Скар­бни­чка по­рад

Ви­крій­ка, ви­шив­ка, по­бу­то­ві дрі­бни­ці

Zhinka - - Тема Номера - Ва­лен­ти­на Ше­ре­мет.

Ра­нок сві­тив­ся при­ві­тним со­не­чком, з від­чи­не­ної ква­тир­ки до­лі­тав ав­то­мо­біль­ний шум, а з ним упев­не­но зма­гав­ся дзвін­кий ще­бет пта­хів.

Та­ня не спа­ла, во­на про­сто ле­жа­ла і на­со­ло­джу­ва­ла­ся но­вим днем, що смі­ли­во всту­пав у свої за­кон­ні пра­ва.

«Ура, сьо­го­дні ж не­ді­ля! — зга­да­ла з при­єм­ні­стю. — Мо­жна по­ні­жи­тись у ліж­ку і ні­ку­ди не тре­ба по­спі­ша­ти...» На­стрій стрім­ко стри­бнув уго­ру, і ку­па бур­хли­вих ду­мок уже не до­зво­ли­ли дів­чи­ні за­сну­ти. Во­на со­лод­ко по-ко­ша­чо­му по­тя­гну­ла­ся і ми­т­тю ви­ри­ну­ла з-під те­плої ков­дри. На­ки­ну­ла на струн­ке тіло ле­гень­ко­го ха­ла­ти­ка, ве­се­ло по­гля­ну­ла на сво­їх по­друг — су­сі­док по кім­на­ті сту­дент­сько­го гур­то­жи­тку, які мир­но со­бі спа­ли, і ви­йшла з кім­на­ти...

— От див­на якась: у бу­дні те­бе за но­ги по­трі­бно стя­гу­ва­ти з ліж­ка, а сьо­го­дні ска­чеш спо­за­ран­ку, не­на­че ко­за, — бур­ко­ті­ла Со­ня, по­ба­чив­ши у две­рях Те­тя­ну з ча­шкою аро­ма­тної ка­ви.

— Ага, а вве­че­рі те­бе ні­як не вкла­деш спа­ти, — під­хо­пи­ла сон­ним го­ло­сом Лю­да.

— То ви ме­ні за­здри­те, бо я вже ка­вою на­со­ло­джу­юсь, а ви ще й по­вік як слід не роз­ту­ли­ли. А хо­че­те я вам при­го­тую цьо­го чу­до­дій­но­го на­пою і по­дам про­сто у ліж­ка, ні­би ко­ро­лів­нам? Ну ж бо, ко­ри­стуй­те­ся мо­єю до­бро­тою! — щи­ро за­про­по­ну­ва­ла Те­тян­ка й уві­мкну­ла диск улю­бле­но­го гур­ту.

І ось у кім­на­ті по­ча­ла­ся ве­се­ла ран­ко­ва ме­ту­шня…

— Я сьо­го­дні йду в бо­та­ні­чний сад. Уга­дай­те з ким, — Та­ня від­вер­то хва­ли­ла­ся пе­ред по­дру­га­ми.

— Зві­сно з ким — з Ві­кто­ром! — одра­зу від­по­ві­ла Лю­да. — Теж ме­ні ве­ли­кий се­крет, — хми­кну­ла.

— А як же но­вий фільм, тож ми зби­ра­ли­ся ра­зом? — спи­та­ла Со­фій­ка.

— У кі­но сьо­го­дні — без ме­не! Я йду ми­лу­ва­ти­ся кра­со­та­ми природи, бузок он бу­яє пов­ним хо­дом. А, мо­же, то всі ка­га­лом пі­де­мо на­со­ло­джу­ва­ти­ся ве­сною? — пе­ре­пи­та­ла для го­ди­ться Та­ня.

— Та ні, ми усе ж бу­де­мо до­лу­ча­тись до но­ви­нок кі­не­ма­то­гра­фу, —від­по­ві­ли дів­ча­та.

У ви­хі­дний день час за­зви­чай про­сто про­лі­тає, а сьо­го­дні їй зда­ва­ло­ся, що стріл­ка го­дин­ни­ка пов­зе мов че­ре­па­ха.

Те­тя­на ні­ко­ли не ро­би­ла ма­кі­я­жу, якщо не йшла на па­ри. А сьо­го­дні ледь тор­кну­ла­ся щі­то­чкою вій, тро­хи від­ті­ни­ла бли­ском ву­ста — кра­су­ня! На­дя­гла но­ву су­кню і за­до­во­ле­но по­гля­ну­ла на се­бе у дзер­ка­ло.

До зу­стрі­чі за­ли­ши­ло­ся хви­лин со­рок, а їй уже кор­ті­ло по­ба­чи­ти­ся з Ві­кто­ром. Са­ма не ро­зумі­ла, з чо­го та­ка не­тер­пля­чка: чи то по­спі­ша­ла по­хи­зу­ва­ти­ся пе­ред ним у всій кра­сі, чи, мо­же, справ­ді ску­чи­ла. Вско­чи­ла у бо­со­ніж­ки, взя­ла су­мо­чку, при­ві­тно ма­хну­ла по­друж­кам «до по­ба­че­н­ня» і на­че ве­сня­на пта­ха ви­пур­хну­ла з кім­на­ти.

Спу­стив­шись на пер­ший по­верх, аж зав­мер­ла від не­спо­ді­ван­ки — по­ба­чи­ла Ві­кто­ра. Хло­пець си­дів у хо­лі і ди­вив­ся якусь пе­ре­да­чу по те­ле­ві­зо­ру, час від ча­су по­гля­да­ю­чи на го­дин­ник. Та­ня зна­ла, що Ві­тя зав­жди при­хо­дить на по­ба­че­н­ня ра­ні­ше до­мов­ле­но­го ча­су і що­ра­зу дов­гень­ко че­кає на неї. Зви­чай­но, це ті­ши­ло її са­мо­люб­ство. І хо­ча во­на бу­ла впев­не­на, що сьо­го­дні са­ма че­ка­ти­ме на ньо­го — усе ви­йшло, як і зав­жди. Во­ни ве­се­ло при­ві­та­ли­ся й одра­зу ж по­пря­му­ва­ли на тро­лей­бу­сну зу­пин­ку. Те­тян­ка по­мі­ти­ла, як хло­пець зра­дів зу­стрі­чі, як на­ма­гав­ся при­бор­ка­ти свою схви­льо­ва­ність. І якийсь не­зна­ний до­те­пер те­плий по­дих тор­кнув­ся її гру­дей…

День ви­дав­ся чу­до­вий. У бо­та­ні­чно­му са­ду, на­че у раю зем­но­му, все па­хло і цві­ло. По­ві­тря та­ке п’ян­ке, гу­сте й на­си­че­не, що йо­го аж ні­би до­во­ди­ло­ся ков­та­ти. Та­ня з Ві­кто­ром гу­ля­ли але­я­ми са­ду, без­упин­но го­во­ри­ли про рі­зне і ми­лу­ва­ли­ся кра­сою дов­ко­ла. Аж якось зов­сім зне­на­цька по­ча­ло гри­мі­ти, не­смі­ли­вий лег­кий ві­те­рець по­силь­ні­шав і вмить пу­стив­ся дощ — справ­жній ве­сня­ний, ря­сний і те­плий.

Хло­пець з дів­чи­ною по­спі­ши­ли схо­ва­ти­ся під роз­кі­шни­ми ві­та­ми кві­ту­чо­го бі­ло­го буз­ку. Однак ця схо­ван­ка не вря­ту­ва­ла їх від зли­ви — во­ни змо­кли до ни­тки. Ві­ктор тур­бо­тли­во при­кри­вав ру­ка­ми го­ло­ву Те­тя­ни, а во­на, зво­ру­ше­на цим же­стом, упер­ше са­ма ні­жно при­гор­ну­ла­ся до ньо­го. Їхні сер­ця, зда­ва­ло­ся, так сту­го­ні­ли, що за­глу­ша­ли гур­кіт гро­му.

— Я ко­хаю те­бе, — не­смі­ли­во про­мо­вив Ві­тя.

Дів­чи­на ні­чо­го не від­по­ві­ла… Та­ня ще не усві­до­ми­ла, ще не впев­ни­ла­ся, яке то по­чу­т­тя вже осе­ли­ло­ся у її схви­льо­ва­но­му сер­ці.

Бай­ду­же, що на­мо­кло но­ві­сінь­ке пла­т­тя, що у бо­со­ніж­ки на­бра­ло­ся бру­ду, а по що­ках кра­пли­на­ми сті­кає туш…

Їй бу­ло те­пло і за­ти­шно, во­на бу­ла та­ка ща­сли­ва, і кві­ту­чий бузок, уже до­бря­че на­по­є­ний до­щем, до­слу­хав­ся до її по­чут­тів…

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.