ка­ла ні­яка ро­бо­та. Ін­ко­ли гра­фік був таким, що зі зні­маль­но­го май­дан­чи­ка по­вер­та­ла­ся о тре­тій но­чі, їха­ла з Ки­їв­ської обла­сті до мі­ста, а о п’ятій ран­ку вже бу­ла на ка­на­лі — го­ту­ва­ла­ся до пря­мо­го ефі­ру.

Бог на­дав ме­ні мо­жли­вість зро­би­ти жи­т­тя більш гар­мо­ній­ним, усе по­єд­на­ти...»

Ж.: Як су­мі­ща­ли ро­бо­ту й ма­те­рин­ство?

В.Х.: Бу­ло не­про­сто. Я вир­ва­ла­ся на ро­бо­ту, ко­ли Со­ло­мії бу­ло три мі­ся­ці. А ко­ли їй ви­пов­ни­ло­ся де­сять мі­ся­ців і во­на по­ча­ла по­тро­ху го­во­ри­ти, зро­зумі­ла: донь­ка на­зи­ває «ма­мою» не ме­не, а ба­бу­сю, мою ма­му — я не ба­чи­ла ані пер­шої усмі­шки до­ні, ані пер­шо­го її зу­ба. Ко­ли я при­хо­джу до­до­му, во­на бі­жить ме­не зу­стрі­ча­ти, але, якщо впа­де й заб’ється, пла­че і про­си­ться на ру­ки до ба­бу­сі. Це був шок… Я усві­до­ми­ла, що ро­блю щось не те. Ро­бо­ту «до­гна­ла», але втра­ти­ла зв’язок з до­мом. А по­тім (Со­ло­мії ще не бу­ло ро­ку) за­ва­гі­тні­ла вдру­ге. Во­че­видь, Бог да­вав ме­ні мо­жли­вість зро­би­ти своє жи­т­тя більш гар­мо­ній­ним, на­вчи­ти­ся все по­єд­ну­ва­ти — ро­бо­ту, ді­тей, ро­ди­ну, усьо­му при­ді­ля­ти до­ста­тньо ува­ги. І я до­кла­ла зу­силь, щоб так і бу­ло.

Ж.: Ви маєте свій гра­фік ро­бо­ти на 1+1 — ран­ко­вий ефір дві­чі на ти­ждень, у ви­хі­дні?

В.Х.: Так. Пе­ред тим, як з’явив­ся Ми­хай­лик, я зні­ма­ла­ся в остан­ніх епі­зо­дах «Справ­жніх лі­ка­рів» і ви­рі­ши­ла, що хо­ча б рік по­бу­ду до­ма, аби на­со­ло­ди­ти­ся спіл­ку­ва­н­ням з дітьми. Про­те га­да­ла, що са­ма, ма­буть, не впо­ра­юсь, і оскіль­ки ма­ми то­ді по­ряд не бу­ло, за­про­си­ла ня­ню. Че­рез рік зро­зумі­ла, що це теж бу­ла моя по­мил­ка: сто­ро­н­ня жін­ка про­во­дить час з дітьми, а я на­ма­га­ю­ся прибрати в бу­дин­ку. А тре­ба нав­па­ки: якщо не всти­га­єш ви­рі­ши­ти по­бу­то­ві про­бле­ми, бе­ри по­мі­чни­цю, а са­ма за­ймай­ся ма­ле­чею. То­му від­мо­ви­ла­ся від по­слуг няні.

Ж.: Вам вда­ло­ся по­вер­ну­ти­ся на те­ле­ба­че­н­ня на­віть пі­сля то­го, як на­ро­ди­ла­ся тре­тя ди­ти­на. А як спра­ви з кі­но?

В.Х.: Ми­ну­ло­го ро­ку зня­ла­ся у філь­мі «Що ро­бить твоя дру­жи­на?», а цьо­го ро­ку бу­ли тіль­ки ду­бля­жі — у се­рі­а­лі «Ді­а­гноз» та муль­ти­ку «Ко­ко». Ме­ні ду­же по­до­ба­є­ться зні­ма­ти­ся.

СМАКОЛИКИ ОБ’ЄДНУЮТЬ ВСЮ РО­ДИ­НУ

Ж.: Ма­ло хто знає, що ве­ду­ча ру­бри­ки «Со­лод­ка не­ді­ля» на 1+1 і ав­тор одно­ймен­ної кни­ги рецептів — ди­пло­мо­ва­ний кон­ди­тер. Не ду­ма­ли від­кри­ти вла­сну кон­ди­тер­ську? В.Х.: Ду­ма­ла. У ме­не го­ту­ва­ла і ма­ма, й ба­бу­ся, тож я зма­ле­чку з ін­те­ре­сом спо­сте­рі­га­ла і весь час про­си­ла­ся до­по­ма­га­ти. По­тім на­ро­ди­ли­ся донь­ка і син, і я са­ма ста­ла із за­до­во­ле­н­ням го­ту­ва­ти для них. А ко­ли втре­тє бу­ла у де­кре­ті зро­зумі­ла: ме­ні хо­че­ться вчи­ти­ся чо­гось но­во­го, тож чом би не пі­ти на май­стер-кла­си ку­ха­рів, ко­трі при­їздять до нас? Зго­дом на­віть під­ви­щу­ва­ла свою ку­лі­нар­ну ква­лі­фі­ка­цію в Лон­до­ні. Зві­сно, пі­сля цьо­го за­го­рі­ла­ся мрі­єю від­кри­ти вла­сну пе­кар­ню чи кон­ди­тер­ську. Але в кра­ї­ні по­ча­ла­ся еко­но­мі­чна кри­за, яка не­га­тив­но по­зна­чи­ла­ся і на фі­нан­сах на­шої ро­ди­ни. Ви­дав­ся ду­же скла­дний рік. Зро­зумі­ло, про вла­сну спра­ву я й ду­ма­ти за­бу­ла. Мо­жли­во, ко­лись усе ж по­вер­ну­ся до цьо­го пи­та­н­ня, але за­раз не маю на це ча­су. За­раз пи­ша­ю­ся тим, що вда­ло­ся зі­бра­ти най­сма­чні­ші з рецептів та ви­да­ти свою ку­лі­нар­ну книж­ку «Со­лод­ка не­ді­ля». У цій кни­зі я ді­лю­ся ча­сти­ною сво­го жи­т­тя. Основ­на її те­ма — со­лод­ка ви­пі­чка. У кни­зі 58 рецептів, їх ви­ста­чить, щоб ці­лий рік що­не­ді­лі ті­ши­ти свою ро­ди­ну но­вим ори­гі­наль­ним сма­ко­ли­ком. Ме­ні бу­ло б над­зви­чай­но при­єм­но, як­би у біль­шо­сті сі­мей з’яви­ла­ся чу­до­ва тра­ди­ція не­діль­но­го сі­мей­но­го ча­ю­ва­н­ня з до­ма­шньою ви­пі­чкою…

Ж.: На­скіль­ки дов­гою бу­ла ва­ша де­кре­тна від­пус­тка — ко­ли по­вер­ну­ли­ся в ефір?

В.Х.: Я від­чу­ла, що на­став час ви­хо­ди­ти на ро­бо­ту, ко­ли най­мо­лод­шій, Ми­ро­сла­ві, ви­пов­ни­ло­ся пів­то­ра ро­ки. Донь­ку від­пра­ви­ла до са­до­чка, а са­ма від­гу­кну­ла­ся на про­по­зи­цію ка­на­лу 1+1 прой­ти про­би на ве­ду­чу ран­ко­во­го ефі­ру ви­хі­дно­го дня. Ко­ли ме­не за­твер­ди­ли, про­дю­се­ри по­ча­ли шу­ка­ти бло­ге­ра для ку­лі­нар­ної ру­бри­ки. Я ска­за­ла, що блог не ве­ду, бо бра­кує на це ча­су, але лю­блю пе­кти рі­зні смаколики і про­йшла ба­га­то май­стер-кла­сів, а ще хо­чу спо­ну­ка­ти на­ших жі­нок на ви­хі­дних го­ту­ва­ти вдо­ма де­сер­ти і ла­со­щі. Це за­пам’ято­ву­є­ться ді­тям і об’єд­нує всю ро­ди­ну: з ви­пі­чкою ж мо­жна пі­ти в гості

чи запросити го­стей до се­бе. Так у мо­є­му жит­ті з’яви­ла­ся «Со­лод­ка не­ді­ля». Ру­бри­ка пі­шла в лю­ди, бо бу­ла під­твер­дже­на тим, чим я жи­ву. Я і її ав­тор, і ідеї са­ма про­по­ную — сце­на­ри­ста у нас не­має, тіль­ки я, ре­жи­сер і опе­ра­тор.

Ж.: Го­ту­є­те на вла­сній ку­хні?

В.Х.: Ні. Хі­ба що влі­тку. У сад­ку ро­стуть ви­шні, яблу­ні — усе під ру­кою. До то­го ж, діти по­ряд бі­га­ють.

Ж.: Во­ни вам до­по­ма­га­ють?

В.Х.: Зви­чай­но. Зав­жди ви­ді­ляю їм шма­то­чок ті­ста, і во­ни щось со­бі кру­тять, лі­плять… По­тім окре­мо все це ви­пі­ка­є­мо. Я там ні­чо­го не ви­прав­ляю. Хі­ба Со­ло­мії мо­жу щось під­ка­за­ти, та й то якщо за­хо­че. Бу­ває, хо­чу до­по­мог­ти, а во­на ка­же: «Я са­ма!» Ну, то я й не нав’язу­юсь — у неї своє ба­че­н­ня. По­тім го­то­ві ви­ро­би ви­кла­да­є­мо на ди­тя­чу та­цю, і донь­ка всіх при­го­щає.

«МАМО, МЕ­НІ ТИ ТЕЖ ПОТРІБНА!»

Ж.: Чи у всьо­му да­є­те ді­тям сво­бо­ду ви­бо­ру?

В.Х.: Я стро­га ма­ма. Але хоч би як ми­нув день, вве­че­рі ми не­о­дмін­но обі­йма­є­мо­ся і ді­ли­мо­ся се­кре­та­ми. У Ми­хай­ла, на­при­клад, ду­же силь­ний ха­ра­ктер, він по­во­ди­ться як ча­сом ро­блять до­ро­слі чо­ло­ві­ки: ти йо­му щось ка­жеш, а він вдає, ні­би те­бе не чує. Бо йо­му так зру­чно. Спо­ча­тку я не ро­з­умі­ла, що від­бу­ва­є­ться. По­тім ми сер­йо­зно з ним по­го­во­ри­ли. Пи­таю: «То­бі по­до­ба­є­ться, ко­ли я зму­ше­на під­ви­щу­ва­ти го­лос?» — «Ні». — «То чо­го ж ти не чу­єш ме­не з пер­шо­го ра­зу?» — «Не знаю». Те­пер, ко­ли він не від­гу­ку­є­ться на мої про­ха­н­ня, на­га­дую: «Хо­чеш, щоб ще раз по­вто­ри­ла? Ні? То­ді, будь ла­ска, ре­а­гуй».

З ди­ти­ною по­трі­бно фор­му­ва­ти сто­сун­ки — вчи­ти­ся до­мов­ля­ти­ся, відчувати одне одно­го. Ко­ли є ня­ня, це скла­дні­ше: діти по­чи­на­ють ма­ні­пу­лю­ва­ти нею і ма­мою. От Со­ло­мія зов­сім не та­ка, як Ми­хай­лик. Во­на ду­же до­ро­сла як на свій вік. Її не при­ва­блю­ють ігра­шки, на­ба­га­то ці­ка­ві­ше бу­ти з ма­мою або та­том. Го­то­ва про­ки­да­ти­ся о п’ятій ран­ку, щоб по­їха­ти зі мною на ефір тіль­ки для то­го, аби бу­ти по­руч. По­ки я в ка­дрі, мо­же чи­та­ти книгу. Спо­ча­тку я пе­ре­жи­ва­ла, що ди­ти­на не­до­си­пає. По­тім зро­зумі­ла: кра­ще вкла­ду спа­ти ра­ні­ше вве­че­рі, але зран­ку ві­зьму із со­бою. Для Со­ло­мії ва­жли­во по­спіл­ку­ва­ти­ся зі мною на­о­дин­ці: ча­сом, ко­ли по­ряд не ска­чуть мо­лод­ші діти, у нас скла­да­ю­ться ду­же зво­ру­шли­ві бе­сі­ди. А вза­га­лі тре­ба ко­жній ди­ти­ні при­ді­ля­ти ува­гу ін­ди­ві­ду­аль­но. То­му на­ма­га­ю­ся їх во­зи­ти на гур­тки окре­мо, вкла­да­ти спа­ти теж — так між на­ми фор­му­є­ться зв’язок і до­ві­ра.

Остан­ні­ми дня­ми якось так скла­да­ло­ся, що спа­ти вкла­да­ла дів­чат. Вчо­ра Ми­хай­ло пі­ді­йшов і ка­же: «Мамо, ме­ні ти теж потрібна. Я ду­же хо­чу, щоб сьо­го­дні ти ме­не вкла­да­ла спа­ти. Тіль­ки одно­го — не ра­зом з Ми­ро­сла­вою». По­ки ми по­трі­бні ді­тям, по­ки во­ни хо­чуть до нас гор­ну­ти­ся й від­кри­ва­ти свої се­кре­ти — цей шанс не мо­жна втра­ча­ти.

Ж.: Як пла­ну­є­те про­ве­сти но­во­рі­чні ка­ні­ку­ли?

В.Х.: Ми­ро­сла­ва на­ро­ди­ла­ся 31 гру­дня. Ро­ків два то­му я зба­гну­ла, що у но­во­рі­чній бі­га­ни­ні во­на про­сто не по­мі­чає сво­го дня на­ро­дже­н­ня… Тож ми з чо­ло­ві­ком до­мо­ви­ли­ся, що по­да­рун­ки діти отри­му­ва­ти­муть на День свя­то­го Ми­ко­лая, а 31-го ми всі ві­та­ти­ме­мо Ми­ро­сла­ву. Цьо­го ро­ку пі­сля її свя­та їде­мо у те­плі краї — по­єд­ну­є­мо тре­ну­ва­н­ня чо­ло­ві­ка з від­по­чин­ком. Він з мен­ши­ми ма­ля­та­ми за­три­ма­є­ться там на мі­сяць, а ми із Со­ло­мі­єю по­вер­не­мо­ся до Ки­є­ва, де нас че­ка­ти­ме ро­бо­та й на­вча­н­ня.

Лю­дми­ла Кра­ско

«Жи­т­тя на ТБ зна­чно ці­ка­ві­ше,

аніж в апте­ці», — Ва­лен­ти­на впев­не­на, що ви­бір був вір­ним!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.