ІСТОРІЯ З ЖИТТЯ

ПА­ТРО­НА­ТНІ ВИ­ХО­ВА­ТЕ­ЛІ З БРОВАРІВ СЬО­ГО­ДНІ ОПІКУЮТЬСЯ ТРЬОМА МАЛЮКАМИ І СТВЕРДЖУЮТЬ, ЩО БЕЗ ПОВНОЇ ПІД­ТРИМ­КИ ОДИН ОДНО­ГО НЕ НАВАЖИЛИСЯ Б НА ТА­КУ ВІДПОВІДАЛЬНУ РОЛЬ…

Zhinka - - Жінка - З ме­тою до­три­ма­н­ня кон­фі­ден­цій­но­сті іме­на ді­тей у ма­те­рі­а­лі змі­не­но.

Ро­ди­на на­про­кат, або чо­му чу­жих ді­тей не бу­ває...

Ма­лю­ки ві­та­ю­ться, по-ди­тя­чо­му щи­ро усмі­ха­ю­ться і, на­ма­га­ю­чись на­слі­ду­ва­ти до­ро­слих, по­ва­жно (а від то­го ку­ме­дно) про­стя­га­ють ру­чку для ру­ко­сти­ска­н­ня. Во­ни тут уже при­зви­ча­ї­лись — за пів­ро­ку для Сві­тлан­ки і Сер­гій­ка цей бу­ди­нок став май­же рі­дним. Во­ни ра­до ве­дуть го­стей до ди­тя­чої кім­на­ти, по­ка­зу­ють свої ігра­шки і фо­то­гра­фії. «Зва­жай­те, що у дів­чин­ки скар­ла­ти­на. Ві­зьміть ма­ску, щоб не за­ра­зи­тись», — гу­кає вслід па­тро­на­тна ма­ма Окса­на, але за ди­тя­чим ще­бе­та­н­ням її го­ло­су вже не чу­ти. Тре­тій, На­зар­чик, більш стри­ма­ний і обе­ре­жний — він у но­вій ро­ди­ні ли­ше два мі­ся­ці, але із ля­кли­во­го, агре­сив­но­го їжа­чка уже встиг пе­ре­тво­ри­тись на зви­чай­но­го ве­се­ло­го хло­пчи­ка. Ді­ти тут у без­пе­ці, на­го­до­ва­ні, до­гля­ну­ті, охай­ні. Однак це тіль­ки їх тим­ча­со­вий при­хи­сток. Во­ни че­ка­ють, по­ки «пе­ре­ви­хо­ва­є­ться» ма­ма.

Че­рез 9 мі­ся­ців... з’яви­лась ди­ти­на

Окса­на За­ри­цька за фа­хом ма­ши­ніст-сте­но­граф, дов­гий час пра­цю­ва­ла опе­ра­то­ром комп’ютер­но­го на­бо­ру, ви­хо­ва­ла донь­ку, ко­тра те­пер жи­ве за кор­до­ном. Пі­зні­ше по­бра­лась із Ми­ко­лою Іва­но­ви­чем, який та­кож має до­ро­слих ді­тей і ону­ків. І як­би хтось їм ска­зав, що во­ни зно­ву ви­хо­ву­ва­ти­муть ма­ле­чу, — не по­ві­ри­ли б. Але на пев­но­му ета­пі сво­го життя Окса­на Ми­хай­лів­на пра­цю­ва­ла по­мі­чни­цею у СОС-Ди­тя­чо­му мі­сте­чку, де про­жи­ва­ють ді­ти, по­збав­ле­ні ба­тьків­ської опі­ки (жур- нал «Жін­ка» пи­сав про СОС-мі­сте­чко у ли­пні 2016 ро­ку). А ко­ли ді­зна­лась, що місцева влада шу­кає кандидатів на ство­ре­н­ня но­вої па­тро­на­тної ро­ди­ни у Бро­ва­рах, озву­чи­ла цю про­по­зи­цію чо­ло­ві­ко­ві.

«Про­цес під­го­тов­ки і на­вча­н­ня був до­во­лі три­ва­лим, — зга­дує жін­ка. — Збір до­ку­мен­тів, тре­нін­ги. У якийсь мо­мент чо­ло­вік на­віть хо­тів від­мо­ви­тись від ці­єї ідеї, але ми про­йшли усі не­об­хі­дні про­це­ду­ри, і че­рез 9 мі­ся­ців, що ду­же сим­во­лі­чно, у на­шо­му до­мі з’яви­ли­ся пер­ші ді­ти».

Най­важ­че на­ла­го­ди­ти пер­ший кон­такт з ма­ле­чею. Во­ни пла­чуть, су­му­ють, не про­сто зви­ка­ють до но­вих пра­вил. Мо­жуть по­тре­бу­ва­ти до­по­мо­ги пси­хо­ло­га або ме­ди­чно­го лі­ку­ва­н­ня. Усе це те­пер по­кла­да­є­ться на патронатних ба­тьків.

І Бро­вар­ський мі­ський центр со­ці­аль­них служб для сім’ї, ді­тей та мо­ло­ді, і мі­ська Слу­жба у спра­вах ді­тей та сім’ї зав­жди готові на­да­ти під­трим­ку па­тро­на­тним ви­хо­ва­те­лям, а от, що по­ка­зо­во, ото­чу­ю­чі — зна­йо­мі, су­сі­ди — не зав­жди став­ля­ться з ро­зу­мі­н­ням. Біль­шість ди­ву­ю­ться: що за див­ну ро­бо­ту обра­ла со­бі Окса­на Ми­хай­лів­на, для чо­го їй і її чо­ло­ві­ко­ві чу­жі ді­ти? Де­хто на­віть на­сто­ро­же­но спри­ймає та­ку ро­ди­ну.

Ді­ти го­рою один за одно­го

Пер­шо­кла­сни­цю Сві­тла­ну і її мо­лод­шо­го бра­ти­ка п’яти­рі­чно­го Сер­гій­ка до Окса­ни Ми­хай­лів­ни і Ми­ко­ли Іва­но­ви­ча при­ве­зли про­сто зі шко­ли. Історія цих ді­тей ба­наль­на і стра­шна одно­ча­сно — їх за­бра­ли у нар­ко­за­ле­жної ма­ми (жін­ка, до ре­чі, має ви­щу осві­ту, і мо­гла б бу­ти до­во­лі успі­шною). На ща­стя, ма­лю­ки не бу­ли по­ки­ну­ті на­при­зво­ля­ще, у си­лу сво­їх мо­жли­во­стей ни­ми опі­ку­ва­лись ба­бу­сі. Однак зре­штою со­ці­аль­ні слу­жби та­ки зму­ше­ні бу­ли під­ня­ти пи­та­н­ня про ви­лу­че­н­ня ді­тей із сім’ї.

«Для ді­тей це ве­ли­кий стрес, — роз­по­від­ає Окса­на Ми­хай­лів­на. — Че­рез про­бле­ми зі здоров’ям хло­пчик до са­до­чка по­ки що не хо­дить, ми за­йма­є­мо­ся вдо­ма. А от дів­чин­ку до­ве­лось пе­ре­ве­сти до ін­шої шко­ли». За шість мі­ся­ців, що ді­ти пе­ре­бу­ва­ють у ро­ди­ні За­ри­цької, Сві­тла­на на­здо­гна­ла на­вчаль­ну про­гра­му, чи­тає, пи­ше, ра­хує, хо­ча спо­ча­тку ди­ти­на на­ві­дріз від­мов­ля­ла­ся сі­да­ти за уро­ки. «Ба­га­то пра­ці вкла­де­но. Шко­да бу­де, якщо усе це ви­яви­ться мар­ним, якщо з ди-

ти­ною у подаль­шо­му не бу­дуть за­йма­тись», — до­дає Ми­ко­ла Іва­но­вич.

Ці ді­ти ду­же лю­блять один одно­го. Якщо ку­пу­ють щось Сер­гій­ко­ві, він не­о­дмін­но за­пи­тає: «А се­стри­чці?». Сві­тлан­ка так са­мо усі го­стин­ці роз­ді­лить із бра­ти­ком. Ді­ти ла­гі­дні, ні­жні, по­тре­бу­ють ро­дин­но­го те­пла, три­ма­ти їх на від­ста­ні важ­ко. Вда­ва­но су­во­рий Ми­ко­ла Іва­но­вич при­гор­тає хло­пчи­ка: «Нам не мо­жна зви­ка­ти один до одно­го. Ді­ти та­кож зна­ють, що во­ни тут ли­ше тим­ча­со­во. Але як йо­го мо­жна не обі­йма­ти, та­ко­го ма­лень­ко­го?».

Сер­гій­ко вже на­віть по­обі­цяв: «Тьо­тю Окса­но, пі­сля по­вер­не­н­ня до­до­му ми бу­де­мо до вас на­ві­ду­ва­тись». Але най­за­по­ві­тні­шою мрі­єю цих ді­ток за­ли­ша­є­ться по­вер­не­н­ня до рі­дних.

На­си­л­ля в ро­ди­ні трав­мує ди­тя­чу пси­хі­ку

У ма­ми На­зар­чи­ка про­бле­ми з ал­ко­го­лем. До то­го ж, ди­ти­на три­ва­лий час бу­ла свід­ком на­силь­ства в сім’ї. Хло­пчик був на­стіль­ки за­мкну­тим, що на­віть не пла­кав. Він ще до­шко­ля­рик, але пі­сля роз­мі­ще­н­ня у па­тро­на­тну ро­ди­ну на­ма­гав­ся якнай­біль­ше до­шку­ли­ти но­вим ви­хо­ва­те­лям. Те­пер зі­зна­є­ться: спе­ці­аль­но йшов на­пе­ре­кір у всьо­му, аби від ньо­го від­мо­ви­лись і якнай­швид­ше по­вер­ну­ли на­зад, до­до­му. Сьо­го­дні він чі­тко знає по­ря­док у цьо­му до­мі, при­три­му­є­ться ре­жи­му дня і на­віть го­то­вий ста­ти по­мі­чни­ком.

Зай­ве го­во­ри­ти, що ма­люк отри­мав важ­ку пси­хо­ло­гі­чну трав­му, але у здо­ро­вій до­ма­шній атмо­сфе­рі він по­тро­ху огов­ту­є­ться і все біль­ше на­га­дує без­тур­бо­тно­го ши­бе­ни­ка, а не озло­бле­но­го ху­лі­га­на.

До­ма­шніх обов’яз­ків окрім на­вча­н­ня ді­тла­хи тут не ма­ють. Але якщо Сві­тла­на ви­яв­ляє ба­жа­н­ня про­тер­ти пи­лю­ку, то Окса­на Ми­хай­лів­на ра­до за­охо­чує дів­чин­ку, а ви­прав­ляє її огрі­хи вже то­ді, ко­ли ма­ла цьо­го не ба­чить. Хло­пці ж лю­блять про­во­ди­ти час у чо­ло­ві­чій ком­па­нії. «Вчо­ра я чи не увесь день май­стру­вав у га­ра­жі, і хло­пці бі­ля ме­не. Вве­че­рі пі­шов ко­си­ти тра­ву — і во­ни за мною на го­род, — смі­є­ться Ми­ко­ла Іва­но­вич. — Окса­на вже сва­ри­ться на ме­не: ді­тям час ве­че­ря­ти. А во­ни і їсти не хо­чуть йти, не від­хо­дять».

За­по­ру­ка успі­ху — тер­пі­н­ня і до­три­ма­н­ня пра­вил

«Як­би не під­трим­ка чо­ло­ві­ка — на­вряд чи впо­ра­ла­ся б, — зі­зна­є­ться па­ні За­ри­цька. — Ра­ди­мось весь час, за­спо­ко­ю­є­мо один одно­го». Та й без чо­ло­ві­чо­го су­во­ро­го по­гля­ду, во­че­видь, ви­хо­ва­н­ня та­ких не­про­стих ді­тей да­ва­ло­ся б зна­чно важ­че. Пе­ред цим тут жив тим­ча­со­во ви­лу­че­ний із ро­ди­ни 16-рі­чний Ро­ман — лю­ди­на фа­кти­чно до­ро­сла, сфор­мо­ва­на, впли­ну­ти і про­кон­тро­лю­ва­ти її вже вкрай важ­ко. Ні до на­вча­н­ня не зму­сиш, ні вдо­ма не втри­ма­єш. Однак Ми­ко­лу Іва­но­ви­ча слу­хав­ся: якщо той зве­лів по­вер­ну­тись до­до­му до 21.00, то йти на­пе­ре­кір не на­ва­жу­вав­ся.

«Пра­ви­ла і роз­по­ря­док дня ду­же до­по­ма­га­ють виховному про­це­су, — по­яснює Окса­на Ми­хай­лів­на. — Со­ло­до­щі — пі­сля обі­ду, ден­ний сон — обов’яз­ко­вий, уро­ки — без ва­рі­ан­тів, бій­кам — та­бу».

Рі­дні ма­ють право пе­рі­о­ди­чно зу­стрі­ча­тись із ді­тьми, по­ки ті жи­вуть окре­мо. І вже пі­сля та­ких від­ві­дин вга­му­ва­ти роз­бур­ха­ні емо­ції ма­лю­ків ду­же не­про­сто. Хоч во­ни, не по ро­ках до­ро­слі, і ро­зу­мі­ють: но­вий дім без­пе­чні­ший. Але ду­же че­ка­ють і ві­рять, що ма­ма ви­пра­ви­ться.

«Моя ма­ма біль­ше не нап’ється го­ріл­ки! Не нап’ється! Ма­ма хо­ро­ша», — усе твер­дить На­зар­чик, щем­ко і до­вір­ли­во за­зи­ра­ю­чи в очі. І Окса­на Ми­хай­лів­на ствер­дно ки­ває, за­спо­ко­ю­ю­чи ма­ло­го. А са­ма зга­дує, як для ді­тей ще не­дав­но чи не най­біль­ши­ми ла­со­ща­ми бу­ла со­лод­ка гар­бу­зо­ва ка­ша з мо­ло­ком, що її що­дня про­си­ли го­ту­ва­ти ма­лі. Як во­ни ди­ву­ва­ли­ся но­во­му одя­гу і міс­тким па­кун­кам із про­ду­кта­ми, які при­во­зить з ма­га­зи­ну Ми­ко­ла Іва­но­вич. І як во­ни до­сі не­до­вір­ли­во, але що­ра­зу впев­не­ні­ше за­пи­ту­ють: «Усе це справ­ді для нас?».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.