МАРИНА ТА УЛАЙ: ДОВГИЙ ПО­ГЛЯД

Zhinka - - Історії З Життя -

Марина Абра­мо­вич — все­сві­тньо ві­до­ма ху­до­жни­ця, що вміє збу­рю­ва­ти світ сво­ї­ми не­ор­ди­нар­ни­ми пер­фо­ман­са­ми. І чо­ло­ві­ка обрала та­ко­го ж кре­а­тив­но­го та смі­ли­во­го. Уве Лай­спі­нен, який при­брав со­бі псев­до­нім Улай, став її пар­тне­ром не тіль­ки у жит­ті, а й у твор­чо­сті. Де­ся­ток ро­ків во­ни спіль­но готували ви­сту­пи, пе­ре­ва­жно при­свя­че­ні сто­сун­кам. Са­мі ж і ви­ко­ну­ва­ли. Під час пер­фо­ман­су «Смерть се­бе» з’єд­на­ли ро­ти й вди­ха­ли ви­ди­хи одне одно­го, до­ки не за­кін­чив­ся ки­сень і оби­два не впа­ли не­при­том­ни­ми… Ко­хан­ці від­чу­ва­ли та­ку спіль­ність, що вдя­га­лись одна­ко­во й го­во­ри­ли про се­бе як про одну істо­ту з дво­ма го­ло­ва­ми.

Але пер­фо­манс 1988 ро­ку по­ка­зав, що на­віть та­ка єд­ність має кі­нець. Жін­ка та чо­ло­вік ішли на­зу­стріч одне одно­му з про­ти­ле­жних кін­ців Ве­ли­кої ки­тай­ської сті­ни. По­до­лав­ши по 2500 кі­ло­ме­трів, во­ни обійня­ли­ся… Та по­про­ща­лись на­зав­жди.

Про­дов­жу­ва­ло­ся жи­т­тя, про­дов­жу­ва­ла­ся твор­чість. У 2010 ро­ці

у Нью-Йорк­сько­му му­зеї су­ча­сно­го ми­сте­цтва від­бу­вав­ся пер­фо­манс «При­су­тність ху­до­жни­ка». Бу­дья­кий від­ві­ду­вач міг сі­сти нав­про­ти мис­тки­ні та хви­ли­ну ди­ви­ти­ся їй про­сто у ві­чі, усе це фі­ксу­ва­ла ка­ме­ра. Так ми­ну­ло 716 го­дин, про­йшло 1500 лю­дей… Абра­мо­вич ма­ла й важ­чі до­сві­ди — ко­лись во­на до­зво­ли­ла ро­би­ти зі сво­їм ті­лом що зав­го­дно, і під час пер­фо­ман­су «Ритм 0» їй шість го­дин зав­да­ва­ли бо­лю. А тут — тіль­ки по­гля­ди! Але у пер­ший же день про­е­кту нав­про­ти неї сів геть си­вий чо­ло­вік, ні­яко­во ро­зім’яв но­ги й звів на неї очі. Марина гля­ну­ла на Улая — і її що­ка­ми по­ко­ти­ли­ся сльози. Во­ни не ба­чи­ли­ся двад­цять два ро­ки — а те­пер мов­чки про­стя­гли одне одно­му ру­ки.

Істо­рія ма­ла про­дов­же­н­ня, що, зда­ва­ло­ся б, ста­не при­кла­дом то­го, як ре­аль­ність руй­нує ро­ман­ти­чні сю­же­ти. Че­рез п’ять ро­ків Улай по­дав на ко­ли­шню пар­тнер­ку в суд. Ви­яви­ло­ся, що во­на не зав­жди вка­зу­ва­ла йо­го як спів­ав­то­ра їхніх ро­біт та про­пу­ска­ла на­ле­жні йо­му ви­пла­ти. Суд ви­знав Абра­мо­вич вин­ною й зо­бов’язав спла­ти­ти по­зи­ва­че­ві 250 ти­сяч єв­ро.

Але жи­т­тя знов-та­ки про­дов­жу­є­ться. І цей про­за­ї­чний акорд іще не був фі­наль­ним. За якийсь час від­був­ся по­каз пів­го­дин­но­го до­ку­мен­таль­но­го філь­му «Істо­рія Ма­ри­ни Абра­мо­вич і Улая». І ле­ген­дар­на па­ра зно­ву з’яви­ла­ся на пу­блі­ці. Во­ни щи­ро обі­йма­ли­ся й не ви­яв­ля­ли жо­дної не­при­я­зні одне до одно­го. «Ми при­йшли до справ­жньо­го мо­мен­ту істин­но­го ми­ру», — ска­за­ла Марина. Та жи­т­тя три­ває да­лі…

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.