ІСТОРІЯ З ЖИ­Т­ТЯ

Із бух­гал­те­ра у фо­то­гра­фи — пі­сля 40 жи­т­тя тіль­ки по­чи­на­є­ться...

Zhinka - - Тема Номера -

Якщо спро­бу­ва­ти пе­ре­да­ти ці по­чу­т­тя сло­ва­ми, то ви­йде при­бли­зно так: ти від­чу­ва­єш, що за­йма­є­шся не сво­єю спра­вою і жи­т­тя ми­нає повз. Дні бі­жать один за одним, ні­би нав­ви­пе­ред­ки, ти й да­лі про­дов­жу­єш ви­ко­ну­ва­ти ко­лись ці­ка­ву, а те­пер уже зви­чну ро­бо­ту, про­те ду­ша про­сить ін­шо­го — і це за­би­рає всі си­ли… При­бли­зно так на по­ро­зі со­ро­ка­річ­чя по­чу­ва­ла­ся наша героїня — Ві­кто­рія Во­ло­ша­но­вич, ма­ма двох чу­до­вих си­нів, бух­гал­тер (ду­же ви­со­ко­ква­лі­фі­ко­ва­ний і за­тре­бу­ва­ний) за спе­ці­аль­ні­стю. Ось уже два ро­ки во­на за­йма­є­ться улю­бле­ною спра­вою — фо­то­гра­фі­єю, яка із дав­ньо­го за­хо­пле­н­ня пе­ре­тво­ри­ла­ся на вла­сний бі­знес.

«Сло­ва ге­ро­ї­ні ві­до­мо­го філь­му про те, що в со­рок ро­ків жи­т­тя тіль­ки по­чи­на­є­ться, я під­твер­джую ціл­ком і пов­ні­стю, — зі­зна­є­ться, по­смі­ха­ю­чись, Ві­кто­рія. — Во­но мо­же роз­по­ча­ти­ся і в 45, і в 50 ро­ків. Вік не має зна­че­н­ня, ко­ли ти на­ва­жив­ся на змі­ни і то­чно ви­зна­чив­ся, яким шля­хом пря­му­ва­ти да­лі».

ЦИФРИ — НЕ СУХІ РЯДКИ, А ЦІЛА ПІСНЯ

У вся­ко­му ра­зі до пев­но­го ча­су для ме­не так і бу­ло. Я лю­би­ла цифри, ба­чи­ла їх, ро­з­умі­ла. У шко­лі мо­їм улю­бле­ним пре­дме­том бу­ла ма­те­ма­ти­ка, і я вва­жа­ла, що са­ме во­на чи ро­бо­та, пов’яза­на з нею, ста­не мо­єю спе­ці­аль­ні­стю. Ді­ду­сі по ма­ми­ній і та­то­вій лі­нії бу­ли бух­гал­те­ра­ми, тож якось так са­мо со­бою ви­рі­ши­ло­ся, що я про­дов­жу «ди­на­стію». То­му не зва­жа­ю­чи на моє за­хо­пле­н­ня фо­то­гра­фі­єю і ви­ши­ва­н­ням, основ­не на­ван­та­же­н­ня ро­би­ло­ся са­ме на ма­те­ма­ти­ку. В остан­ній рік на­вча­н­ня у шко­лі я так «на­ма­те­ма­ти­ла­ся», за­йма­ю­чи­ся

з ре­пе­ти­то­ра­ми, що ко­ли по­ча­ла­ся ек­за­ме­на­цій­на кам­па­нія ска­за­ла: ні­ку­ди не всту­па­ти­му. Вто­ми­ла­ся! Ма­ма бу­ла шо­ко­ва­на! Взя­ла ме­не за ру­ку й май­же сил­ком во­ди­ла по на­вчаль­них за­кла­дах. Зу­пи­ни­ла ви­бір на Ки­їв­сько­му на­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка — над­то спо­до­ба­лась ар­хі­те­кту­ра чер­во­но­го кор­пу­су.

КОМПЛЕКС ВІДМІННИЦІ

Це ко­ли ти ма­єш ро­би­ти все кра­ще за ін­ших. У шко­лі на­вча­ла­ся «на п’ятір­ки» з усіх пре­дме­тів. Уні­вер­си­тет та­кож за­кін­чи­ла тіль­ки з дво­ма че­твір­ка­ми. Про­по­ну­ва­ли за­ли­ши­ти­ся у ви­щі на по­са­ді ви­кла­да­ча, але я ви­йшла за­між, за­ва­гі­тні­ла — і прі­о­ри­те­ти змі­сти­ли­ся на сім’ю. На­ма­га­ла­ся бу­ти зраз­ко­вою ма­мою і дру­жи­ною, а ко­ли ви­йшла з де­кре­тної від­пус­тки — зраз­ко­вим пра­ців­ни­ком. Бу­ти кра­щою скрізь — ду­же ви­сна­жли­во. Тіль­ки че­рез ба­га­то ро­ків я зба­гну­ла, що вар­то бу­ти кра­щою не скрізь, а тіль­ки у тій спра­ві, яка то­бі до ду­ші...

Був етап, ко­ли стар­ший син на­ві­дріз від­мов­ляв­ся вчи­ти­ся. На ме­не ти­сну­ли всі: ма­ма (у ми­ну­ло­му вчи­тель), ви­кла­да­чі си­на, та й ме­ні са­мій бу­ло не­зро­зумі­лим: як це у ме­не, відмінниці, син ско­тив­ся до трі­йок? Ко­ли си­ту­а­ція ста­ла вже кри­ти­чною, звер­ну­ла­ся до пси­хо­ло­га. Він пря­мо за­пи­тав: «Ко­му по­трі­бно, щоб ваш син був від­мін­ни­ком — йо­му чи вам?» Ось то­ді я й зро­зумі­ла, що ко­жен має ре­а­лі­зу­ва­ти вла­сну «про­гра­му». Си­ну до впо­до­би все, що пов’яза­не з про­гра­му­ва­н­ням, ін­фор­ма­ти­кою, комп’юте­ра­ми, тож ми зі­йшли­ся на то­му, що біль­шість ча­су він при­ді­ля­ти­ме са­ме цим за­ня­т­тям.

ПЕРЕСТАЛА БУ­ТИ ЖЕРТВОЮ

Маю на ува­зі енер­ге­ти­чною жертвою. Десь на по­ро­зі со­ро­ка­річ­чя я оста­то­чно упев­ни­ла­ся в то­му, що хо­чу за­йма­ти­ся вла­сною спра­вою — не під­ко­ря­ти­ся ро­бо­чим ав­ра­лам, на­стро­ям ке­рів­ни­цтва й та­ко­му ін­шо­му. Ви­рі­ши­ла на пар­тнер­ських за­са­дах від­кри­ти ма­га­зин ди­тя­чо­го одя­гу. Спо­ча­тку бу­ло на­віть ці­ка­во. Але, як це тра­пля­є­ться, мрії роз­би­ли­ся об ре­а­лії: еле­мен­тар­но не ви­ста­ча­ло гро­шей на по­тре­би сім’ї, оскіль­ки бі­знес ви­ма­гав фі­нан­со­вих вкла­день. Мо­жли­во­сті ви­чер­па­ли­ся. Ме­не зно­ву за­про­си­ли «бух­гал­те­ри­ти» на ду­же гі­дну зар­пла­ту. Зго­ди­лась. Пер­ші три мі­ся­ці ро­бо­ти в офі­сі пі­сля «віль­них хлі­бів» по­чу­ва­ла­ся кеп­сько: зно­ву за­ле­жність від гра­фі­ків, ча­су, ко­ле­кти­ву. І... ше­фу. Що­дня — стрес, який я при­но­си­ла до­до­му. Ду­же не­при­єм­на си­ту­а­ція: по­тре­ба у гро­шах на про­ти­ва­гу, м’яко ка­жу­чи, не­ком­фор­тним умо­вам ро­бо­ти. Я дов­го тер­пі­ла, му­чи­лась, втра­ча­ла си­ли. Але втру­тив­ся ви­па­док...

ВИПА ДКОВОСТЯМИ ГОВОРИТЬ ДО­ЛЯ

Одно­го ве­чо­ра я «блу­ка­ла» в Ін­тер­не­ті й на­тра­пи­ла на ого­ло­ше­н­ня про кур­си фо­то­май­стер­но­сті — із зна­чною

Ко­ли я ста­ла за­йма­ти­ся спра­вою, що при­но­сить задоволення, див­ним чи­ном змі­ни­ло­ся й жи­т­тя дов­ко­ла. Ме­не ото­чу­ють лю­ди, ко­трі справ­ді лю­блять свою ро­бо­ту, і від то­го по­чу­ва­ю­ться впев­не­ни­ми і до­ся­га­ють успі­ху».

зниж­кою. Зга­да­ла, як у шко­лі за­хо­плю­ва­ла­ся фо­то­гра­фі­єю. По­тім, ко­ли з’яви­ли­ся ци­фро­ві фо­то­апа­ра­ти, за­ки­ну­ла це за­ня­т­тя. «Ци­фра» зда­ва­ла­ся ме­ні яко­юсь... не­жи­вою. Та чо­му б не спро­бу­ва­ти, якщо до­ля про­по­нує та­кий шанс? Я на­віть звіль­ни­ла­ся з ро­бо­ти, ви­рі­шив­ши, що якийсь час за­ро­бля­ти­му, за­йма­ю­чись де­ку­па­жем — ще одне моє за­хо­пле­н­ня.

ПІ­ШЛА НА ФОТОКУРСИ

І по­лю­би­ла «ци­фру» — тож жи­т­тя ме­не зно­ву зве­ло з ци­фра­ми (смі­є­ться). На кур­сах я ді­зна­ла­ся, як, на­при­клад, бу­ду­ва­ти ком­по­зи­цію, пра­виль­но ви­став­ля­ти сві­тло, на­ла­што­ву­ва­ти ра­курс. Да­лі — са­мо­стій­не на­вча­н­ня, то­чні­ше, вдо­ско­на­ле­н­ня. У ме­ре­жі я шу­каю рі­зні но­вин­ки, пов’яза­ні з оброб­кою фо­то­гра­фій, фо­то­шо­пом, а головне — ана­лі­зую ро­бо­ти ви­зна­них уже май­стрів, вчу­ся, ви­прав­ляю свої по­мил­ки.

Пер­шим мо­їм за­мов­ле­н­ням бу­ла ре­пор­та­жна зйом­ка: день на­ро­дже­н­ня п’яти­рі­чних двій­нят. Пів­дня я «но­си­ла­ся» за ни­ми з фо­то­апа­ра­том, аби вло­ви­ти вда­лі ка­дри. Працювати з дітьми — не­ймо­вір­не задоволення. Во­ни без­по­се­ре­дні, емо­цій­ні, їм бай­ду­же, «ди­ви­ться» на них ка­ме­ра чи ні. З до­ро­сли­ми тро­хи скла­дні­ше: пе­ред­усім по­трі­бно зна­йти під­хід до лю­ди­ни, по­ба­чи­ти її суть, а то­ді вже працювати з те­хні­чни­ми де­та­ля­ми.

Ду­ша пра­гну­ла твор­чо­сті. Так, ця про­фе­сія має свої осо­бли­во­сті. Бу­ває, дов­го від­су­тні за­мов­ле­н­ня або ж бра­кує на­тхне­н­ня. Та ко­ли ме­не за­пи­ту­ють, чи не шко­дую я про свій ви­бір, адже, пра­цю­ю­чи бух­гал­те­ром, зав­жди ма­ла ви­со­кий ста­біль­ний за­ро­бі­ток, від­по­від­аю — ні! Са­ме твор­чо­сті пра­гну­ла моя ду­ша! Крім то­го, те­пер я маю біль­ше віль­но­го ча­су для сім’ї, ді­тей, са­мої се­бе. Мо­жли­во, фо­то­гра­фія — це не остан­нє моє за­хо­пле­н­ня. Жи­т­тя змі­ню­є­ться, по­трі­бно змі­ню­ва­ти­ся ра­зом із ним, шу­ка­ти се­бе — це ні­ко­ли не пі­зно!

Окса­на Ка­ли­на

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.