ЗІРКА

«Ду­шу лі­кує пісня»

Zhinka - - Тема Номера -

Про фор­му­лу успі­ху та се­кре­ти ща­стя укра­їн­ської спів­а­чки Ка­те­ри­ни Бу­жин­ської

ЇЇ СПІВОЧИЙ ПУТЬ ПО­ЧАВ­СЯ ЩЕ В ОДИНАДЦЯТЬ РО­КІВ. НА КОНКУРСІ «НЕ­ВІ­ДО­МІ ГОЛОСИ» ДІВЧИНА ВИСТУПАЛА БЕЗ СЦЕНІЧНОГО КОСТЮМУ ТА ФОНОГРАМИ, АЛЕ ОДНАК ПЕРЕМОГЛА. БО ВО­НА

ЗАВ­ЖДИ СПІВАЄ СЕРЦЕМ.

Та­лант, по­стій­на пра­ця і щи­рі емо­ції — ось фор­му­ла успі­ху укра­їн­ської на­ро­дної ар­тис­тки Ка­те­ри­ни Бу­жин­ської. А про ща­стя ко­ха­ної жін­ки й мо­ло­дої ма­ми трьох ча­рів­них ма­лю­ків — окре­ма роз­мо­ва…

Ж.: Ка­те­ри­но, ни­ні ви з ро­ди­ною жи­ве­те у Бол­га­рії. Як ча­сто бу­ва­є­те в Укра­ї­ні і за чим най­біль­ше су­му­є­те?

К. Б.: Ду­же скла­дно жи­ти на дві кра­ї­ни, ко­жно­го ти­жня я ле­чу до Укра­ї­ни і нав­па­ки. У Бол­га­рії су­мую за рі­дним кра­єм та гля­да­чем, в Укра­ї­ні — за ро­ди­ною. Ні­ко­го не мо­жу за­ли­ши­ти без ува­ги, то­му на­ма­га­ю­ся ма­кси­маль­но ви­ко­ри­ста­ти свій час в обох кра­ї­нах. Ж.: По­ді­лі­ться, які мо­мен­ти бу­ли ви­зна­чаль­ни­ми у ва­шій кар’єрі?

К. Б.: Ко­жен мій крок до до­ся­гне­н­ня ме­ти є ви­зна­чаль­ним та ва­жли­вим, і за ко­жною пе­ре­мо­гою — важ­ка пра­ця та пе­ре­по­ни. Не­що­дав­но ді­зна­ла­ся, що мою пі­сню «Як у нас на Укра­ї­ні» за­ван­та­же­но в Ін­тер­не­ті близь­ко 460 міль­йо­нів ра­зів, а пісня «Укра­ї­на — це ми» здо­бу­ла все­сві­тню по­пу­ляр­ність, адже са­ме на цю ком­по­зи­цію був зро­бле­ний фле­шмоб, який об’єд­нав три­над­цять кра­їн сві­ту. Я ра­дію ко­жно­му ре­зуль­та­ту, але най­біль­ше до­ро­жу са­ме лю­бов’ю сво­їх слу­ха­чів. Ж.: Як вва­жа­є­те, та­лант — це осо­бли­вий дар чи ре­зуль­тат на­по­ле­гли­вої пра­ці?

К. Б.: У мо­є­му ви­пад­ку — пра­ця, по­мно­же­на на те, що да­ро­ва­но Бо­гом. На кон­кур­сах і фе­сти­ва­лях ме­ні що­ра­зу до­во­ди­ло­ся ди­ву­ва­ти: з ко­жним ви­сту­пом по­трі­бно бу­ти но­вою, аби вра­зи­ти гля­да­ча і за­пам’ята­ти­ся жу­рі. Ве­ли­че­зне ща­стя для ар­ти­ста, ви­хо­дя­чи на сце­ну, ба­чи­ти пов­ний зал, чу­ти опле­ски й ви­гу­ки: «Бра­во», «На біс». Ме­ні що­дня при­хо­дять со­тні по­ві­дом­лень з про­ха­н­ня­ми да­ти кон­церт у то­му чи ін­шо­му мі­сті, пи­та­ють, ко­ли ви­йде но­ва пісня чи кліп, пи­шуть те­плі сло­ва й за­си­па­ють ком­плі­мен­та­ми. Моя ди­тя­ча мрія ста­ти спів­а­чкою здій­сни­ла­ся! І я до­кла­ла до цьо­го ма­кси­мум зу­силь і ві­ри. То­му мрій­те і впев­не­но до­ся­гай­те вер­шин, ро­біть усе для то­го, аби вті­ли­ти свою мрію.

Ж.: Ви ба­га­то за­йма­є­те­ся во­лон­тер­ською ді­яль­ні­стю та бла­го­чин­ні­стю. Яку ме­ту ста­ви­те пе­ред со­бою?

К. Б.: Моє по­кли­ка­н­ня — да­ру­ва­ти лю­дям ра­дість, хо­ча б на мить да­ти змо­гу ко­жно­му по­чу­ва­ти­ся ща­сли­вим. Ду­шу лі­кує пісня, то­му мої пі­сні до­сить емо­цій­ні та гли­бо­кі. Так, осо­бли­ва пісня­при­свя­та укра­їн­ським бій­цям «Сол­дат Укра­ї­ни» на­ро­ди­ла­ся пі­сля від­ві­ду­ва­н­ня вій­сько­во­го шпи­та­лю, де лі­ку­вав­ся мій одно­кла­сник Сер­гій Ко­зак. Йо­го я по­ба­чи­ла ви­пад­ко­во. Хло­пець, який зав­жди від­гу­кне­ться і при­йде на до­по­мо­гу, смі­ли­вий і ве­се­лий, ле­жав при­ку­тий до ліж­ка. Див­ля­чись на ньо­го та ін­ших по­ра­не­них хло­пців, я не мо­гла стри­ма­ти сліз, а їхні очі бу­ли спов­не­ні ві­рою й опти­мі­змом. Во­ни ме­ні го­во­ри­ли: «Не плач, по­смі­хни­ся і по­вір у пе­ре­мо­гу так, як ві­ри­мо ми! І ми обов’яз­ко­во пе­ре­мо­же­мо!» У ту ніч ме­ні на­сни­ла­ся пісня, ні­би пев­ний ме­седж з не­бес. Зав­жди ви­ко­ную її з бо­лем і во­дно­час ві­рою за на­ших ба­тьків, чо­ло­ві­ків, юна­ків. Аби во­ни зна­ли, що ми пи­ша­є­мо­ся ни­ми і че­ка­є­мо їх жи­ви­ми та здо­ро­ви­ми! І мо­ли­мо­ся за них! Цю пі­сню по­чу­ли в ін­ших кра­ї­нах під час мо­го бла­го­дій­но­го ту­ру «Укра­їн­ці в Єв­ро­пі». То­ді ми з чо­ло­ві­ком при­ве­зли 15 тонн гу­ма­ні­тар­ної до­по­мо­ги: одяг, про­ду­кти хар­чу­ва­н­ня та гі­гі­є­ни, кан­це­ля­рію, — і усе пе­ре­да­ли укра­їн­ським бій­цям.

Ж.: Мі­жна­ро­дний со­ці­аль­ний про­ект «Діти за мир у всьо­му сві­ті» ви­зна­ли на­ймас­шта­бні­шим у сві­ті. Як ви до­мо­гли­ся, аби укра­їн-

ська пісня про­зву­ча­ла у Ва­ти­ка­ні, Єв­ро­пар­ла­мен­ті, штаб-квар­ти­рі НАТО та ін­ших по­ва­жних між­на­ро­дних ін­сти­ту­ці­ях?

К. Б.: Цей про­ект — гор­дість на­шо­го бла­го­дій­но­го фон­ду «Чи­сті серцем». І над йо­го ре­а­лі­за­ці­єю пра­цю­ва­ла ве­ли­ка ко­ман­да, на­ди­ха­ю­чись ди­тя­чи­ми по­смі­шка­ми. Окре­му по­дя­ку хо­чу ви­сло­ви­ти по­че­сно­му кон­су­лу Угор­щи­ни в Іва­но-Фран­ків­ській обла­сті Ва­си­лю Ви­ши­ва­ню­ку.

Гімн про­е­кту «Діти за мир у всьо­му сві­ті» дій­сно по­чу­ли в 35 кра­ї­нах, і це ве­ли­ка ра­дість, що укра­їн­ська пісня єднає серця та стає дже­ре­лом кон­со­лі­да­ції.

Ж.: Ва­ші со­ці­аль­ні та бла­го­дій­ні про­е­кти ча­сто орі­єн­то­ва­ні на під­трим­ку і до­по­мо­гу ді­тям. Але ви й са­мі не­дав­но ста­ли ма­мою вдру­ге. Чи ви­ста­чає ча­су й ува­ги для сво­їх ма­лю­ків?

К. Б.: Ще при на­дії я зна­ла, що ма­ти­му кіль­ка мі­ся­ців пов­но­цін­ної де­кре­тної від­пус­тки. Ме­ні не хо­ті­ло­ся роз­лу­ча­ти­ся з ма­лю­ка­ми (у гру­дні 2016-го Катерина на­ро­ди­ла двій­ню — Дми­тра і Ка­те­ри­ну, ред.), скла­дно бу­ло ко­мусь їх до­ві­ри­ти, і на пев­ний час я з го­ло­вою по­ри­ну­ла у ма­те­рин­ські тур­бо­ти й кло­по­ти. Я ста­ла шу­ка­ти ня­ню, ко­ли ді­тки під­ро­сли. Да­ва­ла­ся взна­ки вто­ма, без­сон­ні но­чі, та й щіль­ний га­строль­ний гра­фік на­га­ду­вав про швид­ке по­вер­не­н­ня до актив­ної твор­чої ді­яль­но­сті. І, до то­го ж, ме­ні до­по­ма­га­ли рі­дні. Я спо­кій­но мо­гла ви­їха­ти на кон­церт або зйом­ку, за­ли­шив­ши ді­тей на ба­бу­сю і нянь.

Ж.: Дру­гий до­свід ма­те­рин­ства спри­йма­є­ться так са­мо емо­цій­но, як і пер­ший?

К. Б.: Усе, що від­чу­ває жін­ка під час ва­гі­тно­сті та на­ро­дже­н­ня ди­ти­ни, не­мо­жли­во опи­са­ти сло­ва­ми. Це зав­жди не­ймо­вір­ні від­чу­т­тя та без­ме­жне ща­стя. Про свою ва­гі­тність я ді­зна­ла­ся в Іта­лії, де ми са­ме пре­зен­ту­ва­ли про­ект «Діти за мир у всьо­му сві­ті». Я ста­ла по­га­но по­чу­ва­ти­ся, га­да­ла то на­слід­ки вто­ми чи ба­наль­не отру­є­н­ня... Але у го­ло­ві вже ви­зрі­ва­ла ін­ша вер­сія, тож ви­рі­ши­ла зро­би­ти тест — і про­сто не по­ві­ри­ла сво­їм очам! Аби пе­ре­ко­на­ти­ся на­пев­не, я зро­би­ла ще кіль­ка те­стів. Ко­ли Ді­ма (Ді­мі­тар Стой­чев — чо­ло­вік Ка­те­ри­ни, ред.) по­ба­чив, що я пла­чу, одра­зу зро­зу­мів, що ста­ло­ся. Ми бу­ли без­ме­жно ща­сли­ві і, до то­го ж, під час ау­ді­єн­ції у Па­пи Рим­сько­го у Ва­ти­ка­ні ми на­віть отри­ма­ли бла­го­сло­ве­н­ня на ба­тьків­ство від ньо­го.

Я зма­ле­чку ба­жа­ла ма­ти ве­ли­ку дру­жну сім’ю, мрі­я­ла про те­плі за­ти­шні ве­чо­ри з ро­ди­ною і хо­ті­ла, щоб у бу­дин­ку зав­жди лу­нав ди­тя­чий сміх. Ж.: Чи до­по­ма­га­ють вам чо­ло­вік і стар­ша донь­ка Оле­на да­ва­ти ра­ду двій­ні?

К. Б.: Чо­ло­вік — це мій тил і що­ден­на опо­ра. Я ду­же хви­лю­ва­ла­ся, як стар­ша донь­ка (Оле­ні ни­ні 11 ро­ків, ред.) сприйме на­ро­дже­н­ня двій­ні, чи ста­не во­на рев­ну­ва­ти, чи вда­сться нам збе­рег­ти ті­сний зв’язок. Пер­ший час від­чу­ва­ла­ся на­пру­га, бу­ли ди­тя­чі обра­зи, ще й да­вав­ся взна­ки не­про­стий вік, але все ми­ну­ло­ся. Го­лов­не — не допу­сти­ти на­дло­му у сто­сун­ках, збе­рег­ти гар­мо­нію. Оле­на ста­ла для ме­не го­лов­ною по­мі­чни­цею. І я зро­зумі­ла, що стар­шим ді­тям не­об­хі­дно від­чу­ва­ти і зна­ти, що їх до­по­мо­гу ці­ну­ють. Ж.: Твор­чі осо­би­сто­сті ма­ють осо­бли­вий ха­ра­ктер і вла­сні ам­бі­ції. Чи не по­зна­ча­є­ться це на ва­ших сто­сун­ках із чо­ло­ві­ком?

Як ви під­три­му­є­те сі­мей­ну гар­мо­нію?

К. Б.: Це до­сить скла­дно, бо я емо­цій­на жін­ка, і мій чо­ло­вік з пал­ким ха­ра­кте­ром. Але ко­ха­н­ня зав­жди пе­ре­ма­гає. Це фун­да­мент сі­мей­ної гар­мо­нії та ро­дин­но­го за­ти­шку.

Ж.: Чо­го, на ва­шу дум­ку, по­трі­бно на­вчи­ти ді­тей?

К. Б.: За­ли­ша­ти­ся лю­ди­ною в бу­дья­кій си­ту­а­ції.

Ж.: А чо­го діти на­вчи­ли вас?

К. Б.: Діти — це ве­ли­ка ен­ци­кло­пе­дія жит­тє­вих порад. Я вчу­ся ко­жно­го дня. Адже до­ро­слі не по­мі­ча­ють дрі­бниць, яким мо­жна ра­ді­ти що­хви­ли­ни, швид­ко втра­ча­ють на­дію, ко­ли ма­ють змо­гу під­ня­ти­ся і йти да­лі то­що. Ж.: У клі­пах ви ча­сто по­ста­є­те в обра­зі ні­жної, але силь­ної ду­хом жін­ки. Чи до­во­ди­ло­ся вам ко­лись по­чу­ва­ти­ся без­по­ра­дною у жит­ті?

К. Б.: Ко­жен мій образ на сце­ні або в клі­пах — це пев­не від­обра­же­н­ня ме­не ре­аль­ної. Та­бу на ви­га­да­ний пер­со­наж. То­му і в ре­аль­но­му жит­ті я ні­жна, але силь­на ду­хом жін­ка!

Ко­ха­н­ня зав­жди пе­ре­ма­гає. Це фун­да­мент сі­мей­ної гар­мо­нії та ро­дин­но­го за­ти­шку».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.