НОВЕЛА ПРО КАРТИНУ

Zhinka - - Жінка - Лю­бов Ан­дрі­єв­ська Жін­ці по­до­ба­ти­ся чо­ло­ві­кам — це ж при­ро­дно... А да­лі — ко­жен сам со­бі ви­рі­шує та га­дає. Але, нам зда­є­ться, ге­ро­ї­ня ці­єї лег­кої лі­тньої істо­рії вчи­ни­ла вір­но. Та й ро­ман­ти­ка по­вер­ну­ла­ся!

—До­брий день, па­ні Оле­ксан­дро! — гу­кнув че­рез пар­кан су­сід.

— Яка я вам па­ні, не на­зи­вай­те ме­не так, — сер­ди­то від­по­ві­ла Шу­ра. — Ві­зьміть молоко і про­шу: не на­зи­вай­те ме­не па­нею. — Во­на по­да­ла йо­му че­рез пар­кан ба­но­чку із ще те­плим мо­ло­ком, яке су­сід одра­зу ж від­пив, на­ма­лю­вав­ши со­бі бі­лень­ку сму­же­чку під но­сом.

Жін­ка по­вер­ну­ла­ся в бу­ди­нок, ста­ла пе­ред дзер­ка­лом.

«Па­ні Оле­ксан­дро, па­ні... — ні­би на­смі­ха­є­ться. Оле­ксан­дро...» — для всіх во­на зав­жди бу­ла Шур­кою. — І чо­го йо­му від ме­не тре­ба? Го­во­ри­ла ж, що за­мі­жня, а він усе па­ні та па­ні»...

Бла­ки­тні стри­во­же­ні очі, сві­тле во­лос­ся і бі­ле-бі­ле без кро­вин­ки облич­чя, ні­би до ньо­го ні­ко­ли не тор­ка­ли­ся па­лю­чі про­ме­ні сон­ця, від­би­ли­ся в дзер­ка­лі. Ро­ки бу­ли ми­ло­сер­дни­ми до неї, у свої со­рок п’ять во­на ма­ла ви­гляд стар­шої се­стри сво­єї донь­ки.

Цей су­сід з’явив­ся ра­пто­во, ку­пив у їхньо­му се­лі бу­ди­нок, та­ку со­бі лі­тню да­чу, бо в Ки­є­ві у спе­ку важ­ко, а тут рі­чка по­ряд, ліс, молоко те­пле з пін­кою. Ка­жуть, він ху­до­жник. Шу­ра не ба­чи­ла ні йо­го кар­тин, ні як він ма­лює.

— Шу­ро­чко! Де ви? — по­чу­ла го­лос су­сі­да.

«Ну й на­бри­дли­вий! Чи він ду­має, що в ме­не не­має ін­шої ро­бо­ти, окрім як йо­го роз­ва­жа­ти?»

Шу­ра пі­ді­йшла до пар­ка­ну. Во­ло­ди­мир Іва­но­вич, так зва­ти су­сі­да, три­мав не­ве­ли­чку та­цю, на якій гір­кою кра­су­ва­ли­ся су­ни­ці.

— По­ди­ві­ться, яка кра­са! Я три­маю ве­ли­кі кра­пли­ни сон­ця, ні, — ко­ра­лі! А за­пах який! Аж у го­ло­ві па­мо­ро­чи­ться. При­го­щай­те­ся: у Ки­є­ві на ба­за­рі та­ких не ку­пиш. Не ві­ри­ться, що во­на ось тут ви­ро­сла — зда­є­ться кра­си­вою бу­та­фо­рі­єю. Хо­че­те я по­да­рую вам коралове на­ми­сто? — різ­ко пе­ре­ки­нув­ся на ін­шу те­му.

— Ні, ні ! Ви що, для чо­го ме­ні ва­ші по­да­рун­ки? — зля­ка­но за­ма­ха­ла ру­ка­ми Шу­ра.

— Ви на ме­не обра­зи­ли­ся? Шу­ро­чко, ви та­ка тен­ді­тна, гра­цій­на, справ­жня па­ні. Чо­му ви се­бе не жа­лі­є­те, не по­ва­жа­є­те, не лю­би­те? Ко­ро­ва в го­спо­дар­стві — то до­бре, але ж вам важ­ко бі­ля неї, ба­чу чо­ло­вік не ду­же до­по­ма­гає. Ви, мо­же, й сі­но са­мі ко­си­те?

Та Шу­ра по­дя­ку­ва­ла за су­ни­ці і, ні­чо­го не від­по­вів­ши, пі­шла до ха­ти. Ще бра­ку­ва­ло, аби чо­ло­вік по­ба­чив їх ра­зом та кло­по­ту на­ро­бив. До­ма­шні тур­бо­ти, гряд­ки за­би­ра­ли весь віль­ний час. Із су­сі­дом май­же не ба­чи­ли­ся. Во­на вста­ва­ла до схід сон­ця, до­їла ко­ро­ву і від­но­си­ла су­сі­ду молоко, ста­ви­ла на стіл, що при­хи­стив­ся під ста­рою гру­шею.

«Ці­ка­во, чим він за­йма­є­ться, що не ви­дно ці­ли­ми дня­ми. І скіль­ки йо­му ро­ків? На ста­ту­ру по­гля­неш, мов під ші­ст­де­сят, а го­лос і сміх дзвін­кі не­мов ще й п’ят­де­ся­ти не­має», — га­да­ла Шу­ра. Те­пер хоч би чим во­на за­йма­ла­ся, а дум­ки про су­сі­да впер­то не йшли з го­ло­ви.

«...Ле­ти в мій сад, го­луб­ко...» — по­чу­ла жін­ка за пар­ка­ном зна­йо­му пі­сню. Во­на при­ту­ли­ла­ся до шпа­рин­ки і за­гля­ну­ла у двір. Су­сід з ве­ли­ким бу­ке­том лі­со­вих кві­тів сто­яв на по­ро­зі сво­го бу­дин­ку, спів­ав і по­гля­дав на Шу­ри­не по­двір’я. На якусь мить їй зда­ло­ся, що їхні по­гля­ди зу­стрі­ли­ся. Її ні­би жа­ром об­си­па­ло — і во­на, від­са­хнув­шись від пар­ка­ну, ма­ло не впа­ла в обійми сво­го чо­ло­ві­ка, який не­чу­тно пі­ді­йшов збо­ку. — Ти що, за су­сі­дом під­гля­да­єш? Оце так па­ні! Шу­ро­чко, за чу­жи­ми чо­ло­ві­ка­ми не мо­жна під­гля­да­ти, — за­смі­яв­ся чо­ло­вік і пі­шов у сво­їх спра­вах.

Від не­спо­ді­ван­ки во­на вкля­кла на мі­сці. Звід­ки він знає про їхні роз­мо­ви? І Шу­ро­чкою її тіль­ки в юно­сті на­зи­вав. Кіль­ка днів жін­ка хо­ди­ла на­сто­ро­же­ною, та, зда­є­ться, ми­ну­ло­ся: чо­ло­вік її не сва­рив і ні­би й за­був­ся, що ба­чив. Ча­сті­ше Шу­ро­чкою став на­зи­ва­ти.

Швид­ко лі­то до­го­рі­ло, у по­ві­трі від­чу­ва­ла­ся ні­чна прохо­ло­да і тер­пкі за­па­хи айстр і хри­зан­тем, яки­ми ви­хва­ляв­ся ве­ре­сень.

Шу­ра, як зав­жди, при­не­сла су­сі­до­ві молоко, по­ста­ви­ла на стіл. Що це? На неї ди­ви­ла­ся бі­ло­ли­ця з во­ло­шко­ви­ми очи­ма жін­ка, при­пу­хлі ву­ста тро­хи усмі­ха­ли­ся. На шиї ра­зок чер­во­но­го на­ми­ста… Шу­ра тор­кну­ла­ся сво­єї шиї — ні це не дзер­ка­ло...

«Бач, він та­ки ху­до­жник. Нев­же я та­ка гар­на?» — пі­ді­йшла ближ­че і взя­ла в ру­ки картину. Про­чи­та­ла вни­зу на­пис : «Я да­рую Вам, па­ні Шу­ро­чко, коралове на­ми­сто».

Су­сід по­їхав до сво­го Ки­є­ва, а во­на хо­ва­ла по за­ку­тках порт­рет, бо­я­чись чо­ло­ві­ка. Хто­зна, як він зре­а­гує на це, чи не при­рев­нує? Та одно­го дня по­ба­чи­ла да­ро­ва­ну картину на сті­ні.

— Я ду­мав, він тіль­ки го­во­рить гар­но, а, бач, ще й ма­лю­ва­ти вміє, — гля­нув на Шу­ру чо­ло­вік.— А ти справ­жня кра­су­ня! І чо­му ти не чу­жа жін­ка? — за­смі­яв­ся, обі­йма­ю­чи дру­жи­ну.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.