НОВЕЛА ПРО СПОГАДИ

За­пах ча­рів­ний в мо­їм са­ду — ду­хмя­ний, за­па­шний…

Zhinka - - Тема Номера -

Уко­жної лю­ди­ни є свої спогади, со­кро­вен­ні від­чу­т­тя, які зав­жди з на­ми. Во­ни мо­жуть жи­ти десь на ден­ці ду­ші чи дрі­ма­ти гли­бо­ко в сер­ці. Але час від ча­су во­ни про­ки­да­ю­ться і про­ни­зу­ють на­шу сві­до­мість, іно­ді змі­ню­ю­чи все жи­т­тя або з ясні­стю по­ка­зу­ю­чи хи­бність то­го чи ін­шо­го рі­ше­н­ня...

За­раз ча­сто го­во­рять про «мі­сця си­ли». А для ме­не оці спогади-від­чу­т­тя є та­ки­ми «мо­мен­та­ми си­ли», що під­три­му­ють упро­довж усьо­го жи­т­тя, пе­ре­про­гра­мо­ву­ють на кра­ще, зму­шу­ють зга­да­ти про вла­сні мрії і по­ча­ти ро­би­ти щось для їх вті­ле­н­ня.

У ко­жно­го свої «ін­стру­мен­ти» про­бу­дже­н­ня цих від­чут­тів- спо­га­дів: ме­ло­дія, кар­тин­ка, ко­лір, до­тик... У ме­не ж це — за­пах...

Так, па­хо­щі гра­ють у мо­є­му жит­ті ва­жли­ву роль.

Я зма­ле­чку лю­блю ві­тер. Для ме­не він па­хне. Мор­ський — сі­л­лю, ри­бою, мо­рем, ки­па­ри­са­ми. А вза­га­лі — сві­жі­стю, во­лею і не­ско­ре­ні­стю. А іно­ді — ту­гою, роз­лу­кою і бо­лем.

А ще най­яскра­ві­ший за­пах ди­тин­ства для ме­не — це со­лод­кі трун­ки матіоли й пря­ні лю­бис­тку у ве­чір­ньо­му ма­ми­но­му са­ду.

За­пах со­ло­до­щів — це па­хо­щі м’яти. Ма­буть, від­то­ді, як по­друж­ка Лю­ба за­про­шу­ва­ла до се­бе до­до­му го­ту­ва­ти са­мо­ро­бні цу­кер­ки. Їх ва­ри­ли з цукру з рі­зни­ми до­мі­шка­ми, а в кін­ці, ко­ли вже ка­ра­мель за­гу­сла, до­да­ва­ли кіль­ка кра­пель м’ятної есен­ції... І по­тім усю цю ма­су ми роз­тя­гу­ва­ли ру­ка­ми, ма­ло не по­пі­кши паль­ці, до пов­но­го за­сти­га­н­ня. Ті цу­кер­ки бу­ли та­кі... У жо­дно­му ма­га­зи­ні та­ких не ку­пиш!

А ще — за­пах по­мі­до­рів... Так, так — са­ме по­мі­до­рів. Ко­ли я при­їжджа­ла влі­тку в се­ло, до Сві­тлої Пам’яті мо­їх Ба­бу­сі та Ді­ду­ся. У ті ча­си ще ні­хто, на­пев­не, не чув про чор­ні по­мі­до­ри, ще ні в ко­го не бу­ло на гряд­ках че­рі. А в мо­єї Ба­бу­сі бу­ли... Ма­ню­сінь­кі-пре­ма­ню­сінь­кі то­ма­ти, які во­на що­ро­ку ви­ро­щу­ва­ла на го­ро­ді, бо ж Іро­чка їх лю­бить... То­му для ме­не за­пах го­ро­дніх по­мі­до­рів асо­ці­ю­є­ться із без­за­пе­ре­чною лю­бов’ю. Ко­ли те­бе лю­блять не за щось (оцін­ки, вро­ду, ста­тус, гро­ші та ін­ше ), а за те, що ти є, і та­ка, як є, і за те, що ти — са­ме та­ка...

А по­тім уран­ці, ко­ли те­бе ти­хе­сень­ко бу­дить Ба­бу­ся і пи­тає: «А що ти хо­чеш на сні­да­нок?» — ти за­мов­ля­єш і дрі­ма­єш да­лі, крізь сон чу­ю­чи те­пло від гру­би, по­трі­ску­ва­н­ня дров і за­па­хи, за­па­хи, за­па­хи...

А ще — аро­мат хри­зан­тем. Во­ни для ме­не па­хнуть осін­ню і яко­юсь не­зро­зумі­лою пе­ча­л­лю. За­пах тер­пку­ва­то­гір­ку­ва­тий, з кра­пель­кою роз­пу­ки та жа­лю… Якось я при­їха­ла пі­зньої осе­ні в гості до тьо­ті Ма­ру­сі, а во­на ви­ко­па­ла з са­ду всі хри­зан­те­ми і по­са­ди­ла у від­ра, ми­ски, гор­щи­ки і по­ста­ви­ла у се­бе на ве­ран­ді. Я за­йшла з ву­ли­ці, де ду­же хо­ло­дно і вже ма­ло не сні­жить, а у неї в кімнаті — ці­лий ка­скад рі­зно­ко­льо­ро­вих хри­зан­тем: жов­тих, ро­же­вих, чер­во­них, бі­лих, ко­ри­чне­вих... Ко­ли я від не­спо­ді­ван­ки ду­же емо­цій­но від­ре­а­гу­ва­ла, то тьо­тя ска­за­ла: «Я ж, ди­ти­но, по­ли­ваю їх, тур­бу­ю­ся про них, роз­мов­ляю, не­мов з рі­дни­ми»...

За­пах мо­го Дня на­ро­дже­н­ня — це па­хо­щі роз­кві­тло­го буз­ку. Не нар­ци­сів, тюль­па­нів, чи жа­сми­ну. А са­ме буз­ку...

А за­пах свя­та Пе­ре­мо­ги... Він ду­хмя­нів роз­кві­тли­ми гі­ло­чка­ми абри­ко­сів. У нас у се­лі, за мо­го ди­тин­ства, пі­сля па­ра­ду всі йшли на кла­до­ви­ще, на Про­во­ди. Стар­ші по­ми­на­ли по­мер­лих, го­сти­ли ду­ші Пред­ків... А ми, ма­ле­ча, бі­га­ли на ста­вок, що по­ряд, і гра­ли­ся. Чо­мусь у цих спо­га­дах ні­ко­ли не­має су­му. А є за­пах при­ро­ди, рі­дної зем­лі, при­грі­тої те­плим со­не­чком, мо­ло­дої тра­ви і спо­кою...

Осін­ній ліс мо­го ди­тин­ства па­хнув тер­пку­ва­тим за­па­хом прі­ло­го ли­стя, сві­жі­стю й опень­ка­ми — гри­ба­ми, які ми зби­ра­ли всі­єю сім’єю по кіль­ка мі­шків. А по­тім вдо­ма пе­ре­би­ра­ли — аро­мат сто­яв не­ймо­вір­ний. То­ді ма­ма їх кон­сер­ву­ва­ла у бан­ки на ці­лу зи­му, від­ва­рю­ва­ла й, обов’яз­ко­во, сма­жи­ла ці­лу па­тель­ню. Ті сма­же­ні опень­ки бу­ли та­кі сма­чню­щі... Яки­ми вже ні­ко­ли не бу­ли ані гли­ці, що ми їх пі­зні­ше ви­ро­щу­ва­ли у під­ва­лі, ані ку­пле­ні в ма­га­зи­ні чи на ба­за­рі пе­че­ри­ці...

А за­пах Кар­пат, ку­ди я впер­ше по­тра­пи­ла, ко­ли чо­ло­вік по­віз ме­не до се­бе. Там та­ке не­зрів­нян­не по­ві­тря — про­зоре, чи­сте, п’ян­ке. Па­хне тер­пки­ми гір­ськи­ми тра­ва­ми, стрім­ки­ми по­ті­чка­ми і без­ме­жні­стю...

Іще ба­га­то чо­го — до­ро­го­го сер­цю, зга­ду­є­ться, лиш по­чую якісь па­хо­щі...

Ме­ні так хо­че­ться, щоб ці на­ші спогади-від­чу­т­тя зав­жди за­ли­ша­ли­ся з на­ми, щоб не ви­цві­та­ли їх ко­льо­ри і не ви­ві­трю­ва­ли­ся аро­ма­ти. На­віть то­ді, ко­ли тих лю­дей, з яки­ми во­ни пов’яза­ні, уже не­має в жи­вих... На­віть то­ді, ко­ли ми зов­сім змі­ни­ли­ся і ста­ли ін­ши­ми...

Бо ці спогади-від­чу­т­тя, як на ме­не, і є на­справ­ді тим, що ро­бить нас лю­дьми — ін­ди­ві­ду­аль­ни­ми, уні­каль­ни­ми, на­пов­не­ни­ми ви­щим ду­хом...

Іри­на Ір­шак

Пев­не, ко­жен, чи­та­ю­чи цю ду­же осо­би­сту но­ве­лу-спо­відь, і сам по­ри­нав у спогади — зга­ду­вав обра­зи, сма­ки чи аро­ма­ти. І, спо­ді­ва­є­мо­ся, по-лі­тньо­му со­лод­ких та сві­жих бу­ло чи­ма­ло...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.